Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 35

• Предыдущая
• 35/36
• Следующая

І коли підійшли й побачили серед руїн голову Сашка Цигана, вигук розпачу й співчуття вирвався в усіх трьох, наче з одних грудей.

— Хлопче! Ти живий?— кинувся до Сашка Цигана пошрамований.

Циган тільки простогнав у відповідь.

Вони знову заговорили по-німецькому, після чого пошрамований спитав:

— Ти один чи ще хтось там є?

— Ще двоє...

Знову кілька слів німецькою, і старий "ковбой" та лисуватий кинулися до "мерседеса". Загурчав мотор, засвітилися фари, і машина рушила до поваленої хати.

Витягли з багажника лопату, сокиру, троси і у світлі фар почали обережно розчищати, розтягати завал.

Бровко спершу мотався по подвір'ю, потім сів навпроти свого господаря і тільки раз у раз подавав голос.

Так сталося, що Марусика й Журавля вивільнили раніше, ніж Сашка Цигана. Хоч Сашка Цигана було видно, а хлопців тільки чути, як гудуть, наче з-під землі. Бо розтягали згори, з даху, і тільки-но Марусик і Журавель побачили світло, побачили, що утворилася дірка, самі полізли й видряпалися на волю.

Та нарешті обережно витягли з-під уламків і Сашка Цигана. Він кривився від болю й робив страшенні зусилля, щоб не стогнати. Але стогін мимохіть виривався з його грудей.

Бровко тужливо завив. — Треба в лікарню. Негайно!— сказав пошрамований. Старий "ковбой" обережно ніс на руках Сашка Цигана до машини.

— Гайда, хлопці, з нами! Покажете, де лікарня,— пошрамований уже одчиняв дверцята "мерседеса".— Швидше!

Машина розвернулася і з місця рвонула вперед. Бровко, дзвякаючи уривком ланцюга, кинувся слідом. Хлопці заніміли, з жахом дивлячись на дорогу...

От зараз... зараз... зараз...

— Доннер веттер!— лайнувся лисуватий, який сидів за кермом, різко гальмуючи.

— Що таке?! Дорогу перекопано! Цього ж не було!— пошрамований обернувся до хлопців, які сиділи на задньому сидінні поряд із старим "ковбоєм",— той тримав на руках Сашка Цигана.

Хлопці втягли голови в плечі й мовчали. "Мерседес" почав розвертатися, щоб їхати назад. І тоді Журавель не витримав:

— Не треба!.. Там теж... Дайте лопату! Ми... ми... закидаємо. Ми...

Пошрамований щось сказав німецького мовою, відчинив дверцята й вийшов з машини. Дістав з багажника лопату й заходився закидати рів.

Хлопці теж вискочили з машини і, ставши навколішки, почали руками згортати в рів мокрі, але тверді грудки землі, які ще зовсім недавно вони з таким трудом видлубували з битого шляху.

Хто ж знав, що таке станеться?

По обличчях струменіли патьоки, у яких сльози змішувалися з дощем.

Бровко дивився на них, і від очей його теж текли краплі.

Здавалося, що він плаче.

Засипали тільки у двох місцях, щоб можна було проїхати. Нарешті...

— Досить. Проїде... І справді, "мерседес" трохи пробуксував, але проїхав.

Бровко довго біг за машиною, поки нарешті не відстав.

Потім, брудні, мокрі, хлопці сиділи поряд з іноземцями в коридорі на білому дерев'яному диванчику і чекали.

Пахло тим особливим запахом лікарні, який завжди примушує відчувати себе неспокійно, тривожно і самотньо.

Пошрамований мовчав, нічого не розпитував, і хлопці були вдячні йому за це.

"Звідки він знає нашу мову?— подумав Марусик і вирішив:— Певне, був у полоні..." Вій не раз читав про це у книжках.

Т от вийшов високий вусатий лікар. Обличчя в нього було заклопотане й суворе.

— Добре, що одразу привезли. Перелом гомілки, рвані рани стегна. Ще трохи — і міг бути сепсис, тобто зараження.—• Лікар перехопив перелякані погляди хлопців і додав, втомлено усміхнувшись:— Але нічого страшного, жити буде, стрибати буде, у футбол гратиме. Тільки доведеться трохи полежати... Рани вже промили, зашили. Зараз гіпс накладають. Не хвилюйтесь, хлопці! Могло бути гірше,— він знову спохмурнів.— Але чого вас понесло у ту аварійну розвалюху? У негоду, серед ночі... Чого?

