Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/41
• Следующая

Грицай взявся за діло.

Метр за метром освітлював променем свого яскравого ліхтаря склепіння, стіни, підлогу, пильно розглядав кожну тріщину. Коли тріщина була ширша за інші, засовував у неї тонкий стальним щуп, вимірював довжину її складеним метром, записував відомості в блокнот. Здавалося, він так поринув у свою роботу, що зовсім забув про Іваньо, який сидів на східцях і мовчки стежив за ним.

— Мати божа! — раптом тремтячим голосом вигукнув священик.

З глибини підземелля долинув стогін, спершу ледве чутний, потім голосніший. Глухий, невиразний, він пронісся під склепінням підземелля і завмер.

Рука Грицая рвонулася до кишені, в якій лежав пістолет. Але вже в наступну мить, зловивши на собі гострий, допитливий погляд Іваньо, він замість того, щоб сунути руку в кишеню, ляснув себе по боці, вражено вигукнув:

— Що це?

Священик підійшов до нього впритул і злякано прошепотів:

— Душі! Душі загиблих волають про відплату. Коли б ви знали, скільки крові безневинних пролито тут!..

— Облиште! — без усякого маскування, цілком щиро розсміявся Грицай. Трагічний тон священика не справив на нього ніякісінького враження. — Ви знаєте, що я матеріаліст і не вірю в загробні байки…

Стогін, від якого аж у душі холонуло, знову повторився. Іваньо перехрестився, забурмотів молитву.

— Ну, ну, — насмішкувато поплескав його по плечу Грицай. — Не хвилюйтесь. Ходімо подивимось, хто це подає голос.

Він спокійно попрямував коридором, освітлюючи його ліхтарем.

Іваньо йшов слідом за ним. Як тільки Грицай одвернувся, вираз страху одразу зник з обличчя священика. Кусаючи губи, він кидав сповнені люті погляди на широку спину супутника.

— Десь тут, — Грицай шарив променем ліхтаря по стіні. — Ага, так я й думав! Дивіться.

Промінь холодного світла уперся в невеликий отвір у стіні. Стогін долинав звідти.

— Своєрідна еолова арфа, — сказав Грицай. — Тут у вентиляційній трубі зроблено якийсь пристрій, що утворює звук, схожий на стогін, коли вгорі подме сильніший вітер. От і все — ніяких мертвих душ… Ці моторошні звуки, певно, входили до програми тероризації в'язнів підземелля.

Іваньо похитав головою.

— Не знаю, як в'язнів, а мене вони налякали дуже.

— Ось вам одна з переваг атеїзму, — з відвертою насмішкою сказан Грицай. — Атеїсти хоробріші.

Вони повернулися назад до входу.

— Може, ви підніметесь наверх, — запропонував Грицай. — Чого вам тут сидіти — в темряві й вогкості,

— Нічого. Мій обов'язок християнина велить мені не залишати вас самого в такому похмурому місці.

Грицай зрозумів, що Іваньо під нього не відчепиться. Але відкривати священикові справжню мету своїх шукань не хотів.

— Гаразд, тоді я швидко обійду коридор і камери, а потім, коли буде більше часу, візьмусь за діло як слід.

— Як хочете, — якомога байдужіше відповів Іваньо, марно намагаючись приховати свою радість. — Я з вами.

Оглянули центральний коридор, заплутані бічні ходи.

Коридор вів у великий зал з високою ребристою стелею. В центрі залу стояло квадратне підвищення з гладенько обтесаного каменю. В кутку — друге, трохи менше. За ним — камін.

— Зал судилища, — пояснив Іваньо. — В ньому допитували й судили єретиків. Ось тут, — показав він на центр залу, — сиділи судді-інквізитори. В тому кутку катували підсудних.

— Веселе місце, — пожартував Грицай.

Зовні недбало оглянув Грицай і третю камеру, де, за твердженням ксьондза Пшемінського, містився тайник з документами. Нічого підозрілого не помітив. Каміння ніде не зрушене, стеля теж ціла. Грицай полегшено зітхнув. Тепер він був певен, що невідомий, який розглядав план і зробив на ньому помітки, документів ще не знайшов. Треба його випередити за всяку ціну…

Години через три полковник Грицай сидів у себе в кабінеті, чекаючи лейтенанта Данилка. У двері постукали.

— Заходьте, — запросив полковник.

Молодий чоловік у цивільному костюмі відрапортував:

— Лейтенант Данилко за вашим наказом прибув.

