Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 4

• Предыдущая
• 4/74
• Следующая

Буває, що тепла повітряна течія зустріне холодну шапку і полізе, поповзе по ній угору, утворюючи густі розстелені хмари…

А бачили ви у сонячні дні на небі, мов тонке страусове перо, мов мереживо, плетуться і тануть такі тонесенькі ніжні хмарки?.. То пір'ясті найвищі хмарки, що носяться на височині, не падаючи дощем.

Але є ще одна умова необхідна для того, щоб утворилися хмари. Треба, щоб у повітрі були якісь порошинки, так звані ядра конденсації. Ними можуть бути морська сіль, різні хімічні речовини тощо. На цих ядрах конденсації і осідає крапелька для польотів в атмосфері. Дуже цікаво, між іншим, те, що «точка роси», при якій починають осідати залишки вологи, для різних ядер конденсації різна. Отже, є кращі і гірші «сідала».

Краплини довго мандрують в повітряних течіях над землею, доки не впадуть на землю.

Чому ж це вони не падають униз? Адже вода важча за повітря?

Справа в тому, що краплини починають падати на землю лише тоді, коли наберуть певного розміру. Спочатку краплини в хмарі дуже маленькі — радіус їх наближається тільки до сотої частини міліметра. Така краплинка може падати в повітрі з швидкістю один сантиметр за секунду. Коли б повітря було зовсім нерухоме, отака хмарка могла б повільно спуститися туманом. Та я вже казав, що в атмосфері бувають повітряні течії, і от коли висхідна повітряна течія швидша, то вона пожене хмарку вгору. Де ж там краплинці до нас долетіти! Щоб вона могла впасти на землю, їй треба збільшитися. Краплини будь-якого дощу значно більші, їх радіус — 0,1–2,5 міліметра і навіть більше.

Краплі в хмарці безупинно рухаються у різних напрямках і з різними швидкостями. Вони штовхають одна одну, але не зливаються. А буває навпаки, краплі починають зливатися одна з одною, доки вся хмарка не випаде дощем.

У нас у Союзі першим почав досконало вивчати закони дощових крапель професор Аганін…

— А звідки твій тато все це знає? — несміливо запитала Мака Галинка, що, причаївшись на канапці, намагалася уважно слухати лекцію. — Він учитель чи професор якийсь?

— Як же йому не знати? — здивувався Мак, вимкнувши прилад. — Адже татко мій — начальник цієї першої станції дощування…

— Я й не знала! — сказала Галинка.

— Авжеж, — продовжував Мак. — Мій татко — доктор геофізики Борис Олександрович Горний. Йому пощастило після впертої і довгої роботи відкрити секрет керування погодою. І тепер ми приступаємо до справжньої практичної роботи. Я ж так і виріс з оцим дощем! Мамка моя вмерла, коли я був зовсім маленьким, і ми з татом дуже великі друзі. Отже, коли я тільки почав щось розуміти, я став цікавитись дощем.

Давай-но, я тобі розповім далі. Я таткові лекції майже напам'ять знаю… І книжки в мене є: «Цікава метеорологія» та інші.

Так от про професора Аганіна. Марко Олександрович Аганін був ніби батьком нашої радянської науки про дощування. Він влаштував собі малесеньку лабораторію і зробив перший прилад для вивчення злиття крапель. Він дослідив усякі цікаві речі, наприклад, те, що крапельки одягаються в так звану повітряну шубку, яка й заважає їм зливатися. Цю шубку пробиває або дуже значний електричний заряд, або велика швидкість, коли крапелька вдариться об іншу з значною силою. Але у вільній атмосфері цього не буває — і ми тепер навчилися робити це штучно! Аганін запевняв, що краплі зливаються через з'єднуючу ниточку і саме через це краще зливаються краплі однакового розміру, особливо коли вони ще невеликі та ще й з різними зарядами…

— Цього я вже ніяк не розумію, — не витримала Галинка.

— А тут нічогісінько нема складного, — заспокоїв її Мак. — Це зовсім просто. Уяви собі дві крапельки, як дві пружні кульки. Вони, зустрівшись одна з одною, спочатку сплющуються, а потім вирівнюються і відштовхуються. А коли вони заряджені маленькими протилежними зарядами, тоді між сплющеними сторонами виникає ніби трубочка. Через цю трубочку, або з'єднуючу ниточку, вони й зливаються.

