Бумеранг не повертається - Михайлов Віктор Семенович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/44
• Следующая

Маша відчула таку жорстоку образу, якої ще не зазнавали ніколи в житті. І щоб стримати себе, вона до болю закусила губу.

— Ти говорила, — продовжував Роггльс, — що хочеш рівної частки в тому, що мене чекає на батьківщині. А мене чекає не золотий пісок на пляжі Альтаїра, а жорстка тюремна койка. Не дансинги Марсонвіля, а нерівна боротьба. Мене битимуть не один раз, я це знаю, але якщо кожен синець утверджуватиме нове слово правди, я все знесу, чого б не мені не коштувало. Ти намріяла собі багато романтичного, це властиво юності. Але в тому, що нас з тобою чекає, мало романтики. Ти так само, як і я, нюхатимеш хлористе вапно тюремних вбиралень. І разом зі мною, мріючи про чашку гарячої кави, давитимеш паразитів десь у смердючих бараках Спікенбурга. І все це в ім’я того, щоб сказати правду простій людині моєї країни, — він налив собі чарку коньяку, випив його одним духом і, розкривши ніж, зайнявся апельсином.

— Ти кажеш, Патріку, що я намріяла романтичних нісенітниць… Це неправильно. Я вмію тверезо дивитись на речі, прекрасно розумію, що мене чекає на твоїй батьківщині, і свідомо йду на це. Погано, що ти втратив віру в мене.

— Я не втратив віру, але… усумнився в тобі…

— Це погано. Ти мусиш вірити в мене так, як я вірю в тебе. Якби ти дав мені доручення, сказавши, що тебе мордуватимуть, може, вб’ють, але так треба… Я б пішла і, не задумуючись, виконала все те, що ти від мене вимагав, бо я вірю в тебе, Патріку.

— Бачиш, Машенько, — вже лагідно сказав Роггльс, — я старший за тебе на дванадцять років, це покладає на мене великі обов’язки. Раніше, ніж ми з тобою ступимо на землю моїх предків, я повинен переконатися в тому, що ти приживешся на цій чужій для тебе землі, що тебе не зламає перший же вітер негоди.

— Випробуй мене, Патріку, випробуй мою мужність. Ти побачиш, я сильна. Я Крилова! Ми од вітру не гнемося. — Машенька сказала це так проникливо, з такою силою переконання, що Патрік мимоволі пригорнув її до себе й урочисто, немов скріплюючи клятву, поцілував її в лоб.

Вже другий тиждень, підміняючи Теплова, живе в його будинку капітан Ржанов. Спокійне, розмірене життя починало сердити його. Він проклинав Теплова і його рацію, але… «своя людина», як її назвав у своєму запиті Теплов, була здобиччю, заради якої варто чекати і нудитися. Ржанов чудово розумів, що Теплову і його рації ще судилося відіграти немалу роль у далекосяжних планах полковника Кенігстона.

Ніхто з сусідів Теплова в Заозерному селищі не знав про його арешт: Теплов нібито виїхав у довготермінове відрядження, а в його будиночку оселився прибулий із Бреста родич, нетовариська, замкнута людина.

За цей час капітан перечитав убогу бібліотеку Теплова, розв’язав десятки шахових задач, усі кросворди в знайдених журналах і вже було зовсім занудьгував, коли раптом Ебергард Ценсер знову нагадав про себе. В короткій шифрованій телеграмі він повідомляв Теплова, що «своя людина» виїхала на Урал.

Капітан передав копію телеграми в Челябінськ і приготувався до зустрічі. Чекання стало ще нестерпнішим. Дні тяглися до нудоти одноманітно, а «своєї людини» все не було.

Якось уночі розгулялася хуртовина. Вітер із свистом завивав за вікном. Грізно шумів бір. Будиночки Заозерного заносило снігом.

Капітан прослухав бій кремлівських курантів на Красній площі і вимкнув радіо (трансляційну точку було полагоджено). Від жарко натопленої печі йшло тепло, але холод, пробираючись в дім, стелився по підлозі. Ржанов підійшов до буфета, де зберігався непорушний запас, але, перемінив бажання зігрітися чарчиною, постелив постіль, кинув поверх ковдри пальто і вже почав роздягатися, коли раптом почув стук у вікно.

Він вимкнув світло і, розігрівши диханням химерно розмальовану морозом шибку, намагався роздивитися в проталину довгожданого гостя. Знову почувся різкий стук, на цей раз у двері. Капітан, накинувши на плечі пальто, вийшов у сіни і, відсунувши засув, хотів одчинити двері, але, заметені снігом, вони погано піддавалися.

