По багряному сліду - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 15

• Предыдущая
• 15/26
• Следующая

«А чому б і не тут? Хіба тут гірше, ніж у пуховій постелі, через двадцять років?» пробубонів він сам до себе і оглянув місце під валуном.

Перед тим як сісти, мандрівник поклав на землю непотрібну тепер рушницю і великий клунок, закутаний у сіру шаль, який він ніс перед тим за правим плечем. Клунок був, мабуть, важкуватим для знесиленої людини, бо, знятий з плеча, аж гупнув об землю. Одразу ж із нього долинув тихий плач і висунулося маленьке злякане личко з ясними карими очима і два кулачки з ямочками зверху.

— Ти мене вдарив, — почувся докірливий дитячий голосок.

— Ударив? — відгукнувся вибачливо чоловік. — Я ненавмисне.

Кажучи це, він розгорнув шаль і допоміг вибратися з неї дівчинці років п'яти. Її елегантні черевички і чудове рожеве платтячко з маленьким полотняним фартушком — усе дихало материнським піклуванням. Дитина була бліда і змучена, але пухкенькі ручки й ніжки свідчили, що вона страждала менше, ніж її супутник.

— І досі болить? — спитав він занепокоєно, бо дівчинка все ще терла золоті кучерики на потилиці.

— Поцілуй, то пройде, — сказала вона поважно, показуючи, де болить. — Так мама робила. Де мама?

— Мама пішла. Мабуть, ти її скоро побачиш.

— Пішла, он як! — промовила дівчинка. — Чому ж вона не сказала «до побачення»? Вона завжди так казала, навіть коли до тьоті по чай ходила, а тепер її нема вже три дні. Як тут сухо, правда? Чи нема води або чогось поїсти?

— Ні, люба, немає. Тобі треба трошки потерпіти, і тоді все буде гаразд. Притулися голівкою до мене ось так, і стане краще. Важко говорити, коли губи сухі, як підошва. Та я думаю, легше буде, коли ти знатимеш усе. Що то в тебе таке?

— Які гарнесенькі! — скрикнула радісно дівчинка, показуючи два блискучі шматочки слюди. — Коли ми повернемося додому, я дам їх братікові Бобу.

— Ти скоро побачиш іще кращі речі, — сказав чоловік впевнено. — Тільки трохи почекай. Я хотів тобі сказати… пам'ятаєш, як ми пройшли річку?

— Пам'ятаю.

— Ну, бачиш, ми думали, що вийдемо до іншої річки. Але щось підвело: компас, карта чи щось інше… І ми заблудилися. Води нестало. Лише кілька краплин для таких, як ти, і… і…

— І ти не зміг умитися? — перебила поважно дівчинка, вдивляючись в його замурзане обличчя.

— Не зміг і напитися. Перший помер Бендер, потім індієць Піт, а потім місіс Мак-Грегор, тоді Джонні Гоунз, а потім, люба, твоя мама.

— То й мама мертва! — гірко заплакала дівчинка, ховаючи лице в фартушок.

— Так. Усі померли, крім тебе й мене. Тоді я подумав, що, може, знайдеться вода в цьому напрямку. Взяв тебе через плече, та й помандрували. Але це нам нічого не допомогло. Тепер у нас зовсім мало надії.

— То, виходить, ми теж помремо? — дитя перестало плакати і підвело зрошене слізьми личко.

— Схоже на те.

— Чому ж ти і досі цього не сказав? — радісно усміхнулась вона. — Ти мене так налякав. А тепер я знаю, — коли ми помремо, то будемо з мамою знову.

— Так, будеш, люба.

— І ти також. Я їй розповім, який ти був страшенно добрий. Побачиш, вона зустріне нас біля небесних воріт з великим глечиком води і повною мискою гречаних млинців, гарячих і підсмажених з обох боків, як ми з Бобом любили. Коли ж це буде?

— Не знаю… Мабуть, скоро.

Його очі були приковані до північної частини горизонту. Там на синьому небосхилі з'явилося три маленьких цятки. Вони наближалися так швидко, що, здавалось, виростали на очах з кожною хвилиною. Ось вони вже перетворилися в трьох великих рудих птахів, які покружляли над головами мандрівників, а потім примостилися над ними на скелях. То були канюки, хижі птахи Заходу, чий приліт віщує смерть.

— Півники й курочки! — радісно закричала дівчинка, вказуючи на зловісних птахів і ляскаючи в долоні, щоб їх сполохати.

— Скажи, то бог зробив цей край?

— Авжеж, дитино, — відповів чоловік, спантеличений цим несподіваним запитанням.

