В океані - Панов Микола Миколайович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/60
• Следующая

Андросов розпрямився, глянув у віддраєний ілюмінатор. Склав свої записи, вийшов з каюти.

Караван повільно просувався до Бсргенського рейду.

Уже видно було океанські теплоходи, що височіли біля набережних, яруси незліченних ілюмінаторів, білі лінії палубних тентів. Тяглися ряди круглих нафтових цистерн, схожих на присадкуваті сторожові башти, і башти стародавніх фортець, схожі на цистерни.

Виростали міські будинки. Їхні стрілчасті вишки, черепичні дахи нависали аж над водою. То тут, то там руділи біля причалів іржаві борти кораблів, що нерухомо притулилися до каміння. На палубах цих кораблів не було ознак життя.

— Берген — головне місто нашого західного узбережжя, стародавня столиця норвезьких королів, — сказав з гордістю Олсен. — Понад сто років правили тут вожді древніх вікінгів, поки їх не витіснила Ганза — союз німецьких купців. Тут томився у полоні у ганзейців норвезький король Магнус Сліпий.

— А тепер Берген знову центр вашої рибної торгівлі? — спитав Сливін, стоячи поряд з ним. — І один із центрів вашого знаменитого судноплавства! Ми знаємо — до другої світової війни Норвегія за тоннажем торгових кораблів посідала четверте місце в світі.

Лоцман мовчав.

— «Нашу силу о нашу могутність білий парус у морях нам приніс», — продекламував Сливін. — Це ж із вашого національного гімна, написаного Б'єрнстерне Б'єрнсоном? Недарма Норвегію називали світовим морським візником.

— То було раніше, — сказав Олсен. Він нібито трохи пожвавішав. — У молоді літа, товаришу, я й сам ходив матросом на наших торгових кораблях. Ми возили чілійську сірку і руду з Швеції, кам'яне вугілля з Кардіффа в Пірей, білих ведмедів з Норвегії в зоологічні сади Гамбурга, Антверпена і Кенігсберга. Ми возили оселедці і трісковий жир, золото з Бельгійського Конго і добрива з Мексіки та Коста-Ріки. Ви праві, товаришу, наш поет Б'єрнстерне Б'ернсон недарма прославив норвезьких моряків у гімні.

— Так, гітлерівська окупація підірвала ваш флот…

Олсен похмуро мовчав. Сливін помовчав теж.

— Що це за судна на причалі, товаришу Олсен?

Олсен повернув до нього своє худе обличчя.

— Це, товаришу, наші риболовні і транспортні кораблі. Вони ржавіють без роботи… — тонкі губи лоцмана скривилися в сумній посмішці. — Вам не здається, що тут на рейді надто багато іноземних прапорів?

«Так, — подумав Сливін, — іноземних прапорів тут справді немало». Смугасті полотнища з цятками білих зірок розвівалися на штоках теплоходів, на щоглах високих чорних транспортів, які розвантажували в порту.

— Я не хотів про це говорити, — повільно, морщачись, як від болю, сказав норвезький лоцман, — але в мене вже очі болять від цих строкатих прапорів. — Він посміхнувся, дивлячись уперед. — А ось, між іншим, маю втіху побачити і наш національний прапор.

З вікна двоповерхового будиночка, що притулився до підніжжя чорної скелі, з вікна з яскравозеленими віконницями звісилося полотнище норвезького прапора на короткому древку. Дві дівчини усміхалися, розмахуючи прапором.

— Наскільки я розумію, вони вітають вас! — сині очі Олсена проясніли, він заговорив жвавіше, радів зміні розмови. — Норвезький народ пам'ятає, що російські люди допомогли йому звільнитися від гітлерівського іга.

— Після закінчення війни, — урочисто сказав Сливін, — довелося мені побувати в Північній Норвегії, у рибальському містечку Хорштадті. Є там могила радянських воїнів, замучених фашистами. Не можна без хвилювання дивитися, як доглядає населення цю могилу, як дівчата приносять на неї вінки з комишу і гірських квітів.

— Так, ставлення народу до вас не змінилося…

Лоцман сам себе обірвав на півфразі, підійшов до труби криголама, потягнув рукоятку свистка. Разом з перлистобілими султанами пари вилетіли з труби три пронизливих зови: два довгих, один короткий — сигнал виклику портового лоцмана.