Марусик і Журавель опустили очі й мовчали...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

заключний, в якому з'ясовується, нарешті, хто такі пасажири таємничого "мерседеса" і чого вони приїхали. "Палата героїв".

Тоді вночі так нічого й не з'ясувалося.

Іноземці одвезли хлопців додому, на Бамбури, потиснули їм руки, підбадьорливо поплескали по плечах. Ті двоє сказали: "Гут! Гут! Гут нахт!" А пошрамований сказав: "На добраніч!" І поїхали у Липки, так нічого й не сказавши, хто вони і чого приїхали. Оскільки вони нічого не питали хлопців, то й хлопцям розпитувати було незручно. Та й виснажені були вкрай і Марусик, і Журавель.

Хлопці попросили, щоб їх не підвозили до самої хати, а висадили десь за півкілометра, щоб не розбудити маму й бабусю. Але мама й бабуся, схвильовані й мокрі, зустріли їх на подвір'ї.

Як ті мами відчувають, що з їхніми дітьми щось негаразд, що їх примушує прокидатися вночі, і дряпатися на горище, і пересвідчуватися, що там нікого нема, і годинами стояти під дощем, чекаючи,— пояснити вам не берусь. Це одна з таємниць і загадок природи.

Т довелося хлопцям усе геть-чисто розказати: і про іноземців, і про перекопування дороги, і про катастрофу в старій хаті, і про несподівану появу Бровка, і про те, як їх вирятували...

Мати й бабуся тільки ахали й сплескували руками. А почувши, що сталося з Сашком Циганом, мати так забідкалася, так заголосила, що аж бабуся змушена була її заспокоювати. Вона навіть хотіла негайно їхати у район в лікарню. Ледве її відрадили.

Бабуся й мати нашвидку одмили хлопців від бруду і вклали спати,— вони ледве трималися на ногах.

Останнє, що спитав, уже засинаючи, Журавель:

— А де Бровко?

Бровка не було.

Бровко зник...

З іноземцями все з'ясувалося вранці, коли повернулися з Києва ті, хто їздив на весілля.

Іноземці приїхали до голови колгоспу Максима Богдановича Танасієнка, той зібрав правління (бо не щодня ж приїздять у Гарбузяни гості з Німецької Демократичної Республіки і з Федеративної Республіки Німеччини), і на правлінні відбулася щира розмова. І тоді...

Але послухаємо краще разом із Сашком Циганом (хлопцеві ж теж не терпиться!), як про все це розказували йому надвечір у лікарні Журавель та Марусик.

Сашко Циган уже пережив удень відвідини батька й матері, материні сльози й батькові зітхання, співчутливі айайкання Марусикових батьків та Журавлевих матері й бабусі... І тепер, забувши про загіпсовану ногу, забинтовані рани, про свої болі й переживання, нетерпляче квапив друзів, щоб швидше розповідали.

— Ну... ну, по-перше,— почав Марусик.— По-перше, той пошрамований — зовсім не іноземець.

— Як?!

— А отак. То підполковник у відставці, активіст Комітету ветеранів війни Андрій Васильович Дідух. Він воював у нашому районі, визволяв наше село.

— А яке ж він має відношення до тих іноземців?

— Та почекай! Не все зразу. Зараз розкажемо. Отой старший "ковбой" то... як його... підкажи Журавель.

— Пауль Беккер. Із Федеративної Німеччини.

— О! Я ж казав! "Мерседес"!

— Ага! А той лисуватий — то Рудольф... як його, от не запам'ятовую я прізвищ, хоч ти вбий. Журавель!

— Рудольф Грос. Із Німецької Демократичної... З Веймара, де жив Гете, той, що написав "Ерлькьоніг"— "Лісовий король",— ми вчили, пам'ятаєш: "Вер райтет зо ишет дурх нахт унд вінд..."

— "...Ес іст дер фатер міт зайнем кінд..."

— Точно!

— Так вони з різних країн?

— Виходить.

— А чому ж?..

— Та почекай, дай же розказати. Не перебивай! Хворий, називається...

— Ну, розповідайте, я мовчатиму.

— Ну так от... Виявляється, батько Рудольфа Гроса...

— Гюнтер Грос.

— Так, Гюнтер Грос загинув тут у нас, у Гарбузянах, Причому як загинув! Його розстріляли фашисти.

— Ну-у!..

— Ага. Він був солдат, але антифашист. Допомагав нашим партизанам. Йому наказали розстріляти ти знаєш кого? Параску, Тайфун Марусину бабусю... Вона була зв'язковою у партизанів, її схопили. І він, Гюнтер Грос, її відпустив. І тоді його...

• Предыдущая
• 35/36
• Следующая