Гаррі Поттер і напівкровний принц - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 15

• Предыдущая
• 15/120
• Следующая

Гаррі проковтнув слину, у нього пропав голос. Він не думав, що зможе говорити про Сіріуса. Боляче було чути, як дядько Вернон питав: «Його хрещений батько мертвий?». Ще гірше було, коли Сіріусове ім'я мимохіть згадав Слизоріг.

- Це жорстоко, - м'яко вів далі Дамблдор, - що ви з Сіріусом так мало бували разом. Таке гірке завершення дружби, що мала тривати довго.

Гаррі кивнув, пильно втупившись у павука, що ліз по капелюхові Дамблдора. Він бачив, що Дамблдор усе розуміє, можливо, навіть підозрює, що доки йшов його лист, Гаррі увесь той час у Дурслів тільки й робив, що лежав на ліжку, нічого не їв і дивився в затуманене вікно, а на душі в нього була холодна пустка, яку він звик пов'язувати з дементорами.

- Просто важко усвідомлювати, - тихенько вимовив нарешті Гаррі, - що він ніколи більше не напише.

Очі йому раптом запекли і він закліпав. За межами Гоґвортсу існувала особа, яка, наче батько, дбала про нього за будь-яких обставин, дбала, хоч би там що - і це було в його житті найкраще… а тепер поштові сови вже ніколи не принесуть йому цієї радості…

- Сіріус дав тобі багато такого, чого ти раніше не знав, - лагідно сказав Дамблдор. - Я розумію, що ця втрата непоправна…

- Та поки я був у Дурслів, - голос у Гаррі знову зміцнів, - я збагнув, що не можу закритися від усіх або… зламатися. Сіріус теж би цього не хотів, правда? І взагалі, життя таке коротке… от хоч би мадам Боунз, чи Емеліна Венс… наступним можу стати я. Та якщо так, - сказав він палко, дивлячись прямо в сині Дамблдорові очі, що світилися в сяйві чарівної палички, - нехай я заберу з собою стільки смертежерів, скільки зможу, і Волдеморта теж, якщо подужаю.

- Це сказано сином своїх батьків і справжнім хрещеником Сіріуса! - виголосив Дамблдор, схвально поплескавши Гаррі по спині. - Знімаю перед тобою капелюха… тобто зняв би, якби не боявся засипати тебе павуками.

А тепер, Гаррі, пов'язана з цим тема… я так розумію, що минулі два тижні ти отримував «Щоденного віщуна»?

- Так, - відповів Гаррі і серце його забилося швидше.

- Тоді ти мав помітити, що інформація про твої пригоди в залі Пророцтв не просто просочувалася, а текла рікою?

- Так,-повторив Гаррі. - І тепер усі знають, що я той…

- Ні не знають, - урвав Дамблдор. - У цілому світі тільки двоє знають повний зміст пророцтва, зробленого про тебе й Лорда Волдеморта. і вони обидва стоять зараз у цьому смердючому, повному павуків, сарайчику для мітел.

Однак це правда - те, про що багато хто здогадався, - що Волдеморт посилав своїх смертежерів викрасти пророцтво і що це пророцтво стосувалося тебе. Тобто я не помиляюся, вважаючи, що ти нікому не казав, що знаєш про зміст пророцтва? -Ні, - підтвердив Гаррі.

- Мудре загалом рішення, - схвалив Дамблдор. - Хоча, мені здається, ти можеш трохи послабити його незламність на користь пана Рональда Візлі та панни Герміони Ґрейнджер. Так, - уточнив він, відповідаючи на здивований погляд Гаррі, - я гадаю, що їм варто знати. Ти зробиш їм ведмежу послугу, якщо не поділишся такою важливою для тебе інформацією.

- Я не хотів…

- … їх тривожити чи лякати? - докінчив за нього Дамблдор, позираючи на Гаррі поверх окулярів, схожих на два півмісяці.-Чи, може, зізнатися, що ти й сам стривожений і наляканий? Гаррі, твої друзі тобі потрібні. Ти ж сам слушно сказав, що Сіріус не хотів би, щоб ти від усіх закрився.

Гаррі нічого не відповів, але Дамблдор, здається, і не потребував відповіді. Він продовжував: - Ще одна - інша, хоч і пов'язана з попередньою, тема. Я хотів би цього року провести для тебе кілька приватних уроків.

- Приватних… з вами? - здивувався Гаррі, забувши гіркі роздуми.

- Так. Пора мені серйозніше взятися за твою освіту.

