Выбери любимый жанр

Полліанна - Портер Элинор - Страница 26


Изменить размер шрифта:

26

Лікар раптом сів дуже прямо. На його вустах з'явилася дивна усмішка.

— Так-так, можу тільки уявити, як сильно містер Пендлтон хоче бачити тебе, Полліанно, — погодився він і напнув повіддя, щоб зупинити візок якраз перед вхідними дверима.

— Он у вікні тітонька Поллі! — загукала Полліанна, втім, за мить вона додала: — Її вже там немає, хоча я впевнена, що бачила її!

— Авжеж, тепер її там немає, — мовив лікар, і його усмішка кудись зникла.

Коли Полліанна нарешті приїхала до містера Пендлтона, він помітно нервував.

— Полліанно, — одразу ж почав він, — я всю ніч міркував і намагався зрозуміти, що саме ти мала на увазі вчора, коли сказала, що я прагну руки й серця твоєї тітки Поллі? Що це мало означати?

— Я тільки хотіла сказати, що ви ж раніше кохали одне одного, тож я дуже рада, що ваші почуття лишилися незмінними й тепер.

— Кохали? Я і твоя тітка Поллі? — щиро здивувався містер Пендлтон.

Почувши це, Полліанна розгубилася:

— Але ж як, містере Пендлтон? Ненсі сказала мені, що ви кохали…

— Нісенітниця! Мушу сказати, що твоя Ненсі насправді нічогісінько не знає! — насмішкувато мовив чоловік.

— То ви не кохали її? — у голосі дівчинки вчувався розпач.

— Ніколи в житті!

— Тоді в цієї історії не буде щасливого кінця, як у книгах, — ще більше засмутилася Полліанна.

Містер Пендлтон мовчав і замислено споглядав краєвид за вікном.

— Як жаль! А все так гарно починалося, — мало не плакала Полліанна. — І я б залюбки переїхала сюди разом із тітонькою Поллі.

— А тепер не переїдеш? — запитав хворий, не повертаючи голови.

— Ні, я не можу. Адже я тьоті-Полліна. Почувши це, чоловік рвучко повернувся до дівчинки.

— Перш ніж ти стала «тьоті-Полліна», Полліанно, ти була мамина… І саме її руки й серця я прагнув багато років тому.

— Моєї мами?

— Так. Я не хотів тобі розповідати, але, мабуть, воно й на краще — те, що ти зараз про все дізнаєшся, — вимовивши ці слова, містер Пендлтон чомусь дуже зблід.

Полліанна помітила, що йому важко говорити. Вона дивилася на нього, широко розплющивши очі й відкривши рота.

— Бачиш, я дуже кохав твою маму, але вона — вона мене зовсім не любила. І згодом поїхала з міста разом із твоїм батьком. Тоді я й зрозумів, наскільки вона для мене важлива. Здавалося, що земля зникає з-під моїх ніг, і… втім, нічого. Усе життя я прожив скупим, суворим і дратівливим стариганем, хоча зараз мені ще й шістдесяти немає. А тоді одного дня, як одна із отих кришталевих підвісок, що ти їх так любиш, у моє життя, пританцьовуючи, увійшла маленька дівчинка. І моє життя заграло різними барвами — пурпуровими, золотими, яскраво-червоними… Усі ці барви були від тебе, моя мила. Коли я дізнався, хто ти, мені здалося, що нам краще взагалі не бачитися. Я не хотів, щоб ти нагадувала мені про моє нещасливе кохання. Але тепер ти сама бачиш, як усе вийшло. Ти потрібна мені. Я хочу, щоб ти завжди була поряд. То як, дівчинко моя, ти погодишся переїхати до мене?

— Але ж, містере Пендлтон, а як же тітонька Поллі? — в очах дівчинки стояли гарячі сльози.

— А як же я? Як мені радіти всьому, коли тебе не буде поряд? Полліанно, тільки коли ти з'явилася в моєму житті, я почав радіти йому хоча б наполовину! Якби ти була моєю дівчинкою, я радів би всьому, і робив би все для того, щоб і ти раділа. Виконував би всі твої бажання, усі мої гроші — до єдиного цента — я б витратив на те, щоб зробити тебе найщасливішою у світі!

Полліанна, здавалося, не йняла віри своїм вухам.

— Містере Пендлтон, я б ніколи не дозволила вам витратити на мене гроші, які ви збирали для язичників!

