Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/83
• Следующая

Може, агроном і мав рацію, але було дуже дивно, що геолога могли так зацікавити соболі.

Поступово наша компанія зменшувалася. В Красноярську з нами сердечно попрощався агроном Холкін, а в Іркутську я міцно потис руку державному експерту хутровини Рогаткіну, з яким ми дуже подружилися. Іван Іванович пообіцяв при першій же нагоді завітати до мене в Ленінграді.

Олег Феклістов вийшов у Читі. На прощання він запевнив мене:

— Я влаштую тут усі свої справи за кілька днів, бо аж палаю з нетерплячки дістатися вже до Алдана і до Петра Андрійовича. До побачення в тайзі!

Поїзд мчав мене далі на схід.

Решту шляху я проїхав без будь-яких пригод, і коли, кінець кінцем, вийшов на станції Сковородіно, то був радий, що довга подорож уже позаду.

Я почав розпитувати, як би мені дістатися до Алдана, і врешті довідався, що за кілька хвилин туди від'їздить поштова автомашина. Вона не була пристосована для перевезення людей, але добре слово й та надзвичайна обставина, що я їду аж з Ленінграда, щоб пополювати з тайзі, вплинули на шофера, і він узяв мене до себе в кабіну.

Ми швидко мчали по новому шосе і за дев'ять годин, проїхавши п'ятсот двадцять кілометрів, прибули до містечка Алдана, розташованого в південній частині Якутської автономної республіки.

Тут жив сибірський мисливець Петро Андрійович Чижов, запрошення якого змусило мене вирушити в таку далеку подорож. Я розшукав його домівку, де мене привітали дуже щиро. Але Петра Андрійовича не було вдома, його сестра розповіла, що він два дні чекав на дорогих гостей з Ленінграда, а потім поїхав до невеличкого селища Вертловки в службових справах.

Від біолога Рогаткіна він одержав повідомлення, що той не приїде, проте запрошенням скористується племінник біолога Олег Андрійович. Третій сподіваний гість, професор Гулков, не повідомив нічого, бо сподівався, що я вибачусь за нього.

Щодо мене, то я не визначив точно день свого приїзду — написав тільки, що приїду близько п'ятнадцятого серпня. Проте я затримався в службових справах і дістався до Алдана тільки двадцятого. Я пояснив хазяям, що мій супутник Олег Феклістов затримався в Читі і приїде сюди за два чи три дні. Та я не хотів чекати на геолога бездіяльно в містечку і вирішив, що поїду до Петра Андрійовича у Вертловку.

Це селище лежало за двісті п'ятдесят кілометрів від Алдана, і я спершу не міг навіть збагнути, як мені подолати цю відстань. Але завдяки клопотанню сестри Чижова я знайшов спільну мову з районним транспортним відділом і наступного дня вже сидів у кабіні вантажної автомашини, що їхала в напрямі Вертловки.

Дорога вилася вздовж вузької западини між пасмом сопок, які хоч давно вже згасли, проте ще не втратили свого характерного вигляду, ще більше підкресленого чорними ланцюгами верхів'їв, обпалених вогнем. Долина згодом розширилася, і автомашина почала підстрибувати по м'якому горбкуватому шляху під зеленим шатром велетенських сосен та беріз. На довершення всіх благ, пов'язаних з їздою, дорогу густо вкривали великі камені й глибокі вибоїни. Місцями колеса аж по саму вісь грузли в грязюку, а двічі ми так застрявали в цій рідкій каші, що не змогли зрушити з місця. Шофер, зрозуміло, був готовий до цього. Без зайвих роздумів він прив'язав до дерева блок, застебнув стальний трос на диску заднього колеса, зачепив його на осі, завів мотор і включив швидкість. Трос помалу намотувався на колесо, і машина, таким чином, видряпалася з болота. Але шофера після цього не можна було б відрізнити від чистильника водостічних канав. Проте настрій у нього не погіршився і, витираючи грязюку, він весело казав: «Як бачите, тайга не дуже-то панькається з нами, та ми її скоро приборкаємо. Он там, близько двохсот кроків праворуч, уже будується новий шлях. Як тільки він буде готовий, то їздитимемо інакше».

Кілька цікавих крапчастих горішанок з криком літало над нами, оповіщаючи зеленому царству, яке простягалося навколо нас у своїй непорушній своєрідності, то тут відбуваються незрозумілі речі. Я простежив за їхнім польотом, і мені здалося, що на темному тлі, облямованому непроглядною стіною заростей, здіймаються якісь загадкові фігури. Вони нагадували мені страховиська із казок.

