Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/61
• Следующая

Гойда розмотав волосінь і, вибравши порівняно тихе прозоре місце, закинув гачок.

Марія набрала оберемок сушняку, акуратно склала його гостроверхим куріньчиком і сунула всередину сухого моху.

— Василю, можна розпалити багаття? Люблю на мисливський вогонь дивитись.

— Розпалюй, якщо любиш.

— А сірники є?

Він кинув через плече коробочку сірників. Вона підхопила її, і через мить в ущелині потягло запахом диму, затріщали сухі гілочки і спину Гойди пригріло жарке полум'я.

— Добре! — Марія засміялась. — Славно! Іди й ти сюди, Василю, про мою справу поговоримо.

Гойда не одразу кинув вудочку. Підійшов до багаття, щоб покурити і знову піти рибалити.

Не хотів дивитися на Марію, а дивився. Щоки дівчини розрум'янились, очі сяяли радісним світлом, маленькі акуратні вуха, наскрізь прозорі, рожеві-рожеві, здавалося, ось-ось спалахнуть.

— Ну, яка в тебе справа? — спитав згодом.

— Встигнемо з справою. Не підганяй… Васильку, славненький мій! Четвертий рік я з тебе очей не зводжу. Ніякої надії не було, а я все одно дивилася… Усі твої рибальські місця вивчила, всі твої стежки-доріжки запам'ятала. Знаю, що ти любиш, з ким дружиш. Все, все про тебе знаю!

— Так уже й усе?

— А чого не знаю — серцем вгадую… А ти чому не вмієш вгадувати?

Руки її були сонячно теплі, долоні пахли гірською м'ятою.

Гойда зажмурився. Минуло немало часу, поки він насмілився глянути на дівчину, ворухнути губами.

Маріє, я хочу тобі сказати…

— Кажи!

— Я давно хочу спитати, хто загнав тебе в цю монастирську тюрму?

— Сирота я. Нікуди було подітися. З дванадцяти років у монастирі.

— Колись, до Радянської влади, сиротам нікуди було подітися. А тепер? Усі дороги перед тобою відкриті. В колгосп. На тютюнову фабрику. На виноградники. У лісництво. Ти вільний птах, а повзаєш.

Марія важко, наче стара жінка,»зітхнула, але очі її все ще сяяли радісно, молодо.

— Одна в мене дорога, Васильку. Звикла я до монастиря, звикла всім догоджати: і богові, і ігумені, і Марті Стефанівні, і старому, і малому. І тебе слухатиму.

— Ти оце згадала… Марту Стефанівну. А до неї як попала?

— Ігуменя віддала мене в найми. Хазяйка добре платила монастирю.

— І ти терпіла? Та хіба ти річ? Ти ж людина.

— Я свята діва, Васильку. Божа людина. Все терпіти мушу.

— Де ти живеш? В який час? Десять років вільно живемо. У нас тепер тільки той не став людиною, хто не захотів. Навіть колишні банкіри та поміщики працюють. Куркулі стали колгоспниками. Фабрикант на власній фабриці заробляє собі на хліб. Усе Закарпаття чесно трудиться. А ти… І не надокучило тобі бути чорним опудалом? Невже не хочеться жити, як усі люди? Невже не хочеться стати звичайною людиною? Лю-ди-но-ю!

Марія посміхнулася, поправила волосся, знизала плечима.

— А хіба я не людина? Поглянь, все у мене на місці: очі, ніс, голова, руки, ноги, губи…

— Яз тобою серйозно, Маріє. Облиш жарти! Чого покликала? Що потрібно святій діві від безбожника? Кажи!

— А я вже одержала, що хотіла.

— Так?.. Цікаво, що ж ти одержала?

— Не бійся, ти нічого не втратив. Надивилася на тебе вволю, побалакали з тобою — от і все. Більше нічого й не треба. Давай тепер про діло поговоримо.

— Ех, Маріє!.. — Він узяв руку дівчини, притулив до своєї щоки. — Не розберу я тебе: то притягуєш, то колешся, то розумниця, то…

Вона висмикнула руку.

— Не треба. Давай краще до діла перейдемо.

— Яке ще там діло! — роздратовано, майже сердито сказав Гойда. — Кинь свої вигадки, ні до чого вони тепер.

— Ні, Васильку, я не вигадую… В монастирі з'явився новий служка. Стереже і лікує виноградники. Добрий майстер у цій справі. Сивий. Обличчя в зморшках. Глухуватий. Кульгає на праву ногу… Ігуменя приголубила його.

— Ну? — скрикнув нетерпляче Гойда, коли Марія замовкла.

— Не доводилося тобі його бачити?

