Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 37

• Предыдущая
• 37/103
• Следующая

— Чи, може, ти, кримський хане, Джанібеку-Ґірею? Може, ти скажеш, чому твої ординці такі полохливі?

— Вони не полохливі, володарю. Сили були нерівні і до того ж…

— Сили були нерівні?! О Аллах, затули мої вуха!

Усі мовчали кілька хвилин, втупившись у землю. Султан неквапно походжав біля завмерлих пашів, які боялися розтулити рота. Аж ось він щось надумав.

— Добре, — мовив нарешті. — Алі-паша, зараз уся надія на тебе. Наводь усі гармати, які маєш, на табір проклятих козаків. Вони ще не встигли добре вкопатись у землю, як це зробили поляки. Зроби так, щоб земля гуділа… Подивимося, що вони заспівають після обстрілу. І тримати війська готовими до наступу! Будемо добивати козаків із трьох сторін — з фронту і флангів. Яничари сьогодні в бій не підуть. Султанська гвардія вже не раз демонструвала свою вірність падишахові, тож дамо можливість аскерам наших славних пашів послужити нашій величності. Ви згідні зі мною?

— О так, повелителю, — закивали бородами сановники, — мудрість падишаха не має меж!

Через годину заговорили гармати. Вивергаючи дим і полум'я, кольобрини й нотшлянги, фалькони й серпентини[26] спрямували на хоробрих українських воїнів сотні кам'яних та чавунних ядер, десятки дутих стрілен[27], що вибухали у шанцях.

Здавалося, небо впало на землю, і на ній настало пекло. Гарячі бризки чавунних осколків цвьохкали по розпеченій землі, гуркіт вибухів примушував завмирати серця навіть бувалих польських жовнірів. Поляки мовчки позирали на обстріл табору союзників. Ходкевич, побоюючись іще якоїсь авантюри з боку турків, наказав знаходитися всім у глухій обороні. Серед гонорової шляхти почалися нарікання: вельможні рвались у бій, але мусили скоритися. Знаючи норов Ходкевича, ніхто не наважувався порушити наказ.

Гармати били, головним чином, у передній край шанців, ближче до центру табору. З боку турків здавалося, що у цьому місці не могло залишитися нічого живого, і Осман II, усе більше підносячись духом, пив із золотого келиха старовинне грецьке вино. Навіть жартував із найближчими пашами. Тридцять тисяч пішого війська й п'ятнадцять тисяч татарської кінноти, вишикувані рівними рядами, готувалися кинутись у бій після закінчення гарматного обстрілу. Фронт розтягнувся на три милі, й бойовище перед табором Османа II перетворилося на квітуче поле. Серед цього чудернацького квітника раз у раз здіймалися хмаринки білого диму, застилаючи його, як клапті раптової імли.

Обстріл тривав. Цього разу гармаші не шкодували ні пороху, ні ядер. Голі по пояс, укриті чорною кіптявою з порохових бочок, бігали вони із зарядами пороху та ядрами. Походжали, ретельно вимірюючи вогонь, гармаші. Дбайливо підкручували гвинти точного наведення і все щільніше рвали снаряди передній край козацького табору. Цього разу у перемозі не могло бути й сумніву.

Осман II не врахував лише одного — на чолі козаків стояв Сагайдачний. Звірячим чуттям вгадував він усі дії турків, тож іще у передсвітанкові години відтягнув козаків із середніх шанців на крила та розташував їх двома колонами вглиб оборони. На окопі залишалося не більш як три сотні гармашів. Сховані під заповненими землею возами, вони підтримували артилерійську дуель швидше для того, щоб додати туркам азарту, ніж у надії протистояти шквалові вогню. У той час, коли султан із задоволенням спостерігав за роботою своїх гармашів, бомби та ядра рили порожнє поле, примушуючи козаків усміхатися в довгі вуса й відпускати на адресу турків міцні слівця, що від них зазвичай зомлівали тендітні панночки.

Нарешті обстріл почав ущухати. Спочатку з одноманітного гулу стали відрізнятись окремі вибухи, потім вітер почав відносити клапті білого диму, і нарешті з нього виринули густі лави нападників. Тепер гармаші остерігалися влучити у своїх. По козацькому табору били лише важкі мортири. Гармаші, сліпі від диму, втратили влучність і затовкали двопудовими ядрами чисте поле.

Шалений бій розгорівся з новою силою. Безсила перед шанцями татарська кіннота обламувала зуби в глибоких фосах перед валами, кидалася то в один бік, то в інший, з розгону влітала в щедро засіяні якірцями «банки». Гострі шпички залізних якірців калічили коней десятками, наповнюючи повітря лементом збожеволілих від болю тварин.

