Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/83
• Следующая

Я розміркував, що ведмідь, який здатний так коротати час, виявиться досить розумним, щоб не заважати мені сходити на гору. Стріляти в такого грайливого ведмедика було б, зрештою, жорстоко, і тому я тільки крикнув на нього.

Наслідки були дуже цікаві. Ведмідь обернувся, похитуючись і всіма своїми рухами виказуючи подив, що хтось дозволив собі заважати його забаві. Я виступив на великий прискалок і показався ведмедеві в усій своїй величі.

Певно, це справило враження, бо він швидко повернувся, трохи звівся на задніх лапах і подивився так, наче не повірив власним очам. З обережності я тримав рушницю напоготові і чекав, що робитиме мій волохатий візаві.

Звір і справді був мудрий. Він не примушував довго вмовляти себе, кілька разів махнув передньою лапою, наче хотів виявити мені свою зневагу, й помалу пішов собі геть.

Я рушив далі, охоплений приємним почуттям: досить було мені з'явитися, щоб звір спасував. Очевидно, з тайзі навіть ведмеді поважають господаря живих істот.

Коли я нарешті дістався до верхівки горба, передо мною розгорнулася картина надзвичайної, захоплюючої. краси. Та я не зрадів їй. Навколо, скільки сягало око, простяглися неозорі ліси, забарвлені в найрізноманітніші відтінки зеленого кольору, який подекуди переходив у крикливі жовтогарячий та жовтий тони. Довгими пасмами вилися серед лісів ясно-зелені галявини, помережані неймовірно пістрявими орнаментами осінніх квітів.

Я дивився на цю красу, але не тішився нею, бо пристрасно бажав побачити зовсім інше — село.

П'ять годин я блукав по тайзі, і тепер мене охопило почуття гнітючої самотності. Я почував себе серед лісового моря, як та людина, що зазнала корабельної аварії. Сонце вже кінчало свою денну путь — за якусь мить воно зайде-за зубчасту зелену стіну, що здіймається на далеких горбах і скелях. Отже, мені доведеться перебути в тайзі ніч! До цих невеселих міркувань приєдналося ще й відчуття голоду, що аж ніяк не поліпшило мого настрою.

Я знову задивився на цей прекрасний край і пошкодував, що не володію пензлем. Тоді я принаймні не сидів би склавши руки, а переносив би чари, створені природою, на полотно, щоб навіки зберегти їх у фарбах. То було б більше, ніж слова, якими не можна навіть приблизно описати захоплюючу красу цього краю.

Розмірковуючи отак і не знаючи, що діяти, я раптом вгледів на північному заході стовп диму. То був очевидний доказ того, що поблизу є люди. Якусь мить я чекав, чи дим часом не зникне, проте курилося чимраз дужче. Дим товстим стовпом здіймався в небо, наче з комина. Так, саме так куриться з комина, а не з вогнища, — з вогнища дим здіймається клубами і кружляє від найменшого подуву вітру. Отже, там лежало село.

Я точно закарбував у своїй пам'яті напрямок, визначив орієнтир по годиннику й кинувся бігти з горба. Минуло майже дві години, перш ніж я, нарешті, дістався до невеличкого селища Вертловки.

Обабіч річки, яка утворювала тут кілька закрутів, стояло близько двадцяти будинків. Тільки-но перейшов я міст, як хтось гукнув мене. Я обернувся й побачив вантажну автомашину, якою приїхав сюди. Шофер біг назустріч.

— Еге, довгенько щось тривала ваша прогулянка тайгою, — кричав він, — ми вже почали боятися за вас. Я тут понад дві години, а про вас ні слуху ні духу. Де ж ви були, Рудольфе Рудольфовичу?

Я не встиг відповісти, як хтось схопив мене в міцні обійми й затрусив, мов деревце. То вітався зі мною Петро Андрійович Чижов, мій знайомий з сибірського експреса й гостинний хазяїн.

Це був середній на зріст чоловік років сорока. Засмагла шкіра його обличчя напиналася на ледь помітних вилицях, і кілька зморщок біля очей підкреслювали їх жвавість. Очі були великі й сині, мов незабудки. Над ними нависали чорні й такі кущуваті брови, що здавалося, наче вони кидають на повіки густу тінь. Блискуче чорне волосся було оповите на скронях ледь помітним срібним павутинням. Петро Андрійович високо носив на широких плечах свою гордо посаджену голову з високим чолом і виразним носом.