— Полетухи, — пояснив шофер. — Їх тут тьма-тьмуща. Тільки-но розкричаться горішанки, як ці планеристи починають спускатися з високих дерев у зарості.

Йшлося про полетух — рідкісний вид білок. Їхні задні лапки з'єднані з передніми особливими складками шкіри — перетинками, які під час стрибка правлять їм за парашут. Мабуть, серед цих полетух були особливо спритні пілоти, які так вправно використовували своє природне парашутне знаряддя, що могли навіть «висіти» в повітрі. Пухнасті хвостики правили їм за кермо й мелькали в повітрі, наче блискучі мітелочки.

Мене так розтрясло під час їзди, що я був радий, коли ми, нарешті, зупинилися поблизу селища. До нього було, так би мовити, рукою подати, і тому я вирішив решту путі пройти пішки.

Шофер їхав ще далі, але він сподівався ввечері повернутися до Вертловки з останнім вантажем і заночувати в селищі, і я лишив свої речі в машині. Взяв з собою лише дробовик та сумку і вперше ввійшов у тайгу сам.

До села було не більше трьох кілометрів, і з горба я ясно побачив дзвіницю невеличкої церкви. Шосе робило великий закрут навколо горба. Я вирішив скоротити путь і піти навпростець лісом. Визначив напрям дороги і, побачивши перед собою вузеньку стежечку, подумав, що вона якнайшвидше доведе мене до мети. Невеличкий дощик, який застав нас у дорозі, осів безліччю краплин на деревах і траві і тепер вони виблискували в променях сонця мільярдами кольорових вогників. Стежка, котрою я йшов, почала звужуватись і через деякий час зникла зовсім, наче її поглинула тінь, яку кидали на землю крони могутніх ялин і смерек.

Аромат смоли та вересу напахав повітря, в якому дзвеніли голоси різноманітних птахів. Раптом, наче за наказом, пернаті мешканці тайги замовкли і запала тиша… тиша така гнітюча, що я зупинився, затамував подих і прислухався. Німа тайга грізна, бо здається, що ось-ось станеться щось неждане.

Я роздивився навкруги і побачив кількох птахів, які, витягуючи шиї, нерухомо сиділи на гілках, білочок, що причаїлися у вітті, — деякі з них опустили одне пушко, а друге разом з лапкою підняли вгору. Навіть іволга нахилилась, опершись хвостом об стовбур, зацікавлено повернула дзьобик і прислухалась. Це раптове мовчання порушив крик журавлів, що летіли ключем над непроглядним шатром лісових велетнів. Тільки-но пролунали в повітрі їхні голоси, як у зеленому царстві дерев знову завирувало життя. Заспівав багатоголосий хор птахів, білки почали стрибати з гілки на гілку, застукотів дятел, десь затуркотів турман, і у відповідь йому полинув протяжний стогін іншого голуба. Я прискорив ходу. Ліс почав рідшати, і між деревами вже просвічував трибарвний простір: угорі синє небо, на обрії синювате пасмо протилежного лісу, а під ним жовта смуга болота, порослого осокою.

Багнище було велике. Я зупинився, безпорадно дивлячись на неочікувану перешкоду, коли раптом між деревами почали рухатись якісь великі коричневі плями. Одна, друга, третя, за нею ще. До мочара йшло дев'ять алтайських оленів — сибірських маралів. Олені просувалися поволі, не кваплячись. Зненацька перший олень швидко підвів голову й могутнім стрибком вискочив з лісу. Решта злякались, запирхали, віялом розбіглися в усі боки і за якусь мить зникли в тайзі.

Я зірвав з плеча рушницю й побіг за маралами. І тут я мимоволі став свідком звичайної для тайги трагедії.

Величезна рись кинулася з дерева на першого оленя, вп'ялася зубами в горло тварині й важко повисла на ній. Марно намагався рогатий красень струснути з себе грізного нападника. Перш ніж встиг я добігти на відстань пострілу, олень повалився, з такою силою гребучи ногами, що мох розлітався на всі боки. Розчепіривши лапи, кровожерний хижак став над своєю жертвою і почав жадібно лизати кров, що струмила з великої рани на шиї могутньої тварини. Олень був у кілька разів більший за рись, і все ж таки підступний нападник здолав його.

• Предыдущая
• 8/83
• Следующая