Вінні-Пух та його друзі - Милн Алан Александр - Страница 39

• Предыдущая
• 39/40
• Следующая

А тоді всі подалися до Крістофера Робіна.

– Привіт, друзі,– сказав Крістофер Робін.– Привіт, Пуше!

Усі сказали: "Привіт",– і раптом усім зробилося якось сумно, бо ж виходило, що вони прийшли прощатися, а їм дуже-дуже не хотілося про це навіть думати. Збившись докупи, вони розгублено переступали з ноги на ногу, і кожен чекав, щоб заговорив хтось інший, і тільки підштовхували одне одного та шепотіли: "Ну, давай ти",– і помаленьку виштовхали наперед Іа-Іа, а самі з'юрмилися за ним.

– Що трапилось, Іа? – спитав Крістофер Робін.

Іа помахав хвостом, мабуть, для того, щоб піддати собі духу, й заговорив:

– Крістофере Робіне,– сказав він,– ми прийшли, щоб сказати... Щоб передати... як воно зветься... писав один... але ми всі... через те, що ми чули... я хочу сказати, що всі ми знаємо, одне слово, ти сам розумієш... Ми... Ти... Словом, щоб не казати зайвого, ось, візьми!

Він вручив Крістоферові Робіну паперовий сувій, сердито озирнувся на інших і з притиском сказав:

– Увесь Ліс сюди збігся! Ні ступити, ні продихнути! Ніколи в житті не бачив такого безглуздого збіговиська тварин і, головне, не там, де треба. Невже ви не розумієте, що Крістофер Робін хоче побути на самоті? Я пішов!

І він понуро потрюхикав геть.

Самі як слід не розуміючи чому, інші теж почали розходитись, і, коли Крістофер Робін дочитав ВІРШОТВІР до кінця і підвів очі, щоб сказати "Дякую", перед ним стояв лише один Вінні-Пух.

– Це дуже зворушливо,– сказав Крістофер Робін, згортаючи папір та запихаючи його до кишені.– Ходімо, Пуше,– і сам швидко пішов уперед.

– А куди ми йдемо? – спитав Пух, намагаючись не відставати і водночас зрозуміти, що їх чекає там, попереду,– нова ЕХ-СПОТИКЦІЯ чи якесь інше Я-НЕ-ЗНАЮ-ЩО.

– Нікуди,– сказав Крістофер Робін.

Отож вони й пішли туди, і після того, як здолали чималий шмат дороги, Крістофер Робін спитав:

– Пуше, що ти любиш робити більш за все на світі?

– Ну,– відповів Пух,– найбільше я люблю... – тут йому довелося замовкнути й подумати. Бо хоч їсти мед – то дуже приємна робота, але є така мить, – саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду, – коли тобі ще приємніше, ніж тоді, коли ти вже той мед їси, тільки Пух не знав, як ця мить називається. І ще він подумав, що гратися з Крістофером Робіном – це також дуже приємна робота і гратися з Пацем – це також дуже приємна робота, і от, коли він усе це обдумав, він сказав:

– Найбільше на світі я люблю, коли ми з Пацем приходимо до тебе в гості і ти кажеш: "Може, треба вже підкріпитися?", а я кажу: "Ну, я не проти, а як ти, Пацю?" – і день такий веселий-веселий, і всі пташки співаютьспівають...

– Усе це я також люблю,– сказав Крістофер Робін,– але от що я найбільше люблю робити, то це – нічого.

– А як ти його робиш? – спитав Пух після тривалого й глибокого роздуму.

– Ну, дуже просто. От, наприклад, саме тоді, коли я збираюся це робити, мене питають: "Що ти збираєшся робити, Крістофере Робіне?", а я кажу: "Та нічого", а тоді йду й роблю.

– А-а, зрозуміло,– сказав Пух.

– От, наприклад, зараз ми також робимо таку нічогеньку справу.

– А-а, зрозуміло,– повторив Пух.

– Наприклад, коли просто кудись собі йдеш і слухаєш те, чого ніхто не чує, – додав Крістофер Робін.

– А-а! – сказав Пух.

Вони йшли, думаючи про Се й про Те, і помаленьку прийшли до Зачарованого Місця, яке мало назву Капітанський Місток, оскільки було розташоване на самісінькій верхівці найвищого пагорба в Лісі. Там росло шістдесят із лишком дерез, і Крістофер Робін знав, що це місце зачароване, бо ніхто не міг порахувати, скільки тут дерев – шістдесят три чи шістдесят чотири, – навіть коли прив'язував до кожного порахованого дерева мотузочку.

