Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан - Страница 1

• 1/52
• Следующая

Я був хворий, смертельно хворий від довгих мук; коли мене зрештою розв’язали і дозволили сісти, я відчув, що свідомість мене полишає. Вирок — страшний смертний вирок — останнє чітке слово, що пролунало у вухах. Потім голоси інквізиторів злились у суцільне й невиразне дудніння. Воно принесло моїй душі звістку про революцію — ймовірно, вона врізалась у пам’ять з тієї причини, що збіглася з галюцинацією гуркотіння млинових жорен. Це тривало недовго, і незабаром я вже нічого не чув. Якусь часину мене не полишала здатність бачити. І з якою моторошною детальністю! Губи суддів у чорних сутанах. Вони здавалися білими, білішими за папір, на якому я виводжу ці рядки, карикатурно тонкими, тонкість підкреслювала їхню суворість — незворотну рішучість, невблаганне презирство до людських страждань. Я бачив, як вони ворушилися, випускаючи у світ рішення, що ставали моєю долею. Бачив, як вони кривилися, вимовляючи смертоносні фрази. Бачив, яких образів надавали їм звуки мого імені, й тремтів, тому що злітала з них лише тиша. Охоплений гарячковим жахом, спостерігав я насилу помітне погойдування вугільно-чорної тканини, що завішувала стіни у приміщенні. Потім погляд прикипів до сімох високих свічок на столі. Спершу вони здалися мені посланцями милосердя, білими стрункими янголами, котрі прийшли, щоб мене порятувати, та раптом душу мою переповнила жахлива відраза. Я відчув, як затремтіло все тіло, ніби я торкнувся дроту гальванічної батареї. Янголи перетворилися на нечітких привидів із вогняними головами; я втямив, що від них марно чекати допомоги. Тоді в уяві вишуканою мелодійною нотою забриніла думка про солодкий спочинок, що чекає в могилі. З’явилася вона тихо, крадькома; минуло доволі часу, перш ніж я повністю оцінив її принадність. Та щойно дух мій гідним чином відчув її і виплекав, фігури суддів переді мною розчинилися, ніби під дією закляття; високі свічки стали неважливою дрібницею, вогонь їхній погас, на зміну йому прийшла суцільна темрява; всі відчуття проковтнув божевільний поспішний спуск — спуск душі в Аїд. Тиша, нерухомість і ніч стали моїм світом. Я знепритомнів, та не стверджуватиму, що свідомість повністю мене полишила. Не намагатимусь визначити чи бодай описати те, що зосталось від неї, але не весь розум поринув у порожнечу. Її немає навіть у найміцнішому сні. Немає в божевіллі. Немає в безпам’ятності. Немає у смерті. Навіть у могилі не все втрачено. В іншому разі для людини б не існувало безсмертя. Прокидаючись від найміцнішого сну, ми рвемо павутиння сновидіння, а наступної миті (настільки воно ефемерне) не пам’ятаємо, що нам снилося. В поверненні людини до тями після непритомності є дві стадії: перша — розумове чи духовне відчуття свого буття, друге — відчуття фізичне. Видається ймовірним, що якби, перебуваючи на другій стадії, ми могли пригадати враження від першої, то дізналися б, що вони чітко відбивають спогади про безодню, з якої ми щойно повернулися. Та що є та безодня? Принаймні як можемо ми відрізнити її тіні від тіней царства смерті? А коли враження від того, що я назвав першою стадією, не пригадуються за допомогою зусилля волі, хіба набагато пізніше не приходять ці враження як незвані гості, а ми тоді дивуємося, звідки вони у нас? Хто ніколи не втрачав свідомості, той не відає, як це — бачити дивні палаци, до болю знайомі обличчя у відблисках тліючого багаття; не спостерігав, як пропливають у повітрі сумні видіння, доступні не кожному оку; не порине у роздуми, відчувши пахощі незнайомої квітки; його розум не спантеличить нота, що раніше не привертала уваги.

