Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна - Страница 30

• Предыдущая
• 30/48
• Следующая

Берестов уже знав по голосу цю жінку. З її реплік у загальній розмові він дізнався, що її кілька дорослих синів і чоловік працюють на одному заводі. Дочка — лікар, поїхала з чоловіком-льотчиком на Чукотку, і ще росте в сім'ї вихованка-сирота, що зосталась після смерті старих друзів. У розмові вона нікому не суперечила, чужих слів не осуджувала, та коли звертались до неї, твердо висловлювала свою думку.

— Ходімо додому, супку поїмо! — повторила жінка котові, і він, завищавши, першим кинувся до дверей флігеля.

— Матусю! — тихо покликав Берестов.

Жінка спинилася і огляділась.

— Матусю, підійдіть сюди, будьте ласкаві! — тихо повторив Берестов.

Жінка підійшла і з мовчазним, недовірливим здивуванням глянула на Берестова, який ще й досі лежав між колодами.

— Матусю! — сказав Берестов, не підводячи голови. — Близько од вас перебуває одна шкідлива людина. Мені її вистежити треба. Я вам дам папірець з номером телефону, куди треба подзвонити, ви йдіть зараз в автомат і акуратненько скажіть, що Берестов просить прислати людей, Піонерська вулиця, двадцять один. Все, більше нічого не треба, зрозуміють, тільки ви скоріше!

Олівцем він написав на клаптику паперу номер телефону і простяг папірець жінці. Вона взяла його руку разом з папірцем своєю сильною, теплою рукою, не випускаючи пригнулась низько, до самого обличчя, заглянула в очі і, кивнувши, не сказавши й слова, встала і пішла до воріт.

Минуло щось із півгодини.

Нарешті, Берестов помітив, що темрява в кутку воріт ніби згустилась. Берестов підняв руку і ребром монети відбив на колоді умовлений дроб. Тінь ковзнула вздовж паркана і незабаром матеріалізувалась у купі колод поруч з Берестовим.

— У флігелі! — шепнув Берестов, не рухаючись. — Схоже на те, що кімната вікнами на той бік виходить. Співали там, по звуку визначив. Перший поверх. Обов'язково треба на тому боці поставити, може втекти у вікно.

— Зробимо, товаришу капітан! — шепнула тінь. — Вам полковник наказав негайно у відділ їхати. Машина в кінці вулиці стоїть, у дворі будинку № 4. Все буде в порядку!

— Скільки вас прибуло?

— Вистачить! — запевнила тінь. — Оточимо увагою з усіх боків!

— Як Захаров?

— Погано! Ні, товаришу капітан, він од нас більше не втече. Їдьте спокійно!

Віра і її кімната не сподобались Гореллу.

Кімната була стиснута з усіх боків сусідами. Стіни її пропускали голоси. В коридорі весь час возились діти і проходили дорослі. Горелл відчував, що його відвідини привернули увагу всього будинку; він жалкував, що прийшов.

І перш ніж піти, він вирішив пересвідчитись, що за ним не стежать, обійшов двір, заглядаючи в темні кутки, вдивляючись у тіні.

Оглянув купу колод, скинутих коло флігеля.

Навкруги було тихо і безлюдно.

Горелл вийшов за ворота.

Починало світати. Темрява вицвітала в деревах, будинки і предмети ніби слабо світились у півтемряві. Горелл пішов вулицею.

Шкода, що не міг бачити в цей момент капітан Захаров, як його товариші «проводжають» Горелла! Дуже вже здорово цього разу в них виходило.

Шкода, що не бачив полковник Смирнов своїх працівників у цю тривожну, довгу ніч. У нього відлягло б від серця.

Вулиця була безлюдна. Нею йшов тільки Горелл. Для нього зараз було життєво важливим визначити, чи нема за ним переслідувачів. Од цього залежали всі його дальші плани і вчинки, доля справи і, треба прямо сказати, його власне, неоціненне життя.

Кілька разів він спинявся, вдивлявся і прислухався.

Двічі він застосовував безпомилковий спосіб перевірки. Першого разу перестрибнув через паркан і не побіг, а припав очима до щілини в дошках і довго вслухався в дихання безлюдної вулиці.

Ні, він був сам. Ні звуку, ні тіні!

Другого разу він шмигнув у ворота і знову довго вдивлявся і вслухувався.

Таки справді він був однісінький у цей білий глухий ранок.

Він вийшов з воріт і тепер уже пішов рівним кроком втомленої людини, яка з задоволенням повертається додому, на відпочинок.

