Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/61
• Следующая

Ці риси Сисоя Уварова добре примітні, але згодом Черепанов легко викликав у своїй пам'яті образ Уварова єдиним словом — «іржавий». Це і є його головна суть. Голова обросла коротким, жорстким, як на дротяній щітці, землисто-рудим волоссям. Борода теж темно-руда, як мочалка, росте в усі боки. Брови стовбурчатьея жовтою щетиною. Важкий дух іржі, вологості, тліну супроводжує кожен рух Сисоя Уварова.

Черепанов випустив руку бакенщика.

— Ну, от і подивився.

— Цікаво!

— Що тобі цікаво?

— У твоє дзеркало, кажу, цікаво подивитись. У звичайне, скляне, я ні разу в житті не дивився. Не можна. Ну, кажи, який я? На сома столітнього схожий, га? — Він засміявся. І сміх його теж був якийсь вологий, холодний.

— Нічого, русалка не відмовиться.

— Крутиш?.. Ну, бог з тобою. Мені однаково, який я: страшний чи привабливий… Не для людського ока живу на світі. Ти хто? Як величати накажеш?

— Зви Іваном. — Черепанов посміхнувся. — В далеких відрядженнях звик бути Іваном.

— По-нашому добре балакаєш. Росіянин?

— Росіянин. Чистокровний.

— Звідки родом?

— Звідси не видно. Сисой, ти надто цікавий! — Черепанов докірливо похитав головою.

— Прошу вибачення… Чому так довго не приходив? Дві ночі виглядаю. Змучився, хвилювався. Думав, схопили тебе. На чорний випадок дружка свого у плавні відправив.

— Була причина. Мало у волок не потрапив до цих… стражників у зелених кашкетах.

— Де?

— В Ангорі. Дві доби відсиджувався в утробі напівзатопленої баржі. Намучився страшенно. Ну, нічого, не звикати! — підводник стишив голос до шепоту. — Тут недавно проходили баржа і пароплав…

— Проходили… Та ти не бійся, кажи на повний голос, ніхто тебе не почує.

— Звичка, брате, нічого не вдієш… Отже, проходили…

— Авжеж. Вантаж скантовано і затоплено під бакеном. — Уваров кивнув на Дунай, на вогник, що блимав недалеко. — Он там. Зараз попливеш?

— Треба б зараз.

— Відпочинь, повечеряй, випий винця.

Нашому братові не можна перед роботою ні їсти, ні пити. Живіт мусить бути пустий. Запалю і пірну. Сигарети є?

— Ми зроду не палимо.

— А, я й забув. Доведеться скористатися непорушним запасом.

Нічний гість розстебнув резинові лямки рюкзака, відгвинтив герметичний клапан, вийняв пачку сигарет, нахилився до землі, чиркнув запальничкою. Потягло м'ятним тютюновим димком.

— «Капітан» велів тобі кланятись. І грошей прислав, — сказав Черепанов, поплескуючи рукою по рюкзаку.

— Грошей? — насторожився Сисой.

— Так. Чого це тебе дивує?

— А навіщо вони мені? Гроші мені не потрібні. Не заради них. «Капітан» давно про це знає.

— «Капітан» нічого не забуває, — сказав Черепанов. — Гроші не потрібні тобі, то іншим здадуться.

— Так би й казав… Для плавнів прислав.

«Плавні?.. Чому гроші потрібні для плавнів? Дорофій про це нічого не казав. Не знає, мабуть. Хто там у плавнях?» — Черепанов затоптав у землю недопалену сигарету.

— Потім побалакаємо. Зараз пірну, а то скоро світатиме. До речі. Велено тобі ждати ще одного гостя… «Мохача».

=— «Мохач»?! — Хотів і не міг приховати своєї радості Уваров. Очевидно, давно милий його серцю цей чоловік.

Черепанов надів на голову капюшон з маскою, і безшумно, як тінь, зник під водою.

Поки він блукав там, Сисой Уваров про всяк випадок подивився, що лежить у рюкзаці. Пістолет. Запасні обойми. Гранати. Звичайні черевики. Полотняні торбинки, наповнені чимось твердим, здається, вибухівкою. Пачка грошей. Сигарети. Моток якогось особливого, тонкого електричного дроту. Маленький фотоапарат. Фляга, обшита сукном. Невеликі гострозубці. Слюсарний розвідний ключ. І ще якісь речі незрозумілого призначення.

На поверхні Дунаю, майже біля самого берега, зарослого вербняком, виринула чорна пляма.

Поринач вийшов на берег, тримаючи в руках металеву сигарету, завбільшки з доброго сома, з якорцем на тросі.

— Тримай! — глухо, з-під маски, промовив підводник.