У хворого почервоніли щоки. Він почав було говорити щось, та Полліанна вела далі:

— Я не розумію, чому ви не можете радіти без мене. Адже у вас стільки грошей, і ви багато добра робите для людей. Як же можна не радіти вашим подарункам? Ось, наприклад, ті підвіски, що ви подарували мені й місіс Сноу, або золота монетка для Ненсі на день народження, і…

— Гаразд, це неважливо, — перервав її чоловік. Його обличчя залили гарячі рум'янці — і не дивно, бо донедавна ніхто в місті й не здогадувалися про його «щедрість». — Це все дрібниці, і мені це майже нічого не коштувало. Та й робив я це через тебе. Тож це ти насправді дарувала всі ці речі, а не я! Так, це ти! — знову повторив він, помітивши, що дівчинка розгублено дивилася на нього і, здавалося, хотіла все заперечити. — І усе це свідчить лише про одне — ти мені дуже потрібна! — у голосі містера Пендлтона знову з'явилися ніжні й благальні нотки. — Якщо я буду грати у гру радості, ти, Полліанно, маєш бути тут і грати зі мною.

Дівчинка замислилася.

— Однак тітонька Поллі була дуже добра до мене, — зауважила дівчинка, але чоловік знову її різко перервав. До нього неначе повернулася його звичка дратуватися. Він нетерпляче заговорив:

— Звісно, вона була до тебе доброю! Але вона й наполовину не потребує тебе так, як я, це вже точно! — заявив він.

— Чому ж, містере Пендлтон, вона рада, що я…

— Рада? — знову вигукнув хворий, втративши рештки терпіння. — Б'юся об заклад, міс Поллі взагалі не знає, як можна чомусь радіти. Вона тільки виконує свій обов'язок. Обов'язків у неї ціла купа, я добре знаю, бо стикався з цією «обов'язковістю», коли нам доводилося спілкуватися. Щоправда, протягом останніх п'ятнадцяти-двадцяти років нас не можна було назвати гарними друзями, та я дуже добре її знаю. Усі знають її — вона не з тих, хто здатен радіти, Полліанно. Ця жінка навіть не розуміє, як це. Що ж до переїзду — запитай у неї дозволу можливо, вона буде зовсім не проти. О, як же ти мені потрібна, дівчинко моя! — у розпачі вигукнув він.

Важко зітхнувши, Полліанна підвелася.

— Гаразд, я спитаю, — міркуючи про щось, мовила вона. — Я не хочу сказати, що не бажаю жити тут із вами, містере Пендлтон, але… — дівчинка замовкла на півслові. А потім додала: — Добре, що я вчора нічого їй не розповіла, бо я ж думала, вам потрібні її рука й серце.

— Так, це справді добре, Полліанно, — невесело усміхнувся хворий. — Добре, що ти вчора нічого їй не казала.

— Їй ні, а от лікареві розповіла. Та гадаю, це не рахується.

— Лікареві? — здивовано вигукнув містер Пендлтон. — Хочеш сказати, ти розповіла про це лікарю Чілтону?

— Так, коли він сьогодні приїхав по мене і сказав, що ви дуже хочете мене бачити.

— Гм, оце так! — пробурмотів чоловік, відкидаючись на спинку свого крісла. Раптом він сів рівно. — А що ж він на це сказав?

— Я точно не пригадаю, мабуть, нічого важливого він не говорив… Хоча ні — сказав, що може тільки уявити, як сильно вам хочеться мене побачити, — пригадала Полліанна.

— Та невже? — зі смішком зауважив Джон Пендлтон.

А Полліанна так і не змогла зрозуміти, чому її відповідь викликала у хворого усмішку.

Полліанна - i_040.jpg

Розділ 21. Відповідь Полліанни

Полліанна - i_041.jpg

Коли Полліанна спускалася з пагорба, на якому стояв будинок містера Пендлтона, небо вкрили темні хмари і здавалося, наближалася гроза. На півдорозі додому дівчинка зустріла Ненсі з парасолькою. Хоча якраз тоді небо вже почало світлішати, і дощ забув про свої наміри.

— Либонь на північ посунуло, — зауважила Ненсі, вивчаючи похмуре небо. — Я так і думала, але це місіс Поллі послала мене по вас. Вона так хвилювалася за вас!

— Справді? — трохи відсторонено промовила Полліанна, поглянувши на небо.

Ненсі кілька разів гмикнула. А тоді ображено додала:

— Ви, здається, не почули того, що я сказала. Ваша тітонька за вас непокоїлася!

— О, — тяжко зітхнула Полліанна, раптом згадавши про непросте питання, яке скоро доведеться обговорити з тіткою. — Я не хотіла її налякати.

— Що ж, я дуже рада, — раптом мовила Ненсі. — Так, надзвичайно рада!

— Рада, що тітонька Поллі переживала? — здивовано поглянула на неї дівчинка. — Ненсі, так грати у гру не годиться! Не можна радіти з таких речей! — протестувала дівчинка.

26
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Портер Элинор - Полліанна Полліанна
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело