Людина-амфібія - Беляев Александр Романович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/39
• Следующая

Гуттієре схопилася за голову і закричала з переляку:

— Згинь! Пропади, нещасна примаро! Я ж знаю, що ти мертвий. Навіщо ти являєшся мені?..

— Ні, ні, Гуттієре, я не мертвий, — поспішно відповіла примара. — Я не втопився. Пробач мені… я затаїв від тебе… Я не знаю, навіщо зробив це… Не йди, вислухай мене! Я живий, — ось доторкнись до моїх рук…

І він простягнув до неї скуті руки. Гуттієре все дивилася на нього.

— Не бійся, адже я живий… Я можу жити під водою. Я не такий, як усі люди. Я один можу жити під водою. Я не втопився тоді, кинувшись у море. Я стрибнув у воду тому, що мені важко було дихати на повітрі.

Іхтіандр похитнувся і говорив далі так само квапливо й безладно.

— Я шукав тебе, Гуттієре. Цієї ночі твій чоловік ударив мене по голові, коли я підійшов до твого вікна, і вкинув мене у ставок. У воді я опритомнів. Мені пощастило скинути мішок з камінням, але ось цього, — Іхтіандр показав на наручники, — я не зміг скинути…

Гуттієре починала вірити, що перед нею не примара, а жива людина.

— Але чому у вас скуті руки? — спитала вона.

— Я потім розповім тобі про це… Тікаймо зі мною, Гуттієре. Ми сховаємося у мого батька, там нас ніхто не знайде… І ми будемо жити з тобою… Ну, візьми-бо мої руки, Гуттієре… Ольсен сказав, що мене звуть “морським дияволом”, але ж я людина! Чого ж ти боїшся мене?

Іхтіандр вийшов із ставка весь у мулі. Знесилений, опустився він на траву.

Гуттієре схилилася над ним і нарешті взяла його за руку.

— Бідний мій хлопчику, — промовила вона.

— Яка приємна зустріч! — раптом почувся глузливий голос.

Вони озирнулися і побачили Зуріту, що стояв недалечко в кущах.

Так само як і Гуттієре, Зуріта не спав цієї ночі. Він вибіг у сад на крик Гуттієре і чув усю розмову. Коли Педро довідався, що перед ним “морський диявол”, на якого він так довго й даремно полював, одразу ж вирішив відвезти Іхтіандра на “Медузу”. Але обміркувавши, все, надумав діяти інакше.

— Вам не пощастить, Іхтіандре, повезти Гуттієре до лікаря Сальватора, тому що Гуттієре — моя дружина. Та навряд чи й самі ви повернетесь до свого батька. На вас чекає поліція.

— Але ж я ні в чому не винен! — вигукнув юнак.

— Без провини поліція не нагороджує людей такими браслетами. І коли вже ви потрапили до моїх рук, мій обов’язок — передати вас поліції.

— Невже ви це зробите? — з обуренням запитала чоловіка Гуттієре.

— Я зобов’язаний це зробити, — відповів Педро, знизуючи плечима.

— Добре б він зробив, якби пустив на всі чотири вітри каторжника! — раптом вступила в розмову Долорес, виходячи з кущів. — За що? Чи не за те, що цей кайданник заглядає до чужих вікон і збирається викрадати чужих жінок?

Гуттієре підійшла до чоловіка, взяла його за руки і ласкаво сказала:

— Пустіть його. Благаю вас… Я нічим не завинила перед вами…

Долорес, злякавшись, що її син поступиться дружині, замахала руками і закричала:

— Не слухай її, Педро!

— Перед проханням жінки я безвладний, — люб’язно сказав Зуріта. — Я згоден!

— Не встиг одружитись, як опинився під жінчиним черевиком! — сичала стара.

— Стривай-но, мамо. Ми розпиляємо ваші кайдани, юначе, переодягнемо вас у пристойніше вбрання і припровадимо на “Медузу”. В Ріо-де-Ла-Плата ви зможете стрибнути з борту і плисти куди вам заманеться. Але я відпускаю вас з одною умовою: ви повинні забути про Гуттієре. А тебе, Гуттієре, я візьму з собою. Так буде безпечніше.

— Ви кращий, ніж я про вас думала, — щиро сказала Гуттієре.

Зуріта самовдоволено покрутив вуса і вклонився дружині.

Долорес добре знала свого сина, — вона одразу догадалась, що він замишляє якусь хитрість. Проте, щоб підтримати його гру, вона для годиться роздратовано пробурчала:

— Зачарувала! Сиди тепер під п’ятою!

— Завтра приїздить Сальватор. Пропасниця затримала мене, а нам з тобою треба багато дечого обміркувати, — сказав Крісто, звертаючись до Бальтазара. Вони сиділи у Бальтазаровій крамниці. — Слухай, брате, слухай уважно і не перебивай мене, щоб я не забув, про що треба говорити.

Крісто помовчав, збираючись з думками, і провадив далі:

— Ми багато попрацювали з тобою на Зуріту. Він багатший за нас з тобою, але він хоче бути багатшим за самого себе. Він хоче заволодіти морським дияволом…

Бальтазар поворухнувся.

— Мовчи, брате, мовчи, бо я забуду, що хотів сказати. Зуріта хоче, щоб морський диявол був його рабом. А чи знаєш ти, що таке морський диявол? Це скарб! Це невичерпне багатство! Морський диявол може збирати па дні морськім перлини — багато прекрасних перлин. Та й не тільки перлини може добувати морський диявол з морського дна. На дні моря багато затонулих кораблів з незліченними скарбами. Він може добути їх для нас. Я кажу для нас, а не для Зуріти. Чи знаєш ти, брате, що Іхтіандр кохає Гуттієре?

Бальтазар хотів щось сказати, але Крісто не дав йому говорити.

— Мовчи і слухай. Я не можу розповідати, коли мене перебивають. Так, Іхтіандр кохає Гуттієре. Від мене нічого не приховаєш. Довідавшись про це, я сказав: “Добре. Нехай Іхтіандр ще дужче покохає Гуттієре. Він буде кращим чоловіком і зятем, ніж цей Зуріта”. І Гуттієре кохає Іхтіандра. Я стежив за ними, не заважаючи Іхтіандрові. Нехай зустрічаються.

Бальтазар зітхнув, але не перебивав оповідача.

— І це ще не все, брате. Слухай далі. Я хочу нагадати тобі про те, що було багато років тому. Я супроводив твою дружину — тому вже буде років з двадцять — коли вона поверталась від рідних. Пам’ятаєш, вона їздила в гори ховати свою матір? У дорозі твоя дружина вмерла від пологів. Померла й дитина. Тоді я не розповів тобі всього, я не хотів засмучувати тебе. Тепер скажу. Дружина твоя померла в дорозі, але дитина була ще жива, хоч і дуже квола. Сталося це в індіанському селі. Одна бабуся сказала мені, що недалеко від них живе великий чудотворець, бог Сальватор…

Бальтазар насторожився.

— І вона порадила мені віднести дитину до Сальватора, щоб він урятував її від смерті. Я послухався доброї поради і одніс дитину Сальваторові. “Врятуйте його”, — сказав я. Сальватор узяв хлопчика, похитав головою і сказав: “Важко його врятувати”. І поніс. Я чекав до вечора. Увечері вийшов негр і сказав: “Дитина померла”. Тоді я пішов.

Так ось, — оповідав далі Крісто. — Сальватор переказав через свого негра, що дитина померла. У народженої дитини — твого сина — я примітив родимку. Я добре пам’ятаю, якої форми вона була. — Крісто помовчав і провадив далі: — Нещодавно хтось поранив Іхтіандра вшию. Перев’язуючи його, я відкотив комір його луски і побачив родимку точно такої форми, як у твого сина.

Бальтазар подивився на Крісто широко розплющеними очима і схвильовано запитав:

— Ти думаєш, що Іхтіандр — мій син?

— Мовчи, брате, мовчи і слухай. Так, я це думаю. Я думаю, що Сальватор сказав неправду. Твій син не вмер, і Сальватор зробив з нього морського диявола.

— О-о! — в нестямі закричав Бальтазар. — Як він смів! Я вб’ю Сальватора своїми власними руками!

— Мовчи! Сальватор дужчий за тебе. І потім, можливо, я помилився. Двадцять років минуло. Родимка на шиї може бути і в іншої людини. Іхтіандр — твій син, а може, — і не син. Тут треба бути обережним. Ти підеш до Сальватора і скажеш, що Іхтіандр — твій син. Я буду тобі за свідка. І ти зажадаєш, щоб він віддав тобі сина. А коли не віддасть, ти скажеш, що поскаржишся на нього в суд за те, що він калічить дітей. Цього він злякається. Якщо це не допоможе, ти підеш у суд. Коли ж у суді нам не пощастить довести, що Іхтіандр твій син, то він одружиться з Гуттієре; адже Гуттієре — твоя приймачка. Ти тужив тоді за дружиною й сином, і я знайшов тобі цю сироту Гуттієре…

Бальтазар схопився з стільця. Він тепер ходив, широко ступаючи по крамниці, чіпляючись за крабів і черепашки.

• Предыдущая
• 25/39
• Следующая