У відкритому морі - Капица Петр Иосифович - Страница 32
- Предыдущая
- 32/42
- Следующая
— Гаразд, знайдемо, — сказав Степан, запихаючи аркуш в кишеню.
Він допоміг віднести партизана на катер, попрощався з мічманом і, міцно стиснувши в обіймах Сеню, шепнув: «Прощай!»
— На випадок лиха пробивайся сюди, — порадив Кльоцко. — З вогню вихопимо, в будь-яку погоду підійдемо.
— Єсть пробитися до вас. Щасливого плавання!
Восьмьоркін зіпхнув катер з грунту, постояв на березі, поки друзі не сховалися в каламутносірому тумані, і повернувся до Каті.
— Стьопо, ти ж весь мокрий! — сказала дівчина.
— Нічого, на воді живемо, та ще й боятися її. На ходу висохну.
— Ти, видно, нічого не боїшся?
— Ні, інший раз страшнувато буває.
— Умирати в наші роки дуже жаль, Стьопо, правда? Про це не треба думати.
Якийсь час вони стояли мовчки, і дощ все шумів, а по той бік берегових скель гучно ухкав прибій.
— Треба йти, — сказав Восьмьоркін.
Дівчина не ворухнулася. В темряві він побачив, що вона дивиться на нього не зводячи очей.
— Ти ж ради мене пішов? — раптом спитала вона.
— Еге, — зніяковіло відповів моряк.
Катя підійшла до нього близесенько, стала навшпиньки, міцно поцілувала його в губи. Потім відхилилася й рішуче сказала:
— Ходім!
Розділ вісімнадцятий
Восьмьоркін і Катя безслідно зникли. Печерники нічого не могли дізнатися про них. Вони двічі з великим риском підходили і на «Чеемі», і на «Дельфіиі» до Пустельникової скелі, та нікого там не знайшли. З останньої групи прикриття ніхто більше не виходив у море.
Тільки через п'ять днів стало відомо, що більша частина партизанів зуміла пробратися в тил фашистських цепів і стати на старих місцях. Товариша Василя радіошифровкою відкликали керувати штабом.
— Значить, командир загону загинів і вся група прикриття з ним, — зробив висновок новий начальник штабу. — Моє призначення — вірна ознака.
«Невже Стьопа вбитий?» не вірилося Чижеєву. Це не вкладалося в його свідомості, йшло всупереч з життєрадісністю й могутньою постаттю Восьмьоркіна.
Неймовірний сум огорнув Чижеєва. Втрата двох найдорожчих і найближчих друзів вибила його з колії. Без Ніни й Восьмьоркіна він не уявляв свого життя. Діяльний характер Чижеєва потребував негайних дій. В тяжких роздумах він винаходив, намічав десятки способів розшуків та порятунку друзів. Нарешті звернувся до Кльоцка:
— Відпустіть мене з товаришем Василем, я знайду їх. Нам же без дівчат не вилікувати хворих. І без Стьопи важко буде.
Але мічман був непохитний:
— Досить жертв. Не маю я ніякого права без механіка залишати катер. Нам воювати призначено.
— Так чого ж ми не воюємо?
— Ще строк не підійшов.
Бачачи, що з боцманом ні до чого не договоришся, Сеня почав умовляти Тремихача і Калузького послати в розвідку хоча б Вітю. І коли старики згодилися з ним, він наодинці проінструктував хлопчину, як краще діяти, щоб зустрітися з Ніною і розшукати сліди Каті й Восьмьоркіна. При цьому він заготував і записку до Ніни. Відповідь на неї мала прискорити рішучі дії печерників.
Вітю висадили на берег разом з начальником штабу. Під скелею Чижеєв закопав цинковий ящик з трьома банками консервів, сухарями, ножем і запальничкою.
— Дивись, позначаю крейдою, — сказав він Віті. — На випадок затримки. Тут днів зо три ховатися можна. Ніні про це скажи. Зрозуміло?
— Скажу, — відповів хлопчина, — от тільки проти собак ганчір'я треба лишити.
— Зроблю.
І знову для Чижеєва потяглися сумні дні очікування. Щоб не сидіти без діла, він перебирав і змазував механізми, допомагав лікарям доглядати поранених і по черзі з Чупчуренком ніс вахти, спостерігаючи за морем.
Тепер поблизу печери часто з'являлися фашистські патрульні катери. Це було вірною ознакою того, що морем пройде караван.
