Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/61
• Следующая

Верховинці і лісник оточили міліціонера.

— Тебе поранено, Москаль? — запитав Горай, підбігши до нього. — Куди тебе?

— Вези, друже, до лікарні. На мотоциклі. Швидше!

— А легкова машина? Гей, шофер!..

— Не треба. Нехай все як є. Нічого не чіпайте. Стережи, Кушнірчук!

Горай кинувся до сарая, де стояв його мотоцикл. На щастя, машина, незважаючи на холодну ніч, завелася одразу. Горай під'їхав до міліціонера, допоміг йому сісти. Потім обережно об'їхав придорожню канаву по містку і, вибравшись на автостраду, помчав у гору, в село, де була лікарня. ^[1]

«Петро» на всіх допитах поводився з одвертою нахабністю. Ще під час першої розмови з Шатровим, зразу після того, як його доставили в управління державної безпеки, сказав:

— Не думайте мене залякати. Смерті я не боюся. Розкаюватися не збираюсь. Плакати мені немає за ким. Жаліти і любити нічого. Сподіватися ні на що. Нудьгувати не буду навіть у труні. Словом, з того моменту, як ви мене схопили, я поклав на своє життя хрест і сургучну печатку. Ясно? А коли ясно, зробіть висновок: не розколите ні тепер, ні через місяць, ні через рік, ніколи! Нічого не скажу.

На своєму довгому віку чекіста Шатров наслухався усяких заяв. Декламації «Петра» він не надавав особливого значення. Бравірує, бадьориться.

У «Петра» знайшли документи на ім'я Федорова, Грубейка, Козлова, Самаріна, Щеглова, гроші, зброю, топографічні карти, секретний фотоапарат, кишеньковий магнітофон. Була і ампула з ціанистим калієм — не встиг чи не захотів її розгризти. Були і книжечки в чорній шкірі, заповнені нейтральними, видимими записами і тайнописом. Такі ж самі книжечки вилучили у Рандольфа Картера після того, як його схопили на гарячому. Та цього «Петро» не знав, а Шатров і люди, які вели слідство, не поспішали йому про це сказати. Встигнемо! Нехай поки що тішиться своєю твердістю. Заговорить пізніше, коли повністю, ланка за ланкою буде зібрано ланцюг, викуваний у свій час містером Картером.

Дещо дуже важливе встановили і без допомоги «Петра». Серед його тайнописів, переданих американському дипломатові у Києві, в Софійському соборі, було розшифровано адресу і прізвище Кашуби, а також пароль.

Так ще раз, і тепер уже твердо, ввійшов Кашуба в окреслене Шатровим коло операції «Рукотрясіння». В межах цього кола були Рандольф Картер і мертві — офіціант Гонтар, лівий пасажир «Іван».

У тайнописах «Петра» Шатров прочитав слово, добре відоме жителям Закарпаття. — «Говерла».

— Чудово!

— Що сталося, Микито Самійловичу? — запитав Гойда. — Чого це ви так зраділи?.

— Як же! Говерла!.. Найвища гора в наших краях. Забув?

— Ні, справді, що таке — Говерла?

— Це, брат, таке, таке!.. Вважай, Василю, що ми вже окупили затрачену енергію і всі витрати виправдали.

— Говерла — це кличка? Івана?.. Петра?.. Кашуби?.. Качалая?..

— Можливо. Ще немає твердої впевненості. Треба перевірити. Може збіг. Говерла!.. Скільки літ, скільки зим!..

Незабаром після шумної нічної події на шосе Львів — Ужгород, монастирський виноградар послав листа Качалаю в Одесу. Писав, як визріває виноград на схилах монастирської гори, як лікує хворі лози рідиною, приготовленою за рецептом інституту. Поверх відкритого тексту був невидимий — тайнопис. Кашуба повідомляв своєму спільникові: «Племінники» до мене не приїхали. Є точні відомості, що їх схопили біля ліспромгоспу, недалеко від Явора. Хтось із двох убитий, вірніше, застрелився. Про всяк випадок вживаю необхідних заходів. Запевняю: живим мене не візьмуть. Затаївся, чекаю…» З Одеси в Явір одразу ж у відповідь полетіла листівка з тайнописом: «Не турбуйтеся. Мертвий «племінник» не дасть ніяких свідчень. Зовсім не страшний для нас і живий. Ні за яких обставин не заговорить. Проте маєте рацію, що затаїлися, чекаєте. Але прошу врахувати: довго сидіти без діла не можна. Строки у нас тверді. Почекайте щонайбільше тиждень, і дійте. Відому вам програму треба неухильно виконувати, навіть коли буде великий риск провалу. Такі останні вказівки».

