Фб-86 - Беркеши Андраш - Страница 13

• Предыдущая
• 13/44
• Следующая

— Продовжувати? — почула вона крижаний голос.

Дівчина відкрила очі і крізь сльози глянула на Фреді.

— Ні, не треба… Ні… — прошепотіла Єва.

Фреді вимкнув магнітофон.

— Шкода! Адже далі найбільш хвилююча частина… «Перемога старого сатира», або «Весільна ніч і сльози»…

Єва схилила голову. Її тіло здригалося від придушеного плачу. Та це анітрохи не розчулило Фреді. Він жорстко продовжував:

— Звичайно, непогано, коли мій друг докладно розповідає про моє минуле? Воно цікаве, правда?

Дівчина здригнулася. Вона згадала розмову з Фері.

— Але, — підвищив голос Фреді, — про моє минуле з цього дня знаємо тільки ми вдвох. — Він вимовляв слова повільно, мало не по складах, і вони звучали холодно, як дзвін шматків сталі, що падають на бетон.

— А Фері? — спитала дівчина.

— Годину тому сюди подзвонили, що в Кішпешті ^[4] його задушила машина.

Єва витріщила очі.

— Ти вбив його? — І мимоволі прикрила долонею рот.

— Я? — цинічно засміявся Фреді. — Фері став жертвою випадкової аварії. Хіба не буває в житті… — Вії вийняв з коробки сигарету і прикурив, не зводячи очей з дівчини. — У цьому відношенні я дуже спостережливий, — кинув Фреді недбало. — Випадкові аварії трапляються, як правило, з людьми, які знають багато, або принаймні більше, ніж їм треба знати. — Він з усмішкою дивився на смертельно перелякану дівчину. — Але ти ні бійся. Тебе я не чіпатиму. Ти мені потрібна. До того ж твої сльози мене розчулили. Ти плакала перед тим старим негідником.

— Я не хотіла…

— Знаю! Іди сюди!

Єва, мов загіпнотизована, підкорилась йому. Усміх нені карі очі Фреді тримали її в полоні.

Фреді посадив дівчину собі на коліна. Він гладив світле, м'яке волосся дівчини і, ледве торкаючись губами, цілував її в потилицю.

— Чому ти боїшся мене? — пробурмотів він.

— Не знаю, — ледь чутно видихнула Єва, і страх ще дужче стис їй груди.

— Хіба я скривдив тебе хоч раз?

— Ні…

— Тоді в чому ж справа?

— Не знаю… — одказала дівчина. — Мені здається… — вона раптом змовкла.

— Розповідай! Ти знаєш, що мені ти повинна розказати все.

— Іноді в твоїх очах з'являється така жорстокість.

— О, дурненька! І ти боїшся? Може, ти ненавидиш мене?

— Не знаю, боюся… — Єва відчула, як міцні руки все дужче стискають її. Вона не насмілилася пручатися.

— Поцілуй мене! — наказав Фреді. — Ти ще ніколи мене не цілувала…

Дівчина мимоволі скорилася йому.

Вона прокинулась рано. Фреді лежав поруч. На якусь мить її пронизала думка: треба його вбити. Але Єва знала, що на це в неї не вистачить сміливості. А коли й вб’є його, то тим самим і сама загине, бо вже не може жити без того клятого порошка, який він дає щоразу. Інший не дасть. Минуло чотири роки, як вона стала рабою кокаїну, безвольною лялькою в руках Фреді. Поки є кокаїн, вона почуває себе добре, їй здається, що все на світі робиться дуже просто. Та коли порошок втрачає свою дію, вона відчуває себе розбитою, нікчемною боягузкою. Ще кілька днів тому в неї скінчився весь запас. Може, Фреді знову дасть? Коли вони бачилися востаннє, він обіцяв здобути. Вона зробить усе, що він забажає, тільки б забутися…

Єва глянула на Фреді. Вродливий, чортяка. Виразні, мужні риси обличчя, міцне і здорове тіло, освічений. І все ж… і все ж яку огиду і жах викликає в ній! Як ненавидить вона його. Якби Фреді знав це, він, певно, знищив би її, як Фері.

Фреді ворухнувся, сонно закліпав очима. Звичним рухом простяг руку до столика біля ліжка. З фарфорової коробки вийняв шоколад. Потім закурив, всміхнувся дівчині. Дивився на стелю і з насолодою випускав дим. Єва, наскільки могла, зіщулилася під ковдрою. Їй хотілося встати, як слід викупатися, змити з себе весь бруд минулої ночі. Відчувала себе брудною, бо тепер, тверезо зваживши все, не знаходила для себе виправдань. Вона розміняла на дрібниці свої почуття. Вона, Єва Шоні, яка колись дуже строго судила про мораль. Але це було давно.