Як і належить Зачарованому Місцю, земля тут також була не така, як у Лісі, де росли різні колючки та папороть; тут земля всуціль була устелена м'яким, шовковистим килимком із зеленої трави.

Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого. І це, напевне, тому, що з Капітанського Містка видно було всевсе на світі – принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею.

І раптом Крістофер Робін почав оповідати Пухові про різні цікаві речі – про людей, яких чомусь називають Королями та Королевами, і ще про інших, званих Купцями, і про те місце, що зветься Європою, і про загублений острів посеред моря, куди не допливають кораблі, і як зробити Помпу (якщо треба), і як висвячували колись у Лицарі, і які товари надходять до нас із Бразилії.

А Вінні-Пух, обіпершись спиною на одне із шістдесяти з лишком дерев і згорнувши лапки на животі, казав: "Ого!" або "А я й не знав!" – і думав, як було б чудово, аби в голові в нього була не тирса, а Справжній Розум. І так потроху-потроху Крістофер Робін переповів геть усе, що знав, а тоді замовк і сидів, споглядаючи з Капітанського Містка увесь Білий Світ, мріючи про те, щоб так було завжди.

А Пух замріявся про щось своє. І раптом він спитав:

– А це дуже велика честь, коли тебе висвищуть в оті... Ну, як ти казав?

– Що-що? – спитав Крістофер Робін, який саме прислухався до чогось іншого.

– Ну, в оті... на конячці,– пояснив Пух.

– Висвятять у лицарі?

– А-а, он як воно зветься,– сказав Пух.– А мені вчулося висвищуть... А вони... ці висвищені, тобто... ну, оці... не гірші за Короля, Купця чи всіх інших, про яких ти казав?

– Ну, вони не такі значні, як, приміром, Король,– сказав Крістофер Робін, але помітивши, що Пух неначе засмутився, квапливо додав: – Але багато значніші за Купця.

– А Ведмідь може стати Лицарем?

– Звичайно, може! – сказав Крістофер Робін.– Зараз я тебе висвячу.

Він узяв лозину й, легенько торкнувши нею Пуха по плечі, сказав:

– Підведись-но, сер Вінні-Пух де Ведмідь, найвірніший з усіх моїх Лицарів.

І, звісно, Пух підвівся, а тоді знову сів і сказав: "Дякую", як і належить казати, коли тебе посвятили в Лицарі. А далі він знову замріявся, і в тій мрії і він сам, і Сер Помпа, і Сер Бразилія, і Купці жили всі разом, і в них була конячка, і всі вони були вірними Лицарями доброго короля Крістофера Робіна (всі, окрім Купців, які доглядали конячку)... Щоправда, час від часу Пух похитував головою і бурмотів собі під ніс: "Я, здається, щось наплутав".

А далі він став думати про всі ті речі, про які Крістофер Робін захоче йому розповісти, коли повернеться звідти, куди збирається йти, і як тоді важко буде бідолашному ведмедикові з тирсою в голові нічого не переплутати.

І тут, знов-таки раптом, Крістофер Робін, який усе ще споглядав Білий Світ, підперши голову руками, гукнув:

– Пуше!

– Що? – спитав Пух.

– Коли я буду... Коли... Пуше!

– Що, Крістофере Робіне?

– Тепер мені не доведеться вже робити того, що я найбільше за все люблю.

– Ніколи?

– Ну, може, інколи. Але не весь час. Вони не дозволяють.

Пух чекав продовження, але Крістофер Робін знову замовк.

– Чого ж ти, Крістофере Робіне? – сказав підбадьорливо Пух.

– Пуше, коли я буду... ну, ти знаєш – коли я вже нічого не робитиму, ти іноді будеш приходити сюди?

– Саме я?

– Ти, Пуше.

– А ти теж будеш тут?

– Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.

– Це добре,– сказав Пух.

– Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!

Пух трохи подумав:

– А скільки тоді буде мені?

– Дев'яносто дев'ять.

Вінні-Пух розуміюче кивнув головою:

– Обіцяю,– сказав він.

Усе ще дивлячись кудись удалину, Крістофер Робін простягнув руку й потис Вінні-Пухові лапку:

– Пуше, – серйозно сказав він,– якщо я... якщо я буду... не зовсім такий...

Він на хвилю замовк і спробував пояснити свою думку інакше:

– Пуше, ну... хоч би що там сталося, ти ж мене завжди зрозумієш? Правда?

• Предыдущая
• 39/40
• Следующая