Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 11

• Предыдущая
• 11/103
• Следующая

– І гречка! — у тон йому замахав головою Андрій.

— Та йди ти!

Максим не втримався.

— А от ви, діду, хоч і старші, хоч і більше бачили, а я з вами тут не згоден! — сказав він до Сипахи.

— Так, діду! Запричитали: баба — погано, баба до біди доведе! А нам одна Горбоносика…

— Зачекай!

Андрій ураз замовк, почувши, що Горбоніс знову заводиться.

— Так-от. Були ми торік у Кам'янці. Від волохів із листом до кошового повертали, — почав розповідь Максим. — Пам'ятаєте?

— Звичайно, пам'ятаю. Десь із місяць вас на Січі не було.

— Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там із двома ляхами. Біля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?

— Чому ж не знаємо, — загомоніли присутні.

— Куштували лицарського гонору… ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.

– І що далі? — перервав гомін Товкач.

— А що далі… пам'ятаю небагато, — Максим задумливо поглядав на язики полум'я. — Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Заміжня була. Польського хорунжого дружина.

— Так воно, синку, — зарипів Сипаха, — часом доля таке підносить…

Старий і далі щось провадив, але Максим уже не чув ні його, ні інших, він поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою її…

— О Свята Діво, він помре! Пані, ви розумієте, в якому можете опинитися становищі?! — долітав переляканий голос із темряви.

— Спокійно! — хоча очі були повні сліз, голос пролунав твердо… і надзвичайно милозвучно. — Оленко, подай чистої тканини й теплої води, хутко!

— Ти ангел? — раптом Максим зрозумів, що чує свій голос.

— Ви ще жартуєте? Оленко, швидше!

— Ось тканина, я вже принесла, зараз вода…

Максим відчував себе якось дивно. Це обличчя серед погано освітленої кімнати виглядало нереальним. Чому ж за ним темрява? Чи, може, це у нього в очах? Стало весело.

— Які тут жарти, — знову промовив він. — Мені здається, що таке обличчя може мати лише надзвичайна істота.

Вона не відповіла. Лише повні очі сліз.

— Якщо ти ангел, я згоден помирати. Гадаю, що не помилився б. Господи! Яка ти гарна!

— Мовчіть!

Десь стукнули двері. Незабаром він почув легенькі дотики пальців, трохи згодом налякане шепотіння:

— Матінко свята! Хіба з людини може витекти стільки крові? Пані Юстисю, давайте допоможу.

— Я сама… Принеси ліпше полотна, напевне, не вистачить.

Задріботіли, віддаляючись, кроки.

— В ангела є помічниця?

— Пан надзвичайно допитливий.

— О, ні. Після погляду твоїх очей все інше не цікаве.

— Чому тоді запитуєте?

— Це пусте… мені здається, я тепер не зможу тебе забути.

— Годі! Ви марите… Ну ось, здається, кров зупинено. Вам дуже боляче?

— Боляче? Що ти! Дай мені руку.

Одразу ж відчув гарячою шкірою долоні прохолоду тендітних пальчиків. Ледь-ледь стиснув. У цей час побачив у її очах щось таке, від чого тенькнуло в серці. І пальці ледь чутно відповіли на потиск. Чи, може, здалось?..

— А я думаю, — долинув крізь образи минулого голос Андрія, — це не головне. Ну, чому ж тоді бабу на Січ не пускають? Щось воно є!

— Так то не в бабі діло! Пусти її до таких шибеників, як оце ти, — біди не оберешся! — відповів Микита.

— З чого б це?

— А з того! Вона тобі цицьку покаже, а ти сядеш і будеш плакати! Кавалір ще мені!

Зі сміху впала майже половина куреня. Сильніше за всіх реготав Товкач, який не забув Андрієві «гречку».

— Ну, то ще як знати! — відбивався Кульбаба.

— А що там знати, як є, плакатимеш! — устряг до розмови Товкач, та, мабуть, невчасно.

— О! — Андрій зробив великі очі. — Це що за філька?! Ти чого не спиш? Дивись, як повернемось, Одарці все розкажу, ото відлупцює!

Сміх ще подужчав. Нарешті надійшов курінний і почав гримати:

— Ану, цить! Спати краще б лягали… іржете, мов коні. Кульбабо, це вже ти до одного місця дорогу розповідаєш?

