Гаррі Поттер і напівкровний принц - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 9

• Предыдущая
• 9/120
• Следующая

Якщо тобі буде зручно, я завітаю цієї п'ятниці об одинадцятій вечора в будинок номер чотири на Прівіт-драйв, щоб супроводжувати тебе до «Барлогу», куди тебе запросили провести решту літніх канікул.

Я був би радий, якби ти міг допомогти в одній справі, якій я сподіваюся приділити увагу по дорозі до «Барлогу». Детальніше поясню під час зустрічі.

Прошу надіслати відповідь цією ж совою. Сподіваюся побачити тебе в п'ятницю -

Щиро твій

Албус Дамблдор.

Гаррі, хоч і знав уже послання напам'ять, нишком зиркав на нього що кілька хвилин, починаючи з сьомої вечора, коли вперше зайняв позицію біля вікна своєї кімнати, звідки Прівіт-драйв непогано проглядалася в обидва боки. Він знав, що не було сенсу постійно перечитувати Дамблдорові слова. Гаррі відіслав відповідь «так», як його й просили, з тією ж совою, що доставила листа, і тепер йому залишалося тільки чекати: Дамблдор або прибуде, або ні.

Але речей Гаррі не складав. Не вірив, що його визволять від Дурслів усього лишень через два тижні перебування в їхньому товаристві. Не міг позбутися відчуття, що щось могло піти не так наприклад, його відповідь на Дамблдорів лист заблукала; Дамблдорові щось перешкодило його одержати; лист міг бути зовсім не Дамблдоровим, а чиєюсь витівкою, жартом чи підступом. Гаррі просто не витримав би, якби вже спакував речі, а тоді мусив би їх розпаковувати. Єдиним натяком на ймовірність подорожі було те що він надійно замкнув у клітці свою полярну сову Гедвіґу.

Хвилинна стрілка на будильнику досягла позначки "дванадцять", і тієї ж миті згас ліхтар за вікном.

Гаррі прокинувся, мовби його розбудила раптова темрява. Поспіхом поправив окуляри й відклеїв щоку від шибки. Тоді притисся до неї носом і скосив очі на тротуар. Садовою доріжкою крокувала висока постать у довгій мантії, що здіймалася хвилями.

Гаррі підскочив, наче вдарений струмом, перекинув стільця й почав хапати з підлоги й кидати у валізу все, що траплялося під руку. Саме тоді, як він жбурляв через усю кімнату комплект мантій, два підручники заклять і пакетик чіпсів, у двері подзвонили. У вітальні внизу загорлав дядько Вернон:

- Кому це в біса припекло дзвонити серед ночі? Гаррі завмер з мідним телескопом в одній руці і з кросівками в другій. Він зовсім забув попередити Дурслів про можливе прибуття Дамблдора. Відчуваючи одночасно паніку й бажання розреготатися, Гаррі переліз через валізу і рвучко відчинив двері кімнати - саме вчасно, щоб почути низький голос:

- Добрий вечір. Ви мабуть, пан Дурслі? Сподіваюся, Гаррі вам сказав, що я по нього прибуду? Перестрибуючи по дві сходинки, Гаррі кинувся вниз, з гіркого досвіду, що завжди варто триматися якнайдалі від дядькових рук. У дверях стояв високий худорлявий чоловік з бородою і сріблястим волоссям до пояса. Темні окуляри, наче два півмісяці вгніздилися на його гачкуватому носі, а вбраний він був у довгу чорну дорожню мантію та гостроверхого капелюха.

Вернон Дурслі, з вусами так само кошлатими, як і в Дамблдора, тільки чорними, у червонувато-коричневому халаті, дивився на гостя, ніби не вірив своїм крихітним очицям.

- Судячи з вашого приголомшеного вигляду, Гаррі не попередив

вас про мій прихід, - люб'язно промовив Дамблдор. - Одначе прикиньмося, що ви гостинно запрошуєте мене у свій дім. Не дуже мудро в ці непевні часи довго стовбичити в дверях.

Він швидко переступив поріг і зачинив за собою двері.