— Здрастуйте. Сідайте.

Полковник стежив, як Данилко упевнено легко перейшов кабінет, сів у крісло.

— Ви були поранені в ногу? — спитав Грицай.

— Так точно, товаришу полковник.

— Загоїлась рана?

— Так точно. Нога працює навіть краще, ніж раніше.

Грицай посміхнувся. Він любив веселих людей і завжди відкликався на жарт.

— Знаєте, для чого я вас викликав?

— Ні, товаришу полковник.

— Розкажіть трохи про себе.

У лейтенанта було просте, на перший погляд, нічим не примітне обличчя. Але коли придивитися краще, привертала увагу чиста рівна лінія високого чола, уперто зведені брови, спокійні сірі очі. «Кажуть, сіроокі — чудові стрільці», подумав Грицай і запитав:

— Стріляєте влучно?

— Нічого… Призи брав, — відповів Данилко, трохи здивований запитанням, що не стосувалося теми розмови.

— Правильно. Військова людина обов'язково повинна вміти добре стріляти… Розповідайте…

— Народився я в дев'ятсот двадцять другому році в селі Борунів, кілометрів вісімдесят звідси на захід. Батько наймитував, я теж спершу був наймитом у куркулів, потім подався до міста. Роботи в місті не знайшов, перебивався як міг. Потім, коли Західна Україна стала радянського, я поступив на завод. Коли почалася війна, добровільно пішов в армію. Воював під Орлом, Сталінградом, визволяв Київ. Поранений під Ровно, був у госпіталі, тільки сьогодні вийшов.

— Так, — після короткої паузи сказав Грицай. Відчинив сейф, дістав якусь фотографію, поклав на стіл. — У вас є знайомі в місті?

— Ні, товаришу полковник.

— Знає хтось із ваших односельчан, де ви були ці роки, що з вами?

— Ніхто. Мати померла давно, батько — перед війною, родичів у мене немає, в село ні до кого не писав.

— У формі виходили за ворота госпіталю?

— Ні, ми в піжамах ходили, а сьогодні від вас принесли цивільний костюм і наказали прийти сюди в ньому.

Відповідаючи на запитання, Данилко дивувався дедалі більше й більше.

— Які мови знаєте?

— Крім рідної української, російську, звичайно. Польську знаю, трохи німецьку.

— Добро… Тепер слухайте уважно… Ви, певно, бачили тутешній костьол святої Єліжбети?

Данилко кивнув головою.

— У підземеллі під костьолом сховано важливий документ — список уніатських священиків, які напередодні польсько-німецької війни були завербовані гестапо і вірно служили йому до розгрому гітлеризму. Сьогодні я побував під костьолом, переконався, що список шукають вороги — цілком можливо, для того, щоб передати шпигунів новим хазяям.

— Дайте взвод солдатів, і я по камінчику переберу весь костьол, а тайник знайду, — запропонував Данилко.

— І це дасть матеріал для провокаційної кампанії в буржуазній пресі, — в тон йому відповів Грицай. — Піднімуть галас на весь світ, що радянські війська руйнують храми, знущаються над почуттям віруючих. А попи-шпигуни зметикують, в чому справа, і розбіжаться хто куди — шукай тоді вітру в полі. Втече і суб'єкт, який шукає документ.

— Ага, зрозумів, нарешті! Треба його піймати, а він викаже інших.

— І знову не так, — посміхнувся полковник. — У нашій справі найпростіший шлях до мети ще далеко не найвірніший. По-перше, зовсім невідомо, видасть він спільників чи ні. А по-друге, нам потрібен насамперед список — справжній, в цілковитому порядку.

— Для чого? — здивувався лейтенант.

— Ви ж родом з цих місць і не вам розповідати, що уніатська церква завжди була найвідданішою служницею реакції. Але серед віруючих уніатів більшість чесних, хороших людей, яких просто обдурили. Широко опублікований документ про співробітництво церковників з фашистами викличе відгуки у всьому світі — адже українці-уніати живуть і в Північній Америці, і в Південній. Зараз уніатська церква намагається надіти на себе тогу борця проти фашизму. Список, який ми шукаємо, відкриє очі чесним людям.

Задзвонив телефон.

— Я занятий, — сказав Грицай, узявши трубку. Хтось відповідав йому вибачливим тоном, але настійливо.

• Предыдущая
• 15/41
• Следующая