— От, Василю, — сказав Шатров, — бачиш, який у них розмах. Програма!.. Ладні лізти в огонь і воду, до чорта в зуби, аби виконати завдання в строк… Чому такі тверді строки?

Гойда звик до таких несподіваних запитань.

— Програма!.. Виходить, уціліли не тільки Кашуба та Качалай. Зграя діє.

— Так. І, очевидно, діє не лише на території прикордонного Закарпаття, а й на Ізмаїльщині, на Дунаї. Що ж їм наказано зробити?

— Складне питання.

— Так, складне. Але ми мусимо шукати відповіді і на нього. Пригадай, як останнім часом навчають «людей закону Лоджа».

— Тисяча і один вид диверсій!..

— Справа не в деталях. Я маю на увазі головний напрямок, характер операції в цілому, з ім'я чого вона здійснюється, до чого прив'язується. Подорож містера Картера, вояж «Івана» та «Петра», посилена засилка повітряних куль, начинених антирадянськими листівками, в закарпатське небо, спеціальні передачі радіостанції «Вільна Європа» для Закарпаття і «пригнобленої» Угорщини, — все це ознаки того, що дії містера Картера, Качалая, Кашуби і тих, кого ми ще не знаємо, прив'язуються до якоїсь дати, до якоїсь події. Добре, поживемо — побачимо. Можливо, на Дунаї обстановка проясниться.

Шатров сказав усе це без будь-якого натяку на багатозначність, як завжди, роздумуючи вголос. Слова як слова. Але вони глибоко запали в душу Гойди. Не раз він згадував їх пізніше, коли невідоме стало відомим.

— Тепер, мабуть, ми поїдемо на Дунай? — запитав Гойда.

— Поки що ні. Ми неодмінно побуваємо в гостях у Кашуби.

— Зрозуміло! Приходьте до нас у гості, коли нас вдома не буде…

Чорний зигзаг, наче блискавка, пронизав до дна прозору товщу води Ведмежого потоку, поплавок став вертикально, а потім зник. Клюнуло!.. В грудях у Шатрова похололо, в роті пересохло, коли він смикнув гнучке вудлище вгору і на себе. Почувся свист розрізаного вудлищем повітря, шурхіт камінців під ногами, радісний крик Гойди:

— Ура! Поздоровляю з первістком!..

Шатров був настільки приголомшений щастям, яке випало на його долю, такий необачливий у мисливському запалі, що, вихоплюючи з води райдужну рибку, втратив рівновагу. Але і падаючи, він не зводив з рибки очей. Бачив, як вона майнула над Ведмежим потоком, як описала дугу, чув, як ляснула об каміння. Схопився, побіг. Слизьке каміння від роси і моху підкочувалося під ноги. Шатров упав, підвівся і знову побіг… Боявся, що зникне, розвіється веселка. Перша райдуга в його житті!

Не зникла. Ось вона, на кінці гачка, маленька, з округленим тулубом, мокра, холодна, жива, ще зберегла чудовий колір гірського потоку. Райдужна форель! Куди золотій рибці до цієї. По спинці розкидані веснянки. Кожна випромінює свій особливий колір, — чорнуватий, голубий, білосніжний, бронзовий. Боки в рибки зеленувато-жовті з перламутрово-золотистим полиском, черевце атласно-перлисте, обідок ока — криваво-червоний, черевний плавець яскраво-жовтий, а спинний — з ніжною смужечкою і в дрібненьких крапинках. То он вона яка!.. Важко дише, злегка ворушить плавцями і Шатрову здається, що вона ось-ось промовить людським голосом, як пушкінська золота рибка: «Відпусти мене, діду!»

Шатров обережно зняв з гачка райдугу, що тремтіла в його руці, і кинув у воду.

— Що ти робиш, йолопе? — закричав Гойда, підбігаючи. В його голосі лунав відчай. Обличчя побіліло, наче піна струмка. Василь на мить забув, хто перед ним стоїть.

На щастя, він швидко схаменувся і, ніяково посміхаючись, винувато сказав:

— Новачки майже завжди отак розгублюються перед райдугою. І зі мною таке було. Один старий рибалка за таку необачність надавав мені по щоках хвостом форелі. Спочатку по одній, потім по другій. І я терпів.

Шатров засміявся.

— По щоках?.. Хвостом?.. Молодець. Що ж, давай, Василю, заслужив і я. — Шатров повернувся до Гойди, підставляючи під удар праву щоку.

• Предыдущая
• 10/61
• Следующая