Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/41
• Следующая

— Другого виходу немає, і ви, мабуть, таки маєте рацію… Зачекайте тут, — звернувся священик до Павлюка. — Я зараз повернуся.

Іваньо з Дем'янком пішли назад коридором. Іваньо показав на вузьке, як щілина, вікно.

— Звідси дуже добре видно всіх, хто з того боку підходить до дверей костьолу.

— Зрозуміло.

— А вас звідси ні бачити, ні чути не можна. Не відчиняйте дверей нікому, ні за яких обставин не виявляйте своєї присутності. Коли хто з'явиться, повідомте нас.

— Добре.

— Коли ми закінчимо, я вас покличу. Не відходьте од вікна.

— Добре.

Дем'янко притиснувся до стіни, не відриваючись дивився у вікно. А внизу, в підземеллі, говорили про нього.

— Не подобається він мені, — незадоволеним тоном зауважив Іваньо.

— Чому?

Іваньо дедалі більше починав дратувати Павлюка: священик тримався як старший, явно командував. Це злило Павлюка. Він вважав Іваньо за свого помічника і не хотів йому підкорятись.

— Я взяв його і я за нього відповідаю, — сказав Павлюк. — Нема чого вам у цю справу встрявати, святий отче.

— Я відповідаю за всі справи не менше, ніж ви, а може, й більше, — сердито заперечив священик.

— Більш, ніж я, неможливо — моя голова поставлена на карту, — знизав плечем Павлюк.

— А я, крім голови, рискую репутацією церкви!

— Ну, знаєте, — криво посміхнувся Павлюк. — Репутація вашої церкви серед місцевого населення за роки війни і без того…

— Не зважайте на слова мирян. Путі церкви доступні лише богові, — спокійно заперечив Іваньо.

— Як бог, то хай і бог, я погано розбираюсь у богослов'ї… А Дем'янко все-таки залишиться. Причин підозрівати його немає ні в мене, ні у вас.

— Мені він не до душі, У мене проти нього внутрішнє упередження.

— Я зовсім не вмовляю вас влюбитися в нього. Але він молодий, здоровий і навряд чи має уявлення про совість та інші дурниці. Такі люди потрібні не тільки тут… Дуже потрібні. Мені добре подякують, коли я привезу його з собою.

— Побачимо, — коротко сказав священик. — А тепер за діло.

Розшуки їхні поки що не дали ніяких наслідків. Павлюк обнишпорив і простукав усі стіни третьої камери, але будь-яких ознак тайника не виявив. Грубо обтесані камені, скріплені вапном, яке від часу теж перетворилося на камінь, щільно прилягали один до одного, ніде не було помітно тріщин, слідів того, що каміння зрушували з місця. Тому Павлюк й Іваньо вирішили шукати тайник в інших камерах, суміжних з третьою, — недаремно ж Пшемінський згадував про неї перед смертю.

Огляд камер зайняв багато часу, Павлюк присвічував ліхтариком, а Іваньо простукував стіни молотком. Потім вони мінялись — молоток брав Павлюк, а ліхтар — Іваньо. Жоден сантиметр не лишився неперевіреним.

Першим спасував Іваньо — він був менш витривалий, ніж Павлюк, який відзначався великою фізичною силою,

— Чи не досить на сьогодні? — спитав священик, опускаючи ліхтар і витираючи лоб тильним боком руки.

— Кінчаймо, — згодився Павлюк. — Хай йому чорт, тому Пшемінському. Не міг здохнути на хвилину пізніше. Скільки клопоту через нього.

— Авжеж, — сказав Іваньо. — Все це далеко складніше, ніж мені здавалось… І, можливо, ускладниться ще більше. Давайте порадимось тут, без Дем'янка.

Пошаривши в кишені сутани, вийняв поштову листівку, простягнув Павлюкові:

— «Дорогий пан-отче, — почав читати Павлюк. — Спасибі за запрошення, але приїхати я не зможу, заслаб. Живу, як і раніше, у тій самій хаті, що вам так подобалась, тільки вона така вже старезна, іншу будувати пора. Приїжджайте ви до нас, пан-отче, почастую вас медом. А як самі не можете — нехай хтось від вас приїде, і йому дам меду. Цілую ваші руки, пан-отче. Стецько». Це шифр?

— Пише один з «бойовки». Стецько — це його кличка. Я ж казав вам, що спробую зв'язатися з ними і дістати вибухівку! Так от я зустрічався з одним із них, він обіцяв принести тол. Але тепер, як бачите, треба їхати самому. І зробити це якнайшвидше — вони збираються переходити через Карпати, пробиратимуться в Західну Німеччину. Лиха година настала для них. Під час війни вони ще могли сяк-так переховуватись, але тепер…

— Як же їм вдалося послати листівку?