- А чого ви мене будете навчати, пане професоре?

- Та трошки того, трошки сього, - безтурботно відповів Дамблдор. Він нічого не уточнював, тож Гаррі запитав ще про одне, що його трохи непокоїло.

- Якщо я ходитиму на уроки до вас, то вже не муситиму вивчати блокологію у Снейпа, так?

- У професора Снейпа, Гаррі… Ні, не муситимеш.

- Добре,-полегшено зітхнув Гаррі, - бо це був…Він замовк, щоб не вибовкати те, що думав насправді.

- Думаю, найкраще тут підійде слово «провал», - кивнув Дамблдор.

Гаррі засміявся.

- Тобто я тепер не часто бачитиму професора Снейпа, - радів Гаррі, - бо він не дозволить мені вивчати настійки, якщо я не отримаю відмінну СОВу, а я знаю, що такого не буде.

- Не варто рахувати сов, доки їх не отримаєш, - серйозно мовив Дамблдор. - Що, до речі, може статися вже сьогодні. І ще два моменти, Гаррі, перш ніж попрощатися.

По-перше, я хотів би, щоб відтепер ти постійно мав при собі плащ-невидимку. Навіть у Гоґвортсі. Про всяк випадок, зрозумів?

Гаррі кивнув.

- А по-друге, на час твого перебування тут «Барлогові» надано найвищу охорону, на яку тільки спромоглося Міністерство магії. Це додало певних незручностей Артурові й Молі… наприклад, усю їхню пошту спочатку перевіряють у міністерстві, і аж тоді доставляють сюди. Вони анітрохи не нарікають, бо їх турбує насамперед твоя безпека. Тому було б невдячно з твого боку, якщо ти, живучи в них, наражатимешся хоч на якийсь ризик.

- Я розумію,-швидко погодився Гаррі.

- Тоді дуже добре,-сказав Дамблдор, відчиняючи двері сарайчика й виходячи на подвір'я. - Бачу світло на кухні. Треба вже нарешті дати Молі змогу по нарікати, який же ти худий.

- РОЗДІЛ П'ЯТИЙ-

Зайва Флегма

Гаррі з Дамблдором підійшли до «Барлогу» з чорного ходу, переступаючи через розкиданий знайомий мотлох- старі гумові чоботи та іржаві казани; Гаррі чув, як поодалік у курнику тихенько сокочуть сонні кури. Дамблдор тричі постукав, і Гаррі побачив як за кухонним вікном метнулася чиясь тінь.

- Хто там? - долинув нервовий голос і Гаррі впізнав місіс Візлі. - Назвіться!

- Це я, Дамблдор, привіз вам Гаррі.

Двері негайно відчинилися. За ними стояла місіс Візлі, низенька, пухкенька, в старому зеленому халаті,

- Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете аж уранці!

- Нам пощастило,-пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі. - Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався, звісно. О, вітаю, Німфадоро!

Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.

- Вітаю, пане професоре, - озвалася вона. - Здоров, Гаррі.

- Привіт, Тонкс,

Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось силуване. Барвистості у вигляді поменшало, звичних рожевих, мов жуйка, пасем у волоссі не було.

- Я краще піду, - швиденько сказала вона, встаючи й натягаючи на плечі мантію. - Дякую, Молі, за чай і співчуття.

- Будь ласка, не йди, якщо це через мене, - люб'язно попросив Дамблдор. - Я все одно не залишаюся, мушу обговорити невідкладні справи з Руфусом Скрімджером.

- Ні-ні, мені треба йти, - заперечила Тонкс, не дивлячись Дамблдорові у вічі. - На добраніч…

- Дорогенька, може, прийдеш у суботу на вечерю? Будуть Ремус і Дикозор…

- Та ні, Молі, що ти… та все одно дякую… усім на добраніч.

Тонкс прошмигнула повз Дамблдора й Гаррі надвір; ступивши кілька кроків за поріг, крутнулася на місці й розчинилася в повітрі. Гаррі помітив, що місіс Візлі чимось стурбована.

- Гаррі, до зустрічі у Гоґвортсі, - сказав Дамблдор. - Бережи себе. Молі, завжди до твоїх послуг.

Він уклонився місіс Візлі, вийшов надвір і зник точнісінько на тому самому місці, що й Тонкс. Місіс Візлі зачинила двері, а тоді за плечі підвела Гаррі до яскравої лампи, що стояла на столі, й почала його оглядати.

• Предыдущая
• 15/120
• Следующая