А по п'ятах за ним ішли люди в огидно вологому від величезного напруження м'язів одязі, готові йти так, якщо буде потрібно, багато годин і днів, поки не замінять товариші або не буде розпорядження вийти ворогові назустріч і назавжди відрізати йому відступ.

Неправильно було б сказати, що Миша Соловйов у ці напружені для його товаришів дні нічого не робив або виконував незначні доручення.

Він працював багато і старанно, але все, що він робив, не мало ніякого відношення до Горелла. Смирнов наче забув про юнака. Нагадувати про себе було марно, і Соловйов вирішив, що він невдаха і що його життя в основному зіпсоване.

— Молодший лейтенанте! — сказав Смирнов, викликаючи одного ранку до себе Соловйова. — Відправляйтесь на цю адресу і привезіть до мене товариша Кубикова Ігоря Олександровича.

Дорогою Ігор Олександрович безперервно говорив, і все, про що він заводив мову, було новим і цікавим для Миші. І в самій зовнішності Кубикова було щось дуже молоде, привабливе.

Вони приїхали на квартиру, де мало відбутись побачення Кубикова і Смирнова, рано і ще близько півгодини сиділи вдвох. Разом з полковником Смирновим прибув якийсь чоловік. Як тільки Кубиков побачив цього чоловіка, його пухнасті світлі брови знялися вгору, і він почав захоплено усміхатись.

— Так, так, ви добре знайомі! — поспішно сказав Смирнов, помітивши вираз обличчя Кубикова. — Тим краще, мені не доведеться знайомити вас із професором Коротковим.

— Здрастуйте, Ігоре Олександровичу! — тихим, м'яким голосом промовив Коротков.

— Товариші, у нас дуже мало часу, тому їдьмо зразу ж на місце, без всяких попередніх розмов… — сказав Смирнов. — Михайле Петровичу, звернувся Смирнов до Соловйова, — ви відправитесь з нами. Візьміть у мого шофера чемодан і не випускайте його з рук. Він буде потрібен на місці. Їдьмо, товариші.

Коли вони вийшли з машини біля Петровських воріт і попрямували до Ермітажу, вони здалися б цікавому прохожому людьми, які вирішили відвідати денний сеанс кіно. Кубиков розповідав Короткову якийсь новий анекдот, той сміявся, ніяково поглядаючи на полковника, а Смирнов з цікавістю розглядав новий будинок біля Петровських воріт, який тільки-но звільнився від риштовання.

Коли дійшли до Ермітажу, Смирнов несподівано звернув до арки саду. Миша з досить важким чемоданом у правій руці не зупиняючись пройшов за полковником. Кубиков і Коротков нерішуче затоптались на місці, перезираючись, але до них підійшла людина, що розглядала афіші біля входу, і, посміхаючись, швидко сказала:

— Не затримуйтесь, товаришу Коротков! Проходьте, будь ласка!

Коротков і Кубиков перезирнулись і заспішили, наздоганяючи Смирнова.

Полковник пройшов по алеї, оглядівся, вибрав вільну лавку і сказав, сідаючи:

— Відпочинемо, товариші, кілька хвилин! Ну й спека стоїть! Виключна, я б сказав. Ви легко переносите спеку, Ігоре Олександровичу?

Кубиков не встиг відповісти, тому що Смирнов, помітивши щось, тільки йому зрозуміле, біля входу в сад, підвівся з лави і сказав:

— Пробачте, Ігоре Олександровичу, але час іти далі…

Вони ще раз зупинились, зайшовши в під'їзд, і там до Короткова і Кубикова приєднався ще один чоловік, який потім виявився прокурором району.

Миша і Смирнов пішли, Коротков, Кубиков і прокурор мовчки чекали. Нарешті, в під'їзд увійшла людина в цивільному і квапливо сказала:

— Ідіть, товаришу! Тільки тримайтесь вільніше, одним словом, начебто знайомих прийшли навідати!

Вони піднялися на третій поверх; і в той момент, коли Коротков, який виявився попереду, поставив ногу на площадку сходів, одні з трьох дверей, що виходили на площадку, відчинились і Миша Соловйов, мовчки кивнувши Короткому, запросив увійти.

— А я сподівався, що за дверима буде людина в масці! — з нервовим смішком сказав Кубиков.

— Тихше, Ігоре Олександровичу! — спинив його Смирнов, що стояв на порозі прихожої. — Прошу заходити, товариші, і не відвертати своєї уваги сторонніми розмовами. У нас мало часу.

• Предыдущая
• 30/48
• Следующая