— Норвегія зустрічає вас добре, — сказав Олсен, ступивши до поручнів. — Вам усміхаються і наші дівчата, і наша природа. Ви знаєте, про Берген кажуть: будинки й вулиці тут завжди чисті тому, що майже безперервно їх обмивають дощі. А сьогодні така святкова погода!

Він хруснув пальцями своїх кістлявих рук.

— Ну, закінчена моя робота. Зараз портовий лоцман ставитиме вас до причалу.

— Але коли підемо звідси, ви, наскільки я знаю, знову поведете нас? — запитав Сливін.

— Так, я матиму честь вести моїх російських друзів до кордону наших державних вод, — злегка уклонився норвежець.

Він збіг по трапу вниз. Від пристані вже наближався стукіт мотора. У напрямі до «Прончищева» йшов, розвалюючи синьобілу воду, лоцманський катер.

— Як тільки ошвартуємось — одразу доведеться зв'язатися з однією із судноремонтних компаній, домовитися про ремонт, — сказав Сливін Потапову.

— А вас, капітане третього рангу, — обернувся він до Андросова, — прошу приготувати наказ про винесення подяки боцманським командам доку і кораблів експедиції за відмінну роботу з буксирами…

На верхню палубу вийшов Тихон Матвійович, щось сердито пробурмотів, постояв, здивований, повернувся в свою каюту… Урочисті звуки П'ятої симфонії Бетховена залунали на криголамі, проникли в буфет, де Глафіра Львівна і Таня готували посуд для обіду.

— Знову з своїм патефоном, — сказала, перетираючи тарілки, Глафіра Львівна. — Солідна людина, а займається дурницями… Від самотності… — Вона говорила те завжди, незадоволеним тоном, але її обличчя здавалося більш пожвавленим, ніж звичайно. — Не чула, Танюшо, скоро на берег звільнятимуть?

— Ні, не чула, — сказала Таня неуважно, дивлячись в ілюмінатор.

— Ти, Танюшо, замість мене в кают-компанії обід не роздаси? Мене старший помічник у першу чергу відпустити обіцяв. Хочу встигнути по магазинах пройтись. А завтра, коли на звільнення підеш, я підзміню тебе в салоні.

— Не знаю, чи встигну, Глафіро Львівно. Мені пересувну бібліотеку на доку змінити треба. А потім на «Топазі» і на «Пінгвіні».

— Встигнеш з пересувною бібліотекою. Кому зараз читання твоє потрібне? Хлопці до звільнення готуватимуться… Підзміни, Танюшо!

— Я подумаю, Глафіро Львівно, — сказала нерішуче Таня.

Був той самий вранішній час, коли особливо глибоко відчувається свіжість і краса світу. Дерев'яний настил палуби був темний від недавнього дощу, але пронизані сонцем хмари лиш де-не-де вкрили прохолодне небо, синьостальна вода рейду здавалася дуже чистою, ледь плюскотіла біля корабельних бортів і вздовж пристаней, складених із древніх кам'яних плит.

Жуков стояв біля борту «Прончищева», дивився замислено на затоку. Сьогодні майже не спав. У поході, після важких вахт, засинав, ледве добравшись до койки, а тепер ось прокинувся перед світанком, і не давали спокою бентежні думки.

Так тягло поговорити з людиною, на міркування якої міг покластися. Був би тут друг Калядін…

Він зітхнув, одвернувся від поручнів. Захотілося збігти на місток, глянути — чи в порядку сигнальне хазяйство. Звик так робити ще на «Ревучому», ніколи не зайвим здавалося заглянути на свій бойовий пост. Він збіг по трапу — сталь східців задзвеніла під каблуками.

На містку стояв повний невисокий офіцер. Повернувся на шум кроків, глянув на Жукова ясними невеликими очима. Приваблива добродушність була у погляді Андросова. Щось ніби штовхнуло Жукова в серце. Ось можливість поговорити щиро…

— Здрастуйте, товаришу капітан третього рангу…

Він у нерішучості зупинився.

— Здрастуйте, товаришу Жуков! Чому так рано прокинулись?

— Не спиться… — Жуков знову запнувся і раптом наважився, відверто глянув на офіцера. — Вся душа у мене змучилася. Поговорити з вами дозволите?

— Я давно чекав цієї розмови, Жуков, — тихо сказав Андросов.

— Що ж це таке вийшло? — Жуков ступив ближче, мимоволі притишив голос. — З дівчиною моєю там у базі? Ворогом виявилась, убивцею.

• Предыдущая
• 33/60
• Следующая