Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 23

• Предыдущая
• 23/29
• Следующая

Якусь секунду я вагалася. В такий момент дуже важко було відмовлятися від безпеки, яку давав Фред.

– Мені треба знайти Дієго, – похитала я головою.

– Розумію, – він задумливо кивнув. – Знаєш, якщо ти можеш за нього поручитися, бери його з собою. Здається, чисельність іноді може виявитися перевагою.

– Так, – палко погодилась я, пригадуючи, якою вразливою почувалася на дереві поряд із Дієго, коли наближалися чотири постаті в плащах-мантіях.

Зачувши мій тон, Фред звів брову.

– Райлі бреше принаймні ще про одне, – пояснила я. – Будь обережний. Люди не повинні знати, що ми існуємо. Бо на світі є дивні вампіри, здатні зупинити будь-який клан, якщо той занадто виставляється напоказ. Я їх бачила – не раджу тобі попадатися їм у руки. Просто не виходь удень на сонце і полюй із головою, – я знову знервовано зиркнула на південь. – Маю поквапитися!

Фред замислено перетравлював мої одкровення.

– Гаразд. Наздоженеш мене. Якщо захочеш. Я б не проти дізнатися побільше. Чекатиму на тебе у Ванкувері один день. Я добре знаю місто. Залишу тобі слід у… – він на секунду замислився, а тоді гигикнув, – у Парку Райлі. Слід виведе тебе на мене. Але за двадцять чотири години мене вже там не буде.

– Знайду Дієго – й одразу приєднаюся до тебе.

– Щасти тобі, Брі.

– Дякую, Фреде! І тобі удачі. Ще побачимося! – кинула я вже на бігу.

– Сподіваюся, – десь позаду відгукнувся він.

А я погнала на запах нашого маленького війська – так швидко я ще в житті не бігала. Пощастило, що їм довелося ненадовго зупинитися – не знаю, мабуть, Райлі знову їх виховував, – оскільки я наздогнала своїх раніше, ніж очікувала. А може, Райлі нарешті згадав про Фреда й стишив ходу, щоб пошукати нас. Коли я наблизилася, вампіри бігли розміреним кроком, майже дисципліновано, як і минулої ночі. Я постаралася прослизнути в шерегу, не привертаючи до себе уваги, але побачила, як Райлі коротко озирнувся на тих, хто пас задніх. Очі його сфокусувалися на мені, й він наддав ходу. Може, подумав, що Фред зі мною? Що ж, Райлі більше ніколи не побачить Фреда.

Та вже за п’ять хвилин усе змінилося.

Рауль занюхав слід. Із диким ревом він гайнув уперед. Райлі так нас усіх накрутив, що вистачило малесенької іскри, аби стався вибух. Ті, хто біг поблизу Рауля, теж уловили запах – і всі мов збожеволіли. Краще б Райлі не повторював стільки разів про дівчину, бо думка про неї витіснила всі інші його накази. З армії ми перетворилися на мисливців. Яка там гра в команді! Гонитва за кров’ю.

Хоча я знала, що оповідки Райлі зіткані з брехні, все одно не могла опиратися запаху. Останньою, позаду всієї зграї, я нарешті наразилася на слід. Свіжий. Сильний. Людина була тут зовсім нещодавно, і пахла вона так звабливо! Вчора я випила чимало крові, але це не мало значення. Спрага палила мене.

Я наздоганяла зграю, намагаючись не втрачати голови. Єдине, що хоч якось могло в цьому допомогти, – це триматися подалі від решти. Найближче до мене був Райлі. Він… теж відстав навмисне?

Викрикуючи накази, він здебільшого повторював одне й те саме:

– Крісті, в обхід! В обхід! Заходь збоку! Крісті, Джен, відділіться нарешті!

Але його план оточення ворога з двох боків просто на очах летів до біса.

Райлі підскочив до основного загону й стиснув Сару за плече, шарпнув її ліворуч, і вона огризнулася.

– В обхід! – заволав Райлі. Ухопив блондинчика, чийого імені я й досі не знала, і штовхнув до Сари, якій це дуже й дуже не сподобалося. Та на якусь мить увага Крісті нарешті відвернулася від жаги полювання – і вона згадала, що має дотримуватися стратегії. Вона кинула лютий погляд услід Раулю й нарешті заверещала на свій загін:

– Сюди! Швидше! Ми їх обженемо і дістанемося дівчини першими!

– А ми з Раулем атакуємо з фронту! – гукнув до неї Райлі, відвертаючись.