— Як спала? — спитав Фреді, пригорнувши до себе дівчину.

— Спасибі, добре.

— Хто той хлопчина, про якого згадував Фері?

— Він медик, — відповіла дівчина.

— Це твій полюбовник?

— Ні, я навіть не знаю його.

Між вами нічого не було?

Ні, ніколи!

— Чому в такому разі ти повела його на свою квартиру? В це важко повірити.

— Ти в свій час давав нам вказівку посилати молодих студентів на Захід.

— І для цього ти з ним зв'язалась?

— Так.

— А звідки знаєш, що він студент?

— Я спитала, яка в нього професія. Крім того, видно було, що студент.

— Гм, зрозуміло… — сказав Фреді. — А ти вже домовилася з ним про втечу?

— Так, — збрехала дівчина.

— Яку адресу ти йому дала?

Дівчина на якусь мить задумалася.

— Адресу отця Пала, Кірхен Гассе, 6.

— Гаразд. Значить, це точно, що між вами нічого не було?

— Точно, Фреді.

Чоловік ще якийсь час замислено розглядав стелю. На його чолі пролягли глибокі зморшки, очі ставали дедалі похмурішими. Він дуже глибоко задумався на чимось.

— Фреді, — озвалася тихо дівчина.

— Не заважай! — холодно обірвав її Фреді. Через кілька хвилин він схопився з ліжка, його обличчя невпізнанно змінилося. В очах застиг жах. Єва ще ніколи не бачила його таким. Він втратив свою непохитну самовпевненість. Похапцем одягся, надів легкий плащ і м'який капелюх.

— Ти теж одягайся. Ключ забери з собою. Можливо увечері навідаюся до тебе. На всякий випадок чекай мене.

— Добре, — сказала дівчина. Вона завагалась: губи розтулилися, наче вона хотіла щось сказати, але передумала.

— У тебе є до мене якась справа? — спитав Фред

— Так… ти обіцяв мені…

— Я не забув. Потім принесу. Зараз мені ніколи.

Дівчина чула, як віддалялися його швидкі кроки.

Грюкнули двері, і в будинку запанувала тиша.

Коцка вражено читав ранкове донесення. Серед інших матеріалів у ньому було повідомлення про трагічну смерть Ференца Вільдмана. Аварія сталася вночі.

— Чого це його занесло в Кішпешт о першій годині ночі? Адже він живе в Буді, — розмірковував старший лейтенант. — Підозріла історія. У нього був робочий день, а не вихідний. Значить, якась важлива справа примусила його відпроситися в Кішпешт.

Він подзвонив у поліцію начальникові відділу аварій.

— Алло! — гукнув у трубку. — Говорить старший лейтенант Барді. Я цікавлюся справою Вільдмана… Так… Нічого підозрілого не знайшли?.. Розумію… Де? В інституті патологічної анатомії? Ясно. Добре, спасибі. До зустрічі.

За півгодини Коцка був уже в інституті.

— Труп Вільдмана в другій камері, — сказав головний лікар. — Ми ще не чіпали його.

Коцка поквапливо спустився по сходах. У підвальному приміщенні панував солодкуватий запах формаліну.

Перед другою камерою Коцка зупинився. Він ніяк не міг подолати огиди до трупів. Та нічого не вдієш: служба є служба. Постояв трохи, потім рішуче відчинив двері. Мармуровий стіл посеред кімнати був порожній. Старший лейтенант подумав, що зайшов не в те приміщення, і хотів уже вийти, але побачив з другого боку якогось чоловіка, що сидів навпочіпки перед бляшаною ванною. Почувши скрип дверей, чоловік ніби скам'янів.

— Доброго ранку, — привітався старший лейтенант.

Незнайомий випрямився. Це був високий, широкоплечий чоловік, одягнений у легкий плащ. Чорне кучеряве волосся виблискувало при електричному світлі. Нижня частина обличчя була прикрита марлевою пов'язкою. Коцка зміряв його допитливим поглядом. В очах невідомого з'явилося збентеження і здивування. Коцку охопив неспокій, його хвилювання збільшилося, коли побачив на підлозі лікарську сумку і на ній сірий м'який капелюх. Усе це тривало кілька секунд.

— Хто ви такий? — холодно спитав чоловік. Праву руку в гумовій рукавиці він підняв до лацкана свого плаща.

• Предыдущая
• 13/44
• Следующая