Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 35
- Предыдущая
- 35/61
- Следующая
— Маєте! А я маю право не відповідати. Думаю, ви самі здогадаєтесь.
— Про дещо, звичайно, догадуюся. Під шумок угорських подій вдертись у Східний Берлін, так? Зажадаєте Польської Сілезії, Східної Прусії?.. Чи не рано?
— Виявляється, ви жартівник, містер Грехем. Злий жартівник.
— Не подобаються такі жарти? Пробачте, будь ласка. Не буду. Перейду до серйозної теми. Скажіть, що нового в суецькій кризі!
— Хіба ви не читаєте газет, містер Грехем? Учора Фостер Даллес повернувся до США. У Нью-Йорку він виступив з дуже й дуже оптимістичною заявою про наслідки зустрічі в Лондоні з англійським і французьким міністрами закордонних справ та іншими членами «асоціації». «Досягнуто великих успіхів!» «Продемонстровано чудовий дух взаєморозуміння».
— Читав!.. Мильна булька. А як насправді? Чи будуть Англія, Ізраїль і Франція пробивати собі зброєю, як пишуть газети, шлях через канал, чи обмежаться погрозами?
— Бачите…
— Будуть. Тепер це ясно. Війна в Єгипті неминуча.
— Чому вам це стало ясно тільки тепер?
— Тому, що тепер ви заручилися невтручанням країн Варшавського пакту. Вони застрянуть у тупику «Проблеми № 1». Я не помилився?
— Містер Грехем, ви вимагаєте послугу за послугу? Але… мої відомості коштуватимуть значно дорожче, ніж ваші.
— Ви теж, виявляється, жартівник, мсьє. Мстивий жартівник. Так, непогано відомстили мені… за все.
— Але тепер ми квити і у вас є змога почати все знову.
Вони розплатились і попрямували алеєю у напрямку Королівського павільйону — він виднівся недалеко, в кінці ставка. Там вони сіли у автомобіль і рушили широким проспектом Фоша, що веде до велетенської круглої площі Етуаль, Тріумфальної арки і могили Невідомого солдата.
В одній вечірній паризькій газеті, через кілька годин після розмови Картера і Чарлі, була надрукована сенсаційна замітка.
«Сьогодні о сімнадцятій годині двоє американських туристів, світлолиций янкі і смуглявий житель півдня, очевидно, бразілець, потрясли парижан, які давно перестали дивуватися будь-чому. Це трапилося недалеко від Тріумфальної арки. Американці, чинячи своє безумство, мабуть, розраховували на те, що й над ними колись буде споруджено тріумфальну арку і на їхніх могилах запалахкотить незгасне полум'я, що зігріває Невідомого солдата.
Заокеанські гості цілий день колесили по Парижу на мишачому «сітроєні», взятому напрокат, заглядали у кожне попутне бістро, щоб хильнути аперитив. Вони надудлилися по самі вуха. Їдучи на повній швидкості по авеню Фош, «п'яний сітроєн» налетів на важке «Рено». Чому? Навіщо? Чи не для того, щоб випробувати міцність радіатора машини, а заодно і двох хмільних голів? На щастя, у поліцейський морг привезли тільки одного потерпілого. Житель півночі, на прізвище Грехем, віддав богові душу одразу. Житель півдня відбувся синцями. На жаль, його особу не встановили не тільки репортери, але й поліція. Він зник. Зіваки з авеню Фош, свідки аварії, твердять, що бачили пораненого за мить до того, як на місце події примчала поліція. Зіваки, як відомо, фантазери, але… Бажаємо вам швидкого одужання і доброго здоров'я, таємничий південноамериканцю!»
Ця замітка, як з'ясувалося трохи згодом, була інспірована «південноамериканцем Чарлі», досвідченим співробітником розвідувального відділу об'єднаного англо-франко-ізраїльського штабу спеціальних військ.
Поки паризька поліція встановлювала особу Картера, Чарлі давав лад своїм трофеям. У тихому, огородженому залізними ґратами особняку на авеню Фош, де містився розвідувальний відділ об'єднаного командування власників акцій Суецького каналу, Чарлі власноручно вистукував на машинці те, що зафіксувала магнітофонна плівка в кафе «Прекатлан». Голос покійного містера Рандольфа Картера звучав ясно як живий.
