Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 25

• Предыдущая
• 25/103
• Следующая

Бородавка закінчив одягатися. Глузливо поглянув в очі Сагайдачному.

— Чорт із вами, в'яжіть! Але пам'ятай, лядський вишкребку, ляхи тебе обдурять! Мене зі світу зживуть, а тоді й за тебе візьмуться!

Конашевич не витримав повного зневаги погляду й відвів очі.

— Побачимо, хто кого… А поки давай шаблю. До рішення Ради тебе вирішено взяти під варту.

Бородавка недбало простягнув цяцьковану золотом і самоцвітами шаблю.

— Тримай… Бачу, тебе поранено. Куди ж булаву візьмеш? — посмішка гетьмана нагадувала вовчий оскал.

Сагайдачний узяв простягнуту зброю й відповів спокійним, але, разом із тим, твердим голосом:

— Клейноди залишаються у ради старшин.

Через кілька хвилин у спорожнілому шатрі залишився лише Бородавка. Знадвору біля виходу стали двоє сотників Київського полку з шаблями наголо. Бородавка сів на постіль і обхопив голову руками.

Чутка про прибуття Сагайдачного й арешт гетьмана миттю пролетіла по недавно ще сплячому табору, перетворивши його на бджолиний рій. Усюди стояли купки козаків, котрі схвильовано обговорювали новини. Подекуди чулися крики прихильників Бородавки, збирались юрби, неспокійно реагуючи на арешт свого ватажка. Проте переважна більшість козацтва була задоволена приїздом Сагайдачного.

Хоча він був дещо жорстким у ставленні до козацької сіроми, і всі знали колишнього гетьмана як людину, що карала за найменші гріхи, козаки його любили й мали до нього довіру. Булава не раз потрапляла до рук Сагайдачного і потрапляла по праву. Він виявляв талант полководця і неабиякого державного діяча. Під керівництвом Петра Конашевича козаки громили турків у морських походах, розносили вщент татарські улуси в Криму, гуляли з великою славою і здобиччю у Московських землях. І завжди їх супроводжували успіхи, завжди вони перемагали, а ворог зазнавав жорстоких поразок. Велике значення мали також зусилля Сагайдачного у справі відновлення православної церкви, яка перебувала в Україні у жалюгідному стані після унії 1596 року. Козаки, глибока релігійність яких була найбільшою частиною їхньої політики, це цінували не менше, ніж військове щастя. Тож Сагайдачний мав великий авторитет у війську, і тепер, раптово з'явившись і прибравши Бородавку, мав на кого покластися. Козаки пішли за ним, хто помірковано, а хто й наосліп. Тому нечисленні прихильники Бородавки швидко затихли, а після того як Сагайдачний виступив зі своїм словом і доповіддю про результати посольства до польського короля, вітали його оваціями. Вгору полетіли тисячі шапок, виказуючи згоду козацтва зі своїм ватажком. Втомлений дорогою та важкою раною, Сагайдачний зміг відпочити аж опівдні, після того як дав наказ вирушати ввечері до Хотина. Табір уже почав затихати, коли козаків сколихнула інша чутка: повернулася частина загону запорожців, що кілька днів тому разом з іншими чатами так нерозумно була кинута Бородавкою у пащу турецькій та татарській арміям.

Запорожці йшли важкими, стомленими кроками, стискаючи у руках довгі ратища списів. Схудлі, почорнілі обличчя похмуро дивилися перед собою, не розглядаючи натовп, що крізь нього простували до свого стану. Пошматований і вимащений багном одяг прибулих мало нагадував знамениті запорізькі жупани й шаровари. На багатьох не було навіть шапок, тож довжелезні оселедці, намотані на вуха, перебирав легенький вітерець. Усі були пішими. Ті кілька коней, що залишилися, тягнули два важкі вози. Колеса рипіли сухим скрипом, наповнювали тишу багатолюдного натовпу пронизливим вереском втомленого заліза. Поряд із переднім возом, затягнутим цупким полотном і просмоленими мотузками, крокували ті, хто був цілим і неушкодженим. На соломі заднього возу розташувалось, розкинувшись, людське лихо — у ньому лежали й сиділи поранені козаки. Порубані й постріляні, брудні, вкриті закривавленими пов'язками, бліді. Похмуро позирали навколо поглядами розпечених лихоманкою очей. Валка схожих на привидів людей простувала до табору Низового коша. Дзвінку тишу порушували, крім рипіння возів, лише зітхання та тихі прокльони на адресу Бородавки. Козаки широко розкритими очима дивилися на тих, кого вже вважали загиблими.

Наблизилися до знайомих возів. Застигли серед майдану, очікуючи задніх. Нарешті підійшли. Мовчазні січовики стояли деякий час у дивному заціпенінні. Потім усі разом кинулися допомагати прибулим. Із натовпу видерся кошовий. На його обличчі проступив вираз болю й розпуки, коли він дивився на те, що залишилося від трьох сотень козаків Микитиного загону. Сам Непийпиво стояв попереду. М'яв укритими кров'ю та пороховою кіптявою руками шапку. Подивився на кошового:

— Добридень, батьку кошовий отамане, приймай у товариство.