Не ліпше почувалися й піхотинці. У вихорі смерті йшли вони по трупах убитих напередодні та помирали самі, посічені мушкетними кулями, пробиті гострими стрілами, понівечені злою картеччю гаківниць. Знову й знову встеляли землю своїми тілами, але, втративши відчуття реальності, втрачали і страх перед смертю. Гуртувалися навколо байрактарів і вже діяли не наскоками, а вперто атакували шанці, намагаючись втягнути ворога у кривавий шабельний бій. Пекло продовжувалося. Козаки діловито відповідали злагодженим мушкетним вогнем, гавкали, як люті собаки, мортири і гаківниці. Тисячі людей перетворилися на бездушні механізми. Зникли нашарування цивілізації, жага життя, усе те гарне й добре, що відрізняє нас від бездушної тварини. Залишилася здатність одних крокувати вперед, а других — косити тих, перших, як степову траву. Втрати турків збільшувалися, але й на запорізьких окопах ставало все гарячіше. Сили вичерпувались, і все більше часу спливало у проміжках між залпами. Шалені від гуркоту й сліпі від диму козаки один за одним почали падати під ударами всюдисущих гарматних снарядів. Завдавали клопоту численні татарські стріли. Кількість поранених у шпиталі невпинно зростала. Багато хто з цих нещасних помирав за кілька днів: далеко не всі рани міг загоїти чорний порох та кухоль горілки.

Однак вони трималися. Билися затято, вперто. Стріляли на слух там, де застилали очі хмари порохового диму. Збігали купами з валу, коли ворог підходив упритул, і брали на списи, на шаблі. Відкидали турків, а потім поверталися, перелазячи через гори трупів. До хрипоти в горлі кричали, забиваючи, немов океанськими хвилями, могутнім «слава» миршавеньке турецьке «алла». І врешті османи здригнулися. Хоча не порушили стрій у лавах, але відступили вони до свого табору. Коротке затишшя впало оглушливим, дзвінким безгомінням.

Цього разу команди на переслідування не було. Сагайдачний волів не повторюватися. Крім того, він бачив, що турки скоро відновлять атаку: у полі перед ворожим табором відбувався невпинний рух. Годину чи дві, що випадали перед новим бойовищем, вирішили потратити на відпочинок. Козаки промивали й перев'язували рани, мовчки жували солону пастрему з сухарями, підсипали до спорожнілих порохівниць «чорне просо». Дехто навіть захропів у променях вечірнього сонця. За лихі воєнні роки вони звикли до «щербатої з косою», як до сусідки, тож сон у козаків був міцним та спокійним.

За лічені години до заходу сонця турки відновили наступ. Попередня бійня змусила сераскирів змінити тактику. Цього разу сеймени гнали перед собою череди волів, котрі мали живим щитом закрити їх від куль і картечі, а наблизившись до ворожого табору, змести з окопів усіх захисників. Під киями погоничів перелякані тварини ревли й лізли одне на одного. Над полем здійнялися хмари пилу, вкриваючи все довкола. Очманілі тварини летіли на козаків, загрожували перемолоти все на своєму шляху, перетовкти ратицями будь-кого, хто не встиг утекти. Налиті кров'ю очі жахали…

Коли до табору залишилася сотня кроків, із шанців піднялись усі, хто в них був. Цього разу запорожці не стріляли залпом. Заляскали поодинокі постріли, лякаючи і без того налякані створіння. Задні ще лізли під киями турків, а передні спинились і почали завертати, рятуючись від мушкетного вогню. І в цей час із боку польського табору здійнявся страшний лемент: обозна челядь намагалася хоч у такий спосіб допомогти запорожцям, соромлячись за своїх панів, які вже два дні сиділи за окопами, надаючи право вести бойові дії тим, кого вважали нижчою расою.

Крик зробив свою справу: воли повернули і кинулися на турків, змушуючи їх рятуватися втечею. Комонні запорожці перескакували через окоп і наздоганяли деморалізоване військо. Наступаючи на п'яти туркам, забігали майже до їхнього табору. Лише темрява спинила несамовитих запорожців від колотнечі в османському таборі. Переобтяжені зброєю та іншими трофеями, що їх покидали турки на полі бою, поверталися на свої позиції стомлені, але щасливі черговою перемогою. Несли багаті рондики, яничарки, шаблі та ятагани, купи дорогого одягу й коштовного посуду. Були череси із золотом, гамани зі сріблом. Окремо на возі везли три гармати середнього калібру. Проміж козаками було немало челяді з польського табору: селяни, спокусившись на багату здобич, порушили наказ командувача і потай приєдналися до козаків, що переслідували ворога. Ніч, яка насунулася зі сходу, вберегла порушників від кари за невиконання військового наказу. До ранку бойовище затихло: люди вичерпали перший напад ненависті і, втомлені, поснули.

• Предыдущая
• 37/103
• Следующая