Поміж частих і зосереджених спроб пригадати, у намаганнях зібрати докупи свідчення схожого на небуття стану, в якому перебувала моя душа, траплялися миті, коли я вважав, що досягнув успіху; короткі, дуже короткі періоди, коли я викликав у пам’яті спогади, що, як підказував потім тверезий розум, могли корінитися тільки в стані позірного безпам’ятства. Невиразні тіні, що постали з моєї пам’яті, розповідають, як високі постаті підняли мене і мовчки понесли вниз, аж поки на думку про нескінченність спуску я не відчув огидного гнітючого запаморочення. Розповідають вони, як від власної неприродної нерухомості наповнилося жахом серце. Тоді прийшло раптове відчуття спокою, запанувало над усім довкола, ніби ті, що несли мене, у своєму спускові перетнули межі безмежного і зупинилися перепочити, втомлені невимовно важкою подорожжю. Потім розум пригадує щось пласке і вогке. Опісля наступає черга божевілля — божевілля пам’яті, що борсається серед забороненого.

Рух і звуки повернулися абсолютно несподівано — неспокійне стривожене биття і його відгомін у вухах. Далі пробіл, суцільна порожнеча. Потім знову звук, рух і доторк — поколювання у задерев’янілому тілі. Тоді просте усвідомлення, що я існую, без будь-яких думок, — цей стан тривав доволі довго. Потім раптом думки і ревні потуги зрозуміти моє становище. Пристрасне бажання знову знепритомніти. Стрімке повернення душі у тіло й успішна спроба поворухнутися. Я повністю пригадав суд, суддів, вугільно-чорну тканину, вирок, нудоту, втрату свідомості. І цілковите забуття того, що було далі; того, що наступний день і напружені спроби допомогли пригадати в загальних рисах.

Досі я лежав із заплющеними очима. Я відчував, що лежу на спині, незв’язаний. Простягнув руку — вона вдарились об щось тверде і вогке. Потім я так і тримав її, болісно намагаючись уявити, де я, що зі мною. Я палко бажав, але не насмілювався прикликати на допомогу зір. Мене жахала думка про перший погляд на речі довкола. Я не боявся побачити жахливе, радше кам’янів від гадки, що не буде чого бачити. Зрештою, з неконтрольованою відчайдушністю в серці, я хутко розплющив очі й побачив підтвердження найгірших очікувань. Я був у володіннях вічної ночі. Я силкувався дихати. Здавалося, насиченість темряви чавила й душила мене. Простір видавався невимовно вузьким. Я досі лежав тихо й намагався скористатися розумом. Відновив у пам’яті інквізиторський судовий процес і спробував, використавши його як відправну точку, визначити нинішній стан. Вирок виголосили; якщо я не помиляюся, відтоді минуло багацько часу. Втім, навіть на мить не вважав я себе мертвим. Попри те, що пишуть у художній літературі, таке припущення несумісне з реальним існуванням. Та де я і що зі мною сталося? Наскільки мені відомо, засуджені на смерть помирають на вогнищі, й одне спалення відбулося вночі в день суду. Невже мене повернули до в’язниці, щоб я чекав на наступне жертвопринесення, що відбудеться не раніш як за багато місяців? Цього, як я миттю збагнув, бути не могло. Засуджених страчували одразу. Крім того, в’язниця, де я перебував раніше, як і всі камери у Толедо, мала кам’яну підлогу, а всередину проникало бодай якесь світло.

Раптом жахливий здогад змусив кров закипіти у жилах, на якийсь час я знову втратив здатність відчувати. Очунявши, я схопився на ноги, тіло моє конвульсивно здригалося. Широко розвів руки, тицьнув ними вгору і навсібіч довкола себе. Не зустрівши жодної перепони, я все ж таки боявся зробити крок, аби не наштовхнутися на стіни могили. Мене заливав піт, я стояв, а великі холодні краплини вкривали чоло. Нарешті страждання від невпевненості стало нестерпним, я обережно посунув уперед, а очі ледве не вилазили з орбіт в надії спіймати найслабкіший промінчик світла. Я зробив чимало кроків, та не виявив нічого, крім темряви і пустки. Я звів дух. Видавалося очевидним, що принаймні все не так погано, як могло бути.

• 1/52
• Следующая