Семен Шило мовчки, без слів, ухопив Микиту в обійми. Міцно стиснув давнього товариша. Потім, відсторонивши його від себе, заглянув у вічі:

— Микито! Чортяко! Живий-таки… А ми вже й не сподівалися… не чекали живим бачити.

Микита глибоко зітхнув.

— Я живий, батьку, але товариші мої загинули… Три десятки душ привів я, та й ті ледь тіла тримаються. Так ось… — у його голосі була така гіркота, що у кошового защеміло серце.

— Та ось ще, — Микита вказав на передній із возів, — віз сухарів, — і невесело посміхнувся, — із зубів в отоманина вирвали. Лише боюся, що на всіх не вистачить.

— Та впадь із ними, з сухарями. Слава Ісусу, що сам повернувся!

— Андрій загинув, — Микита ще більше спохмурнів.

— Кульбаба? Живий! Приїхав уночі, Сагайдачного привіз пораненого. У нас новин повно, Бородавку заарештовано!

Козаки допомагали пораненим побратимам. Почулося кілька болісних стогонів. Закривавлених запорожців знімали з воза, клали на постелені кожухи і напували водою. З'явився ієромонах Гавриїл, що під час походу лікував поранених. Віддавши кільком молодикам розпорядження принести все необхідне, заходився обмивати рани і міняти пов'язки. Підбіг Андрій.

— Матінко Божа, Микито! Максим із тобою?

— Зі мною, — Микита стиснув Кульбабу в обіймах. — А ви як з тієї печери вирвалися?

— Я один і вирвався. Молодика ще з собою витягнув. Решта загинули, Царство їм Небесне.

Андрій коротко переповів усе, що з ним сталося з часу невдалої переправи через Прут.

— А ви як? Ми тоді раділи за вас, думали, що ви відірвались.

— Який там чорт! Увесь день турчин ліз, накосили їх там до біса. Потім уночі знялися, почали відходити, вони за нами. Зранку спинилися, поробили шанці, вози засипали землею. Знову цілий день билися. Під вечір по росі турки таки захопили нас. Сам бачиш, скільки нас залишилося. Коли почали нукери перестрибувати через вал, зібрав, кого зміг, і, підпаливши вози з порохом, відійшов. Нам пощастило, що вітер на нас подув. Після вибуху стільки диму було, що бусурмани й носа свого б не знайшли.

— Молодці. Тут перебіжчики були від турків, болгари. Кажуть, ви мало не дві тисячі одних яничар поклали. Славно ви погуляли. Та й ми трималися, поки не підкурили нас. Так диму напустили, мало Богові душу не віддав.

Підійшов Максим Горбоніс. Поплескавши по плечу Андрія, привітався. У стомлених очах промайнув теплий вогник.

— Ну, от і знову разом. Казав я тобі, Микито, що нашого Кульбабу ні куля, ні шабля не зачепить. Такого шалапута ніяка колька не візьме.

– І ти, Горбоносику, живий-здоровий! Ну, слава Богу. Повоюємо ще та горілочки хильнемо. Я тут ще одного турка без гаманця залишив, — Андрій витягнув із широкої кишені синіх шаровар вишитий золотом оксамитовий гаман, туго набитий монетами.

— Встигаєш! — засміявся Максим.

— За шинкарями все одно не вженуся, вони, жиди кляті, у два дні кишені витрусять!

— Що є, то є! — підтримав Микита.

Друзі на радощах проговорили до сутінок, тож коли на землю насунула темрява, знали все, що з ким відбулося за ці неспокійні п'ять днів. Військо вирушало до Хотина визволяти поляків від турецької навали.

День двадцять сьомого серпня видався напрочуд сонячним, проте не спекотним. Хоча сонце було ще по-літньому високо, повітря вже дихало осінню. Ледве відчутне, це дихання наповнювало сумом. Ще буяє зелень трав і шелестить на деревах листя, але не за горами вже час, коли природа повільно зануриться у сон. Небо закриють важкі сиві хмари, рясно поливаючи все навколо дрібним холодним дощем, а потім і білі мухи налетять. Снігова ковдра накриє землю, і все застигне до теплої довгожданої весни. Старий, як світ, перебіг від народження до загибелі. Те, що ще недавно було важкими зеленими бруньками, жовтим сухим сміттям сиплеться під ноги восени, щоб потім знову відродитись і померти. Сонце сходить і сідає, віє вітер, і несуть свої хвилі широкі ріки… Неосяжне диво життя. Неосяжне, як перший крик малюка у курній хатині, і неосяжне, як промені першої зірки на потемнілому небі…

• Предыдущая
• 25/103
• Следующая