Мій знайомий лишився вірним собі: тільки-но привіталися зі мною, він сів на свого улюбленого коника, якого я пам'ятаю ще з минулого року, відколи познайомився з Чижовим у транссибірському експресі.

— Ручуся, що ви стирчали в Козачому болоті чи блукали в Мінайському ялиннику?

Навкруги почувся веселий сміх. Нас оточило кілька місцевих жителів, певно шофер повідомив їх про мій приїзд.

— Визнаю, визнаю, — відповів я, — заблудився у вашій тайзі.

— Ех, батечку, тайга — це вам не рідна тітка. Вона не панькається з своїми дітьми, не кажучи вже про чужих, і одразу ж вищиряє зуби. Приїхав Ілько, шофер, питає, де ви. Я одразу ж зрозумів, що трапилось. Вони хотіли шукати вас, але я відмовив. Адже ви мисливець, правда з привітніших країв, та я сподівався, що ви здогадаєтесь роздивитися навкруги звідкись з вишини. Ми розпалили в печі сирі дрова, щоб ви помітили дим. Ну, і як — допомогло?

— Допомогло, — ствердив я.

— Це головне. Отже, вітаємо вас у наших краях. Чим багаті, тим і раді. Заходьте, прошу…

Я зайшов до солідного будинку сибірського мисливця. Він стояв над рікою, оточений садком, і нагадував великий кубик. Будинок був споруджений з грубезних колод і зовні прикрашений віялоподібно складеними дощечками. Веранда, віконні наличники й невеличкий балкон над дверима були розкішно оздоблені різьбою і свідчили про майстерність сибірських теслярів та столярів.

Мене помістили в горішній просторій світлиці, на підлозі якої були розстелені ведмежі шкури. Я нарахував їх п'ять.

Диван був укритий чудовою тигровою шкурою, а з спинки його звисало хутро барса. Ці багаті трофеї свідчили, що Петро Андрійович — мисливець, який справді-таки може похвалитися своїми успіхами.

Після тернистої путі крізь тайгу я вмився й переодягся, а потім ми сіли до багато накритого столу. Петро Андрійович шкодував, що Олег затримався у Читі, а коли я розповів, за яких обставин ми зустрілися з Феклістовим під час відходу транссибірського експреса з Москви, він щиро засміявся й зауважив:

— Та ви ж могли в Ленінграді домовитись по телефону! Певно, це від метушні вам світ геть замакітрився. У тайгу не їздять, наче на загородню прогулянку!

Потім я докладно розповів про свої пригоди в тайзі. Сибірський мисливець організував доставку оленя й застреленої рисі з Козачого болота до селища. Грайливий ведмідь не справив на нього враження. Петро Андрійович пояснив, що ведмідь кидав каміння, аби виявити джмелині гнізда, бо мед — це улюблені ведмежі ласощі.

Я повідомив також про те, що Олег готується до ловів на соболя і що це, на думку нашого супутника по вагону — експерта хутровини Рогаткіна, майже безнадійна справа.

Господар відповів не одразу. Він замислився, і мене знову охопила підозра, що за цією соболиною історією щось ховається.

Але Петро Андрійович порушив мої роздуми:

— Тепер, на початку осені, мисливцеві на соболя важко знайти щось пристойне. Та, мабуть, науковець має собі на гадці щось особливе.

— Невже геолог може захопитися такою важкою справою?

Сибіряк махнув рукою і пробурмотів:

— Я маю на увазі біолога Реткіна. А щодо його племінника Олега, то цілком можливо, що й він захопився.

Так Чижов і відбувся, проте його пояснення не переконали мене.

Зрештою, соболь дуже дороге звірятко, і хто знає, що навколо нього може затіватися.

Багато чого в тайзі здається новачкові загадковим. Першого ж дня я звернув увагу на різноманітні позначки на деревах. Петро Андрійович сказав, що то знаки, які лишають один для одного ведмеді. Я посміхнувся — такий тютюн був для мене заміцний. Та Петро Андрійович лишився серйозним.

— Якщо гадаєте, що це жарт, то помиляєтесь. На тому розмова й припинилася.

Проте це явище зацікавило мене, бо я не зустрічав нічого подібного ні в Карелії, ні на півночі Європейської частини Росії. Ранком наступного дня разом з мисливцем я вирушив у тайгу. Поки ми йшли до потрібного нам місця, Петро Андрійович розговорився, і йото розповідь була дуже цікавою.

• Предыдущая
• 10/83
• Следующая