Сисой Уваров нерішуче підняв руки й одразу опустив.

— Тримай, не бійся. Поки що не страшна. Вибухові голівки в рюкзаці.

«Білуга» тремтячими руками взяв міну.

— Неси додому! Заховай, а я тим часом другу дістану.

Обережно, пташиними кроками, рушив Уваров додому, тримаючи на витягнутих руках важкий, мишачого кольору снаряд.

Одніс. Заховав. Повернувся. Поринач, вилізши з води, поклав другу міну на траву, зняв маску, глибоко зітхнув.

— Оце й усе! Тягни, Сисой! І рюкзак візьми.

Уваров зробив ще один рейс.

Повернувшись, він побачив Івана без резинового комбінезона. На ньому був товстий теплий светр, штани в обтяжку, білі вовняні шкарпетки. Резинова шкура, балончик з киснем, маска і черевики із свинцевою підошвою валялися на траві.

— Ну, друже, тепер веди до себе. Прихопивши з собою спорядження, пішли в хату.

Сперте повітря підземелля вдарило в обличчя Дуная Івановича, коли він відчинив двері хатини бакенщика.

Два скособочених віконця, закритих старими ряднами, на нарах оберемок сіна. Стеля, чорна від кіптяви. На іржавому дроті висить гасова лампа з іржавим бляшаним кругом. Долівка у вибоїнах і горбах. На столі, абияк збитому з дощок, недоїдена риба, варена картопля, буханка хліба. В печі синіють чадні жаринки.

Дунай Іванович похитав головою.

— Ну й ну!.. Тут, брате, й людиною не пахне. Лігво. І як ти існуєш, не збагну!

— Існую. — Уваров, підкрутивши ґнота в лампі, почав поратися біля печі. — Задоволений, слава Христу. Не скаржуся. Не випрошую кращого життя.

— Діти є?

— Нежонатий.

— Чому ж не одружився?

— Двадцять п'ять років не шукаю нареченої. — Уваров поворушив товстою обвислою губою. Це означало посмішку. — На тому світі одружусь.

— Це ти серйозно?

— Куди ж серйозніше!

— Принципіальний женоненависник?

— Що?

— Жінок, кажу, ненавидиш.

— Без жінки легко жити, якщо з Христом обвінчаний.

— Ну, знаєш!.. Я от з дитинства обвінчаний з ним, а все-таки…

Сказав і зразу пожалкував. Небезпечна балаканина.

— А хто тебе вінчав? — запитав Уваров, і його очі стали вузенькими-вузенькими.

Дунай Іванович зрозумів, що необережно торкнувся чогось таємного, сектантського.

Хто вінчав? Що сказати? Швидко згадав, що було йому відомо про сектантів Дунаю, Карпат і Закарпаття. Всі вони глибоко законспіровані, організовані в «п'ятірки». Одна не знає іншої. Кожна виконує волю головного проповідника. А проповідник, права рука Христа — особа майже міфічна. Живе далеко від своїх служителів — десь у Канаді чи США. Через таємних послів впливає на російських, на польських, на румунських і на болгарських сектантів. Накази його виконуються беззаперечно.

Дунай Іванович спокійно витримав погляд Уварова і промовив:

— Хто вінчав, питаєш?.. Той, кого обрав Христос. Той, хто буває скрізь і ніде.

— Он як!.. — бакенщик задоволено посміхнувся.

Черепанов зрозумів, що небезпека минула. Виходить, відповідь вдала. Он, виявляється, в чому справа. Хитруй, викручуйся, недомовляй, натякай, нагромаджуй усякі премудрості, ховайся за них — і ти завоюєш довір'я недовірливого «трясоголова» чи «мовчуна».

Черепанов сів за стіл.

— Сисой, а ти не дуже гостинний! Де ж твоє угощення? Подавай!

Господар посміхнувся в прозору розпатлану бороду.

— Тихше їдеш, далі будеш! Ми весь свій вік тихо їдемо. — Він одсунув ногою дошку в стіні, вийняв із неглибокої схованки пляшку горілки, чорну ікру в скляній банці, солоні огірки в глечику. — Пригощайся, Іване… не знаю, як тебе по батькові.

Черепанов узяв пляшку, подивився крізь неї на світло лампи.

— Березовий сік, а не горілка. Хороша Маша, та не наша. Не можна мені пити. Така робота. А може й тобі не можна?

— Можна! Ми зроду-віку п'ємо: дід пив, батько пив і я п'ю з дитинства.

— Знаю! — Дунай Іванович засміявся. — Отакий тихий їздець. Та хіба вона, оковита, дозволяє людині тихо жити?

— Дозволяє. Вона в мене приручена. Наливай!

• Предыдущая
• 54/61
• Следующая