— Хто там?! — крикнув Ржанов, намагаючись перекричати свист вітру.

— Дайте лопату! — замість відповіді почув він чийсь голос.

Ржанов насилу просунув заступ у щілину і почув, як хтось енергійно почав відкидати сніг, наметений коло дверей.

Минуло чимало часу, поки незнайомий з лижами в руках і рюкзаком за спиною проліз у напіввідчинені двері.

— Не дуже гостинний край! — роздратовано сказав він, обтрушуючи сніг, потім, увійшовши кімнату, спитав:

— Інженер Теплов?

— Теплов Олександр Михайлович, — спокійно відповів капітан Ржанов, з цікавістю розглядаючи гостя.

— Дме західний вітер, — сказав незнайомий.

— Людині вітер не завада, — відповів капітан, почувши умовну фразу.

— Будьмо знайомі! — буркнув прибулий, простягаючи червону змерзлу руку. — Я Балт, зрозумів?

— Я вас не знаю. На якій підставі ви вночі вриваєтеся у мій дім? — різко спитав Ржанов.

— Пізнаю школу. Шеф вимуштрував вас, як службових собак! На, подавися! — з усмішкою сказав Балт, простигши йому пляшку портвейну «Три сімки».

Капітан підійшов до яскравої лампи, збив сургуч із шийки пляшки і зняв половинку долара, що лежав на пробці, потім дістав з підставки репродуктора другу половинку і склав їх разом. Краї монети точно зійшлися.

— Роздягайтесь. Зараз я зігрію каву, — вже люб’язніше сказав Ржанов.

— Я віддав би перевагу горілці. Російської горілки! — сказав Балт. Він скинув пальто і, потираючи змерзлі руки, підійшов до столу.

Ржанов не без жалю поставив графин на стіл. Через півгодини чоловік, що назвав себе Балтом, покінчив з графином, зігрівся і став балакучішим:

— Один дідько знає, коли мені ще доведеться одвести душу з своєю людиною, — сказав він і спитав — У які дні у нас зв’язок з шефом?

— Нормально — п’ятого і двадцятого кожного місяця. Терміновий — по п’ятницях о дванадцятій ночі за місцевим часом.

— Сьогодні у нас вівторок? Чорт! Доведеться три дні стирчати у цій дірці. Це безпечно?

— Цілком. У мене ніхто не буває. Я зараз хворий і до понеділка маю звільнення…

— Це називається бюлетень, — уточнив Балт.

Перехід на лижах в десяток кілометрів при зустрічному вітрі стомив гостя. Він підвівся, шумно позіхнув, скинув піджак, повісив його на спинку стільця і вмостився на приготовленому ліжку.

Капітан постелив собі на дивані, погасив світло і ліг, накрившись своїм пальтом.

Уже в темряві, засинаючи, Балт сказав:

— Про справи завтра. Як говорить… російське прислів’я… Ранок… — Він не підібрав російського слова і, закінчивши по-англійськи «беттер», заснув.

Звичайно, Ржанов не спав. Тут, поруч з ним, в одній кімнаті був ворог, небезпечний і зухвалий у своїй самовпевненості. Ржанов довго лежав, з ненавистю слухаючи його важке хрипке дихання. Потім, переконавшись, що Балт справді спить, підвівся, навпомацки знайшов піджак гостя, витяг усе, що було в бокових кишенях, і вийшов на кухню. Це були документи: московський паспорт на ім’я Ладигіна Григорія Івановича, військовий квиток на те ж ім’я, призначення на роботу в Південноуральськ на завод, автобіографія, заповнена анкета, велика пачка радянських грошей і квитанція камери схову ручного багажу Челябінського вокзалу. Записавши все це, Ржанов поклав записку в одну з каструль, що стояли на полиці. Потім тричі запалив і погасив світло на кухні, що означало «своя людина» прибула, але оперативний план змінюється.

Старанно розроблений план арешту їх обох був недоцільний. Призначення на Південноуральський завод змушувало задуматись, — а що коли на цьому заводі є агентура? Адже інженер Теплов жив тут, у цьому будиночку, не рік і не два, жив десяток років, працював на заводі, мав добру репутацію, а виявився іноземним агентом.

До світанку ще було багато часу, щоб обміркувати все і вирішити. Ржанов повернувся в кімнату, так само навпомацки знайшов піджак гостя, поклав на місце документи і гроші, потім, обережно відкривши дверцята буфета, взяв звідти два батони білого хліба, що залишалися, вийшов на кухню, відкрив кватирку і викинув їх на двір.

• Предыдущая
• 27/44
• Следующая