За годину в розпорядженні англо-франко-ізраїльських генералів, майбутніх усмирителів непокірного Єгипту, що посмів зазіхнути на священну власність своїх «благодійників», був важливий документ, що давав їм змогу, не оглядаючись на Радянський Союз, напасти на єгиптян. Коли почнеться акція в зоні Суецького каналу, росіяни будуть втягнуті в несподівані грізні події в Угорщині. Їхні найкращі дивізії, виконуючи Варшавський пакт, рушать до берегів Дунаю і не перешкоджатимуть об'єднаній армаді французів, англійців, ізраїльтян чинити злодіяння на берегах Нілу та Середземного моря.
ЧАСТИНА ДРУГА
ЗАСТАВА НА ДУНАЇ
Застава Смолярчука була розташована у найвіддаленішому містечку на Дунаї. Далі, в гирлі ріки, в його незліченних рукавах, протоках і на островах великих населених пунктів немає. Є тільки маленькі рибальські села, будиночки бакенщиків та лісників. Ангорська застава — крайній підрозділ дунайських стражів. До неї з лівого флангу примикають морські прикордонники.
І штаб Смолярчука, і солдатська казарма, і всі служби містилися у найбільшому будинку Ангори, що височів серед старих акацій на березі Дунаю. Цей двоповерховий будинок, з терасою для оркестру і любителів танців, побудували ще румуни років тридцять тому з очеретяних пресованих плит, обмазаних глиною. За короля Михая і його бояр тут сяяло вогнями «Тіволі», найбільше місце розваг на Нижньому Дунаї. Веселі рибалки могли у глухому «Тіволі», як і в Бухаресті, з шиком прогуляти великі гроші, потанцювати в дансінгу, послухати знаменитий циганський оркестр, пограти в рулетку, провести ніч або годину в окремій келії з красунею на свій смак. Рибалки розважалися в «Тіволі» не часто, тільки з нагоди щасливого лову білуги чи осетра.
Постійними відвідувачами «Тіволі» були скупники ікри та червоної риби, власники суден, любителі дунайської екзотики, американські, німецькі, французькі, італійські та скандинавські туристи, контрабандисти, високооплачувані сезонні дами з Бухареста, здатні порозумітися всіма європейськими мовами, і недорогі постійні жительки Ангори — циганки,
Давно вже на заставі ніщо не нагадує про «Тіволі». Безслідно вивітрився звідси дух місця для розваг, і все-таки ні-ні та й згадає хто-небудь «Тіволі» недобрим словом. Старшина застави, помітивши у своєму господарстві, на конюшні, в коптьорці, на складі чи в казармі безладдя, докірливо дивлячись на солдатів, розпікає їх: «Що ж ви, товариші, робите, га? Де ви, у «Тіволі» чи у військовому підрозділі?!» Та й самі солдати часом покрикували один на одного: «Ей, голубе, не розводь «Тіволі!»
«Тіволі» не лише на заставі було універсальним словом, яке викривало і таврувало все, що виходило за норми. Базік, ледарів, п'яничок, хвальків, любителів пошуміти рибалки називали «тівольщиками». Спекулянти і хапуги теж були «тівольщики». Монахинь з монастиря ігумені Філадельфії називали «тівольщицями». Або з додатком: чорнохвості «тівольщиці».
Ангора — велике, розкидане по обочині дунайського шляху, селище. Заснували його двісті років тому російські втікачі, люди старої віри. Живуть тут рибалки, садівники, виноградарі, бондарі, теслярі, лісоруби, мотористи, добувачі очерету, звіролови. У ті часи, коли Ангора входила до складу королівської Румунії, багато рибалок ходили з контрабандою в Одесу, Варну, добиралися до Туреччини.
Майже вся Ангора порізана каналами і протоками, мало не біля кожного будинку є причал і просмолений човен. Саморобні дощані містки перекинуті з берега на берег. Сади і виноградники спускаються до самої води. Деякі протоки обміліли, поросли осокою, очеретом, вкрилися ряскою і ліліями. Але більшість глибоководні, чисті і по них можна вийти на Дунай не тільки рибальським човном, а й катером. Це маленьке, непоказне містечко, його давно й уперто називають «Російською Венецією».
На щедрому дунайському сонці провітрюються, сушаться великі й малі, старі і нові капронові рибальські сіті. Вони лежать на набережних у центрі містечка, довкола рибного заводу, біля прикордонної застави, біля пристані, під вікнами райкому партії, на головних вулицях і в глухих провулках.
- Предыдущая
- 35/61
- Следующая