- Давненько ж я тут не бував, - з-над гачкуватого носа Дамблдор подивився на дядька Вернона. - Мушу сказати, що ваші апартаменти прегарно розрослися.

Вернон Дурслі мовчав як риба. Гаррі не сумнівався, що мова до нього повернеться, до того ж скоро - пульсуюча жилка в дядька на скроні свідчила про наближення точки кипіння, - але Дамблдор мав у собі щось таке, що на якийсь час забило дядькові дух. Можливо, це була відверта магічність зовнішнього вигляду, а можливо, навіть дядько Вернон відчув, що цю людину залякати важко.

- А, Гаррі, добрий вечір, - привітався Дамблдор, задоволено поглядаючи на нього крізь свої окуляри-півмісяці. - Прекрасно, прекрасно.

Від цих слів дядько Вернон ніби очуняв. Йому було цілком ясно, що з людиною, яка, глянувши на Гаррі, каже «прекрасно», він ніколи не знайде спільної мови.

- Не хочу здатися грубим… - почав він тоном, де кожен звук свідчив про неминучу грубість.

- …на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, - серйозно закінчив за нього Дамблдор. - Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь Петунія.

Відчинилися двері на кухню - за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов'язаному просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до блиску всі можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.

- Албус Дамблдор, - представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся його відрекомендувати. - Ми з вами листувалися. - (Гаррі подумав, що це трохи дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала заперечувати.) -А це, мабуть, ваш син Дадлі?

Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.

- Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?

Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку він абсолютно не вписувався.

- То ми… хіба ми не їдемо, пане професоре? - занепокоївся Гаррі.

- Їдемо, звичайно, але є кілька справ, які перед тим треба обговорити, - пояснив Дамблдор. - І я волів би це робити не надворі. Ще трохи позловживаємо гостинністю твоїх тітки й дядька.

- Он як? Позловживаєте?

Вернон Дурслі зайшов у кімнату, до плеча йому тулилася Петунія, а Дадлі ховався в них за спинами. -Так, - просто сказав Дамблдор, - позловживаю. Він так швидко вийняв чарівну паличку, що Гаррі її майже не помітив; недбалий помах - і ось диван ковзнув уперед, штурхнувши усіх трьох Дурслів попід коліна так, що вони беркицьнули на нього купою. Ще один помах палички - і диван від'їхав на попереднє місце.

- Посідаймо й ми зручненько, - люб'язно додав Дамблдор.

Коли він ховав чарівну паличку в кишеню, Гаррі побачив, що рука в нього чорна й поморщена, мовби на ній обгоріла шкіра.

- Пане професоре… що з вашою…

- Потім, Гаррі, - зупинив його Дамблдор. - Сідай. Гаррі сів у вільне крісло, намагаючись не дивитися на

Дурслів, яким від подиву заціпило.

- Припускаю, що ви збиралися почастувати мене якимись напоями, - сказав Дамблдор дядькові Вернону, - але, судячи з усього, моє припущення аж до безглуздя оптимістичне.

Третій помах чарівної палички - і в повітрі з'явилися запорошена пляшка та п'ять келихів. Пляшка перехилилася й щедро налила в келихи рідину медового кольору, після чого келихи полинули до всіх, хто був у вітальні.

- Найкращий, настояний у дубовій діжці мед мадам Розмерти, - пояснив Дамблдор, піднімаючи келих до Гаррі. Той теж упіймав свій і відсьорбнув ковток. Він ще ніколи такого не куштував, і мед йому надзвичайно припав до смаку. Дурслі швидко обмінялися переляканими поглядами і спробували свої келихи ігнорувати. Це був неабиякий подвиг, бо келихи делікатно стукали їх по головах. Гаррі не міг позбутися підозри, що Дамблдор просто розважається.

Ну, Гаррі, - розвернувся до нього Дамблдор, - виникла проблема, яку, сподіваюся, ти зможеш для нас вирішити. Для нас, тобто для Ордену фенікса. Та насамперед мушу тобі сказати, що тиждень тому знайшовся Сіріусів заповіт, у якому він заповідає тобі всю свою власність.

• Предыдущая
• 9/120
• Следующая