Фашисти відправляли на схід самохідні баржі з солдатами і вантажем, а назад тягли поранених і підбиті обгорілі кораблі.
— Шкода, що в нас одна торпеда, — вдивляючись у караван, бідкався Кльоцко. — Ми б тут чимале кладовище кораблів зробили.
Вітя, як було домовлено, з'явився під скелею четвертої ночі. Хлопчик приніс немаловажні повідомлення. Після великої облави фашисти помітно заспокоїлися. Менше було обходів, лише на перехрестях доріг, як і раніше, стояли посилені патрулі. Жителі, які лишилися, одержали паспорти або такі номери, з якими можна було знову ходити з села в село.
Разом з цими відомостями він приніс і дві записки від Ніни. Одну записку він при всіх вручив Тремихачу, а другу — потай передав Сені.
Батькові Ніна писала:
«Любий мій! Не турбуйся. Мені вже легше і поки що ніщо не загрожує. Повідомляю найважливіше.
1. Цілком здорова й бадьора.
2. Із лісу прибуло багато поранених гітлерівців. Кажуть, що деякі села зовсім знищені. Але про партизанів ніяких вісточок. Есесівці привезли з собою тільки сім чоловік убитими: п'ять чоловіків та дві жінки. Їх виставили розіп'ятими на базарному майдані з плакатом: «Ватажки банди Ч. М.» Серед убитих нібито й командир загону. У флотській формі нема нікого. Поряд фашисти прибили об'яву російською й німецькою мовами, що за спійманого партизана будь-якій особі буде видано десять тисяч марок або ділянку землі з виноградником.
А мені доводиться за цими бандитами прибирати, мити підлогу й ганчірки, розносити кип'ячену воду. Отрути б їм насипати. До речі, нагляд за нами ослаб. У вільний час ми вже навіть можемо вибігати за ворота, сходити на базар. Солдати з караульної служби знають нас усіх в обличчя.
У мене виникла думка: чи не може Микола Дементійович придумати якусь пекельну машину, щоб можна було пронести її разом з доріжками в підвал. У нас у великому залі влаштовують по середах та суботах концерти і показують кінокартини гарнізонному начальству. Збирається близько чотирьохсот чоловік. Нас у цей час із підвалу виганяють. Ми маємо право йти або до дівчат, що миють посуд, або стояти на концерті за останніми рядами, де сидять солдати. Але можемо і непомітно зникнути. Біля кухні — величезна помийна яма за цегляним муром. Сміття в неї висипається через дірку по жолобку. Тут неважко вибратися на волю. Можу взяти з собою ще двох дівчат. Чим скоріше ви все зробите і передасте Вітею, тим швидше ми з'явимось у вас. Тікати, не помстившись за наших, — злочин.
Дуже хочу всіх вас бачити, розігнутися і стати людиною.
Тисячу разів цілую. Ніна».
— Страшенно необережні жінки, — зауважив Калузький. — Хіба можна такого листа посилати відкритим текстом? А якби Вітю спіймали?
— Я б ізжував записку, — відповів хлопчик. — Так ми з Ніною договорилися.
— Ага, — значить, вона тебе попередила! Це трохи виправдує її необережність. Доведеться подумати про її пропозицію. Як ви, Вікторе Михайловичу, дивитеся на всю цю витівку?
— Одно для мене ясно, що їй необхідно якнайскоріше іти звідти, — сказав Тремихач. — Боюсь, що моя донечка немало дурниць накоїть. Та й нам без жінок важко біля хворих ходити. Все треба старанніше продумати і, якщо ми зважимося на диверсію, розробити детальну інструкцію. Вітя — хлопчина кмітливий, він їм допоможе.
Записка, адресована Сені, була небагатослівна:
«Любий мій! Весь папір я витратила на лист стареньким, тому на твої запитання і доручення відповідаю коротко: про Восьмьоркіна нічого не чути. З Катею, здається, біда. Постараюся ще щось дізнатися. Страшно навіть подумати про їх смерть.
Те, що я намітила, виконати дуже важко. Але ми зважились: смерть за смерть. Підганяй наших, швидше побачимося.
Як я боюся втратити тебе! Прошу не ризикувати і не з'являтися до нас, самі вирвемося, а ти підбирай нас із моря. Сподіваюся, що ти будеш розумником. Доручи все Віті, йому легше до нас пробратися.
Твоя Н.».
- Предыдущая
- 32/42
- Следующая