Я вагалася, але досі бігла прямо. Мені не хотілося нікого атакувати з фронту, проте в загоні Крісті вже почалися сварки. Сара вхопила блондинчика за шию. Звук, із яким відірвалася його голова, змусив мене прийняти рішення. Я погнала за Райлі, міркуючи, чи зупиниться Сара, аби спалити вампіра, який грався у людину-павука?

Наблизившись на достатню відстань, щоб мати змогу добре бачити Райлі, я прямувала за ним на деякій віддалі, поки ми не наздогнали Рауля. Через знадливий запах людини мені важко було думати про щось інше.

– Раулю! – заволав Райлі.

Рауль не озираючись загарчав. Солодкий запах цілком поглинув його увагу.

– Мені треба допомогти Крісті! Побачимося на місці! І сконцентруйтеся!

Я різко зупинилась і невпевнено завмерла.

Але Рауль мчав собі, ніяк не реагуючи на слова Райлі. Тоді Райлі зменшив швидкість – тепер він біг підтюпцем, а згодом узагалі перейшов на ступу. Мені слід було ворушитися швидше, та він, мабуть, усе одно б почув, якби я вирішила сховатися. З посмішкою він розвернувся – і побачив мене.

– Брі! Я гадав, ти з Крісті.

Я не відповіла.

– Чув, як когось поранили. В загоні Крісті я потрібен більше, ніж у загоні Рауля, – швидко пояснив він.

– Ти… нас кидаєш?

Райлі перемінився на обличчі. Було враження, наче я крок за кроком спостерігаю на його лиці, як він міняє тактику. Зненацька його очі збуджено розширилися.

– Я стурбований, Брі. Я вже тобі казав, що до нас збиралася приєднатися вона, хотіла допомогти, але я ніяк не натраплю на її слід. Щось скоїлося. Маю її знайти.

– Ти в жодному разі не встигнеш знайти її перш, ніж Рауль добереться до жовтооких, – зауважила я.

– Мені конче треба з’ясувати, що відбувається, – в голосі його чулося щире занепокоєння. – Вона мені потрібна! І мови не було, щоб у бою я лишився сам!

– Але ж усі…

– Брі, я повинен її знайти! Негайно! Вас цілком достатньо, щоб ошелешити жовтооких. А я повернуся, коли тільки зможу.

Голос його був такий щирий! Я повагалася, озираючись туди, звідки ми прийшли. Фред уже, мабуть, на півдорозі до Ванкувера. Райлі так і не запитав про нього. Мабуть, дар Фреда і досі працює.

– Дієго має бути там, – нетерпляче сказав Райлі. – Він нападатиме у перших лавах. Невже ти не вловила його запаху? Чи була ще задалеко?

Я похитала головою – Райлі мене цілком заплутав.

– Дієго був тут?

– Зараз він із Раулем. Якщо поквапишся, встигнеш урятувати йому життя.

Довгу секунду ми не зводили одне з одного очей, а тоді я зиркнула на південь, куди подався Рауль.

– Молодець, – похвалив мене Райлі. – Побіжу розшукаю її, а тоді повернуся, щоб замести сліди. Ви, дітки, впораєтеся! Поки ти дістанешся на місце, певно, все уже буде позаду.

Райлі помчав у напрямку, перпендикулярному до сліду, по якому ми йшли. Я зціпила зуби – Райлі занадто впевнено взявся до пошуків! Бреше до останку.

Але не схоже, що в мене був вибір. Тож я знову прудким розміреним кроком побігла на південь. Маю знайти Дієго. Витягнути його з самої гущавини бійки, якщо до цього дійде. А тоді ми приєднаємося до Фреда. Або втечемо тільки вдвох. Нам треба сховатися. Я розповім Дієго, що Райлі брехав. І він збагне, що Райлі й на гадці не мав допомогти нам виграти битву, яку сам же й ініціював. Отож і немає причин і далі йому допомагати.

Спершу я натрапила на людський запах, потім на слід Рауля. Запаху Дієго не було. Невже я так відстала? Чи просто людський аромат забиває всі інші? Половина мого мозку захопилася цим безплідним полюванням – звісно, ми легко розшукаємо дівчину, та чи не втратимо ми через це здатності битись як одна команда? Ми ж бо точно кігтями й зубами боротимемося за її кров!

Зненацька десь попереду вибухнули зойки, ричання, скрегіт – і я миттю здогадалася, що битва розпочалась і що я запізнилась, аби витягнути з неї Дієго. Отож я просто пришкварила швидше. Може, мені ще пощастить його врятувати.

У повітрі витав димок – солодкий густий сморід горілого вурдалака, – цей запах приніс вітер. Розгардіяш посилювався. Можливо, все вже й справді майже позаду. Хто переміг – наш клан? І Дієго вже чекає на мене?

• Предыдущая
• 23/29
• Следующая