— Ні, не бачив. Звідки він узявся? Коли? І чому тебе зацікавив?

— Зажди, все розкажу… Мовчазний цей виноградний лікар! Богомільний. Постить. Все хреститься, після кожного слова бога згадує. Вина не п'є. Не лається. На черниць очей не зводить. Ігуменю шанує, ніби вона богородиця.

— Як його звуть? Прізвище?

— Дідом Петром його величаємо. Петро Кашуба. Хочеш подивитися на фотографію?

— Кашуба, Кашуба!.. — повторив пошепки Гойда.

Перед ним постав чоловік, який одсилав рекомендовану бандероль на ужгородському поштамті і не наважився одержати телеграму до запитання.

Марія вийняла з кошика, в якому лежав її чорний одяг, невеличкий згорток. Повільно розв'язала хусточку, обережно, двома пальцями взяла велику наклеєну на товстий картон, фотографію.

На тьмяному, пожовклому від часу папері була зображена худорлява, сутула, стара людина: сива голова, дряблі, вкриті зморшками, обвислі щоки, біла борідка, безбарвні очі, великі вуха, обвуглена люлька-носогрійка у щербатих зубах.

— Знаєш, хто це, Васильку? — запитала Марія.

— Ні, цього чоловіка я не знаю. Чим він тобі не сподобався?

— Це не Петро Кашуба. В чужу шкуру заліз. У сні розмовляє чужою мовою, здається, англійською. З пістолетом і вночі не розлучається. Радіопередавач має.

— Своїми очима радіопередавач бачила?

— Бачила.

— Як же ти умудрилась?

— А я ніяк не умудрялась. Випадково підгляділа. А потім перевірила. Спеціально для тебе.

— Спасибі, Маріє!.. Ти все-таки це черниця, не свята діва, ні!

— Слава богу, розглядів. Ех, Васильку…

— Ну, добре, під час пожежі про погоду не розмовляють. Кашуба не здогадався, що ти його розкусила?

— Що я, дурна, прикинутися не вмію? — На її обличчі з'явився вираз винуватості і покірності. — Не бійся, перед тобою я завжди чиста і правдива.

— Давно він працює у вас?

— Другий місяць.

— Звідки приїхав?

— З Дунаю.

— Що він там робив?

— У тамтешньому монастирі служив. Теж виноградники лікував і стеріг.

— Де він живе?

— У печері, біля винарні.

— Сам?

— Із собакою Ужком. Злий. Голосистий. І чуйний. Без мене не підберешся до нього, зчинить галас. Проведу, якщо хочеш.

— Коли буває у своїй печері?

— Вдень. Уночі стереже виноградники.

— Добре! — Гойда змотав волосінь. — Я повинен іти. На все добре, Маріє. Зустрінемося тут завтра. Прийдеш?

— Прийду, Василю.

Шатров мовчки, час од часу занотовуючи щось у блокнот, вислухав докладну розповідь Гойди про невдале полювання на «райдугу» і глибоко замислився. Хто він, цей Кашуба? Яке виконує завдання? Прямо чи посередньо був зв'язаний з Картером? Чи знав він, що американець приїжджав до Ужгорода? Взагалі, чи відома Кашубі ця особа? Шатров повторив свої запитання вголос. Гойда спробував на них відповісти. Він радів, що трапилася нагода поміркувати разом із своїм учителем і другом.

— Я гадаю, — сказав Гойда, — що Кашуба міг і не знати про приїзд Картера.

— Чому?

Гойда подумав і сказав упевнено:

— Йому не обов'язково знати, що до Ужгорода прибуває військовий аташе. Більше того, він не повинен був цього знати. Не мав права.

— Так? — В голосі Шатрова відчувся сумнів. — Чому ж йому не видали такого права?

— Тому, що воно вже було видано іншому, офіціантові Ґонтарю. Г Гонтар користувався ним монопольно. Він чекав на Картера, підготував для нього все, що зібрав, накопичив.

— Накопичив?.. А може… може, краще так: підготував для містера Картера все, що одержав від інших… Га?

— Справді, так краще. Цей варіант правдоподібніший.

— Добре, давай поміркуємо ще. Значить, тільки Гонтар користувався правом особистої зустрічі з Картером. До того ж майже не ризикував, що його викриють, бо спілкувався з іноземцями зовсім легально. Спробуй, розпізнай серед тисячі чесних іноземних туристів одного негідника! Гонтар передав роздобуті шпигунські відомості Картеру і готовий був прийняти від нього, крім доларів, будь-яке завдання, будь-який наказ. Прийняти і передати… Кому?

• Предыдущая
• 6/61
• Следующая