— Що ви, батьку! — Андрій зробив чесне обличчя. — Але якщо ви прийшли послухати…

— Та йди ти… — махнув рукою Беркут.

Через годину нарешті почали вкладатися. Подекуди ще палахкотіли вогнища, нагадуючи Яссам, що небезпека поряд, але більша частина козаків уже хропіла. Розкинулися просто неба. Безтурботно підставили обличчя легесеньким струменям нічного вітерця. Лише їздили навколо великого, зробленого з возів табору комонні вартові. Час від часу перегукувалися від нудьги. Незабаром табір поринув у сон.

Ранок іще тільки позолотив дерева на узліссі та сиві мури недалеких Ясс, коли Микиту розбудив джура кошового. Постукав легенько по плечі, і Непийпиво миттю скочив на ноги.

— Що тобі?

— До кошового давай.

— Яка справа?

— Там дізнаєшся, він мені не казав.

— Добре, — Микита потягнувся й попрямував до бочки з водою. Похапцем вмився й пішов шукати отамана.

Семен Шило вже з годину не спав, і кілька джур збилися з ніг, виконуючи його накази. Привітався з Микитою і відвів його вбік.

— Справу до тебе маю, Микито.

— Слухаю, батьку, — Микита з повагою стягнув із голови шапку. За запорізьким звичаєм він нічим не виказував, що говорить із давнім приятелем. Навпаки, зігнув голову, мовчки чекав, що накаже кошовий.

— У чати поїдеш…

Микита мовчав.

— За наказом Бородавки, від кожного полку чати йдуть. Провіантом запасатися. Так ось.

— А не запізно?

— Не мотай душу… Одне слово, військо зараз іде до Могилева, а часу обмаль. Тож підбери три сотні охочих, візьми сотню возів і вирушай. Будеш за наказного отамана.

— Дякую, батьку, за честь, — відповів Микита.

Кошовий махнув рукою.

— Ділом подякуєш. Мав їхати Степан Підмогильний, курінний Сергієвських. Але він мені тут потрібний. Та й ваш Хвилон… Одне слово, ти знаєш, що і як.

— Коли виступати?

— Якнайраніше! — Шило помовчав. — І знаєш… Дивись, обережніше. Турок зовсім поряд, ось-ось із-за пагорба вилізе. Чим той Яцько думає?..

Не гаючись, Микита пішов збиратися в дорогу. Коли минав вози Попівського куреня, почув за спиною швидкий тупіт ніг. Підбіг Кульбаба, який чув, що Микиту викликав кошовий. На обличчі мав вираз зацікавленості.

— Микито, а що воно, вирушаємо куди? — запитав, наздогнавши.

— Вирушаємо.

— Куди?

— По припаси. Поїдеш?

— Аякже!

Знайшовши курінного, Микита розповів йому про наказ кошового. Той мовчки махнув головою. Через півгодини козаки вже перекидали пожитки з одних возів на інші. А ще через годину валка вирушила у дорогу.

Ішли швидко, переважно манівцями. Обачний Микита вислав наперед дозорних і все ж почував себе неспокійно. Звиклий до степових просторів, він не міг заспокоїтися серед порослих густими лісами пагорбів Буковини. Увесь час напружено вдивлявся в проміжки примарного світла між розлогих, величезних, як казкові богатирі, дубів. А нерівна стрічка лісової стежки все петляла й петляла, лише деколи вибігаючи на залиті сонцем сінокоси, садки і спорожнілі вже хлібні ниви.

Одне за одним минали невеличкі мальовничі села, біленькі хатки яких ховались у намистинах червоногарячих яблук і медово-жовтих груш. Із-за плетених тинів, густо порослих стеблами квасолі й гарбузинням, позирали налякані селяни. Сильно поживитися поки що не вдавалося. Люди тут жили досить бідно, а Микита, який мав м'яку вдачу, не хотів починати грабунок. Нашвидку домовлялися зі старостами і, взявши те, що люди давали самі, рухалися далі. Ввечері були вже майже під Сучавою. Велике місто з міцною залогою не входило у плани Микити, і він дав наказ зупинитися. Трохи помисливши, вирішив вислати розвідників і зачекати їх повернення.

• Предыдущая
• 11/103
• Следующая