— Це не складна річ, уночі зайшли в село і кинули в поштову скриньку… Взагалі, — Іваньо злегка затнувся, видно, йому неприємно було признаватися в цьому, — взагалі вони можуть з'являтися в населених пунктах тільки вночі — для операцій.

Павлюк без пояснень зрозумів, про які «операції» йде мова.

— Недавно, — він далі Іваньо, старший з «бойовки», Довгий, наважився зайти в село по гроші, які йому повинні були передати від мене, і мало не загинув. Його занадто добре знають. З цих трьох тільки Стецько легальний — він лісник, живе сам.

— Хай їм чорт усім, — похмуро сказав Павлюк. — Як же дістати тол? Вам їхати по нього не можна.

— Я вже й сам думав, — погодився Іваньо. — Священик — особа примітна. Моя поява у лісника може викликати небажані пересуди.

— Я теж не хочу наражати себе на зайвий риск, — сказав Павлюк. — Наскочиш на перевірку — і пропадеш нізащо.

Помовчав, подумав.

— Давайте пошлемо Дем'янка.

Іваньо насупився.

— Повторюю ще раз: у мене до нього немає довіри.

— Облиште, святий отче!

— А як він викаже і Довгого, і нас?

— Ну, це вже вибачайте. Він не виказав мене в найзручніший для цього момент, коли патруль був поруч. Навіщо ж йому виказувати тепер, коли він зв'язаний з нами по руках і ногах? Де логіка?

— І все-таки…

— Жодних «все-таки»! — відрізав Павлюк. — Пошлемо Дем'янка.

Пан-отець дістав чотки, задумливо почав перебирати їх. Розмірений рух пальців допомагав зосередитись.

— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Але з Дем'янком треба послати ще одну людину — для взаємного контролю.

— Кого?

— Мою парафіянку.

— Ви наважуєтесь вплутувати в такі справи жінку? Даремно!

— Це молода дівчина з дуже релігійної сім'ї і сама глибоко релігійна. Виховувалась у католицькому пансіоні, де її батько викладав математику. Він помер у війну, дівчина живе з матір'ю, обидві акуратно відвідують храм.

— Думаєте, цього досить, щоб довіряти їй?

Іваньо відповів не зразу. Білі пальці, перебираючи чотки, ворушились на чорному сукні сутани.

— Треба зробити так, щоб їй можна було довіряти, — священик швидше висловлював уголос свої думки, ніж відповідав Павлюкові. — Треба зробити так, щоб вона завинила перед радянською владою, і тоді дівчина мимоволі стане її ворогом…

«Правильно, — подумав Павлюк. — Дивиться далеко вперед».

— Довгий і його товариші не варті й копійки, вони вже своє відспівали, — сказав далі Іваньо, а крім них… крім них, у мене немає нікого.

— Ви маєте рацію, святий отче, — згодився Павлюк. — Цілковиту рацію. Залучимо дівчисько, а вона знайде інших… Хтозна, будуть вони нам потрібні чи ні, а може, й будуть. Ви мене переконали, хай їде з Дем'янком… Де живе Стецько?

— Біля села Воля Берецька, за Бродами.

— До речі, молода парочка, що вирушила в ліс на прогулянку, ні в кого не викличе підозри… Тепер ще одне. Треба знайти пристановище для Дем'янка. Його старе місце мені не подобається — наче пастка. У вас немає на прикметі?

— Візьміть його до себе, — порадив священик.

— Ні, — різко заперечив Павлюк. — У таких справах я досвідченіший за вас, святий отче. Я Дем'янкові довіряю, але поки що знати зайве йому не потрібно.

Подумавши трохи, Іваньо сказав:

— Поселимо його в Багріїв.

— У кого?

— У тих парафіян, про яких я вам тільки що казав. У них є вільна кімната, і пані Михайлина якраз просила мене підшукати їй пожильця.

— Тим краще. Там надійно?

— Цілком.

— Здається, про все домовились? Ходімо швидше нагору, а то вогкість тут до кісток проймає.

Піднялися сходами, зачинили за собою двері, Дем'янко стояв у тій самій позі, в якій його залишив Іваньо.

— Набридло? — співчутливо спитав Павлюк. Звернувся із запитанням лише для того, щоб показати Іваньо свою симпатію до молодого чоловіка.

• Предыдущая
• 25/41
• Следующая