Коли крапельки однакової ваги, то вони рухаються з Однаковою швидкістю, ниточка між ними не переривається, і вони встигають злитися. А от коли краплі різного розміру, так вони, наче ті неоднакові коні, посуваються одна швидко, а друга повільно і рвуть свою упряж — свою ниточку… І нічого тоді із злиття не виходить… Та деякі вчені заперечували цю теорію. Вони казали, що краплі неоднакового розміру зливаються інколи краще. Під час падіння крупна крапля захоплює дрібні і тому повнішає…

— Ти щось казав про електричні заряди, — зітхнувши, забурмотіла Галинка, — а от я не уявляю, чого вони в тих краплинках.

— Ох, — співчутливо сказав Мак, — ти нічого не знаєш про атмосферну електрику. А без неї і дощу нема. Заряджаються краплі тому, що на них осідають заряджені часточки атмосферного повітря — атмосферні іони. Заряди крапель досліджував один час професор Ролінський — він живе на Кавказі. Ролінський пробував діяти на хмари і ультрафіолетовим промінням, і рентгенівським, і звуком… І навіть якоюсь хімією…

Раптом протяжний звук перебив розповідь Мака. — Це гучно позіхнула на канапці Муха. Вона вже поїла всі бутерброди, якими її частував Мак під час своєї лекції, і страшенно нудьгувала, бо на неї ніхто не звертав уваги.

Галинка подивилась на собачку і засміялась. Вона трохи співчувала їй — лекція про дощ дещо затяглася. Не витримав, і Мак. А Муха, немов зрозумівши, що мова йде про неї, засміялась і собі, зморщивши свій малесенький чорний ніс.

— Ну, хіба не мавпа? — сказав Мак, потягнувши її за вушко. — Але Муха, здається, має рацію. Я тебе, мабуть, заморив своєю розповіддю.

— Ні, ні, — заперечила Галинка, — це все дуже цікаво.

Дівчинка багато дечого не зрозуміла з лекції та пояснень хлопчика, але будь-що не хотіла показати цього. Вона була просто приголомшена «ученістю» Мака.

— Я з охотою розповідатиму тобі про дощування, — захопившись роллю лектора, пообіцяв Мак. — Я гадаю, що ми будемо з тобою бачитись? А зараз зробимо перерву і, коли хочеш, трошечки оглянемо нашу станцію. Добре?

Але Галинка, підвівшись з канапи, раптом завагалась. Тепер, коли вона виразно бачила у вікно тільки безмежний простір неба і знала, що повітряний корабель летить у цьому просторі, їй було якось дивно і страшно ходити й рухатись у ньому, як по землі…

— Ти боїшся? — помітив Мак. — Невже?.. Ти не ображайся на мене, але це ж просто смішно!.. Адже на нашому «Переможці» навіть не відчувається гойдання.

— Я зовсім не боюсь, — почервоніла Галинка. — От іще дурниці! — Їй було соромно перед цим хлопчиком, що, очевидно, почував себе в повітрі краще, ніж на землі.

Вони вийшли у вузький, яскраво освітлений електричним світлом коридор. Він був якийсь дивний, бо тягнувся колом. Звідусіль у ньому правильними рядами виглядали дзеркальні двері, скрізь тут вражала чистота і цікаве архітектурне оформлення. Здавалось, вони йдуть не вузьким коридором, а під безмежним небом, таке враження справляли лінії стелі, перспектива, кольори стін з високохудожніми малюнками хмар. А з простінків звисали чудесні виткі рослини, що пишно розцвіли під сонцем електрики.

— Ти, мабуть, звернула увагу, — зауважив Мак, — що кімната, в якій ти була, трикутна. У нас всі кімнати такі. Вони, як скибочки апельсина, сходяться своїми вузькими частинами до центра, а вікнами дивляться в небо… А в центрі міститься серце нашої станції — електричка. Тільки через те, що наш корабель не цілком круглий, а трохи довгастий, як еліпс, кімнати не однакового розміру — найдовші, наприклад, виходять вікнами біля хвостової частини та біля носа корабля.

Пахуче гроно якоїсь дивної рослини вдарило Галинку по обличчю пухнастою лапкою.

— Але ж тут, у коридорі, немає вікон, а вони такі пишні, ці рослини! — здивувалась Галинка.

— О! — відповів Мак. — Бачиш над ними ці зеленясті ковпачки? Щоночі квітам роблять ванни. В цих ковпачках маленькі кварцові лампочки, що дають ультрафіолетове проміння не гірше від сонця! Чому б же квітам не рости?..

Несподівано звідкись почулись звуки музики. Десь зовсім близько вони лунали якимсь радісним гімном. Ось заспівала скрипка, втрутилась оксамитовим басом віолончель, а потім тоненько вступила флейта…

• Предыдущая
• 4/74
• Следующая