— Він зробив країну там в Іллінойсі, він зробив Міссурі, — продовжувала дівчина. — А цю землю, мабуть, хтось інший зробив. Вона зовсім не така. Забули про воду й дерева.

— Як ти гадаєш, чи не помолитися нам? — спитав чоловік невпевнено.

— Але ж іще не ніч, — заперечила вона.

— Це байдуже. Хоч це й не зовсім за правилами, але бог на те не зважатиме, будь певна. Прокажи ті молитви, що говорила кожної ночі в фургоні, там, у преріях.

— А чому ти сам не прокажеш? — здивовано поглянуло на нього дівча.

— Я забув їх, бо не молився ні разу ще відтоді, як був заввишки пів цієї рушниці. Та, думаю, це ніколи не пізно. Ти говори, а я за тобою.

— Тобі треба стати навколішки, і я стану, — промовила вона, розстеляючи для нього шаль. — Треба скласти руки ось так. Від цього тобі стане добре.

Це було дивне видовище, варте кращих глядачів, ніж канюки. На вузькій шалі стояли навколішки двоє мандрівників: маленька дитина і загрубілий необачний шукач щастя. Його худе вугласте обличчя і кругле личко дівчинки були запрокинуті догори. Дивлячись в безхмарне небо, вони з щирою просьбою молилися страшному божеству, з яким вони стояли віч-на-віч. А два голоси — один тонкий і ясний, другий густий і хрипкий — злилися в благанні милосердя і прощення. Молитва скінчилась, і вони знову посідали в тіні валуна. Дитя заснуло, пригорнувшись до широких грудей свого захисника. Він якийсь час охороняв її сон, поки й самого не зморило. Три дні і три ночі не дозволяв собі ні задрімати, ні відпочити. Поволі його повіки спадали на втомлені очі, сива борода закрила золоті кучері його супутниці. Обоє заснули глибоким сном без сновидінь. Якби мандрівник не заснув ще з півгодини, він побачив би незвичайне видовище. Вдалині, край солоної рівнини, піднявся невеликий клубок пилу. Спочатку він ледве проступав крізь млу на обрії, а потім усе більше ріс угору і вшир, поки не перетворився на виразну густу хмару. Вона все збільшувалась, аж поки не стало ясно, що це була курява, яку підняли живі істоти. В родючих місцях можна було б подумати, що то наближається одне з тих великих стад бізонів, які пасуться в преріях. Але ж це було неможливо тут, у сухій пустелі. Коли вихор пилу підкотився ближче до самотньої скелі, де відпочивали обоє знедолених, крізь пелену куряви почали виділятися вкриті парусиною навіси фургонів і фігури озброєних людей. Куряву піднімав великий караван, що йшов на захід. Але що то за караван! Коли його голова досягла підніжжя гір, хвіст маячив ще на обрії. Через безкраю пустелю сунула розпорошена валка возів і людей — кінних та піших. Юрби жінок ішли, хитаючись під ношею, діти пленталися поруч возів або визирали з-під білих тентів. Це, очевидно, була не звичайна група іммігрантів, а скоріше якесь кочове плем'я, під тиском обставин змушене шукати нових земель. Серед ясної тиші було чути гомін багатьох людських голосів, скрип коліс та іржання коней. Але весь цей гамір не міг збудити двох стомлених мандрівників, що спали вгорі на скелі.

На чолі колони їхало десятків зо два поважніших вершників із суворими обличчями, одягнутих в домотканий темний одяг і озброєних рушницями. Під'їхавши до самої скелі, вони спинились і почали тримати раду.

— Джерела праворуч, браття, сказав один, чисто виголений, з жорсткою рисою рота і з сивиною на голові.

— Праворуч від Сієрра-Бланки, отже, ми досягнемо Ріо-Гранде, — відгукнувся інший.

— За воду не турбуйтеся, — вигукнув третій. — Той, хто міг добути її з скелі, не покине тепер свого народу.

— Амінь! Амінь! — відгукнулися всі.

Вони готові були знову рушити в дорогу, коли один з наймолодших і найбільш бистрооких скрикнув і вказав рукою на зубчасту скелю над ними. Там, на самій вершині; майорів яскраворожевий клапоть матерії, добре помітний на сірому фоні скелі. Побачивши його, всі спинили коней і скинули рушниці. Тим часом нові вершники під'їхали галопом на допомогу авангардові. Слово «червоношкірі» було у кожного на вустах.

— Тут не може бути індійців, — сказав літній чоловік, який мав вигляд ватажка. — Ми проминули Поні, а інші племена можна зустріти тільки за великими горами.

• Предыдущая
• 15/26
• Следующая