Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 84

• Предыдущая
• 84/88
• Следующая

— Белло, ти не знаєш. У мене було майже сто років, щоб подумати над цим, але я досі не певен.

— Ти шкодуєш, що Карлайл тебе урятував?

— Ні, не шкодую, — він зробив невелику паузу. — Моє життя закінчувалося. Мені не довелося від чогось відмовлятися.

— Ти — моє життя. Ти — єдина річ, яку б мені було боляче втратити.

Виходить дедалі краще. Мені легко визнати, наскільки він мені потрібен.

Втім, він дуже спокійний. Невблаганний.

— Я не можу зробити цього, Белло. Я не зроблю цього з тобою.

— Чому ні? — у горлі дерло, слова виходили не такими голосними, як хотілося б. — Не кажи, що це надто важко. Відсьогодні… ні, це було кілька днів тому… байдуже… після того, що було, це квіточки.

Він зупинив на мені погляд.

— А біль? — запитав Едвард.

Я зблідла. Не змогла втриматися. Та спробувала зробити так, щоб він не зрозумів із мого виразу, як чітко я пам’ятала відчуття… вогню у жилах.

— Це моя проблема, — сказала я. — Впораюся.

— Інколи хоробрість доходить до межі, за якою перетворюється на божевілля.

— Спірне питання. Три дні болю. Подумаєш!

Едвард скривився, мої слова нагадали йому, що я більш інформована, ніж він сподівався, я коли-небудь буду. Я дивилася, як він приборкує гнів, дивилася, як у його очах з’являється небайдужий вираз.

— Чарлі? — лаконічно запитав він. — Рене?

Минали хвилини, мовчанка затягнулася, я боролася з собою, щоб відповісти на запитання. Розтулила рота, але не спромоглася видати жодного звуку. Тож знову його стулила. Едвард чекав, вираз ставав тріумфальним, адже він знав, що я не маю вірної відповіді.

— Послухай, це також спірне питання, — нарешті пробурмотіла я; голосу бракувало переконливості, як завжди, коли я брешу. — Рене постійно приймає рішення, керуючись власними потребами, — вона хотіла б, щоб я чинила аналогічно. А Чарлі — життєрадісний чолов’яга, він звик сам піклуватися про себе. Я не можу наглядати за ними вічно. Я маю жити своїм життям.

— Це точно, — сердито сказав він. — І я не обірву його.

— Якщо ти чекаєш, поки я опинюся на смертному ложі, я маю для тебе хороші новини! Я щойно там була!

— Ти видужуєш, — нагадав він.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, не звертаючи уваги на спричинений цим больовий спазм. Я втупилася в Едварда, він витріщився у відповідь. Судячи з його обличчя, компроміс неможливий.

— Ні, — повільно сказала я. — Я не видужаю. Він зморщив лоба.

— Звичайно, видужаєш. Можливо, у тебе залишиться шрам чи два…

— Ти помиляєшся, — наполягла я. — Я помираю.

— Белло, я серйозно, — розхвилювався він. — Ти вийдеш звідси за кілька днів. Максимум за два тижні.

Я пильно подивилася на нього.

— Можливо, зараз я не помру… та колись я таки помру. З кожною прожитою хвилиною я наближаюся до цього момент у. Старію.

Він насупився, перетравлюючи почуте, притиснув довгі пальці до скронь і заплющив очі.

— Так і має бути. Так повинно бути. Так би все відбувалося, якби не існувало мене — я не повинен існувати.

Я пхикнула. Він здивовано розплющив очі.

— Дурня. Це наче прийти до того, хто щойно виграв у лотерею, забрати у людини гроші й сказати: «Слухай, давай відмотаємо плівку назад, нехай усе буде, як раніше. Так краще». Я на таке не куплюся.

— Я не зовсім схожий на виграш у лотерею, — прогарчав він.

— Правда. Ти — щось набагато краще. Він закотив очі й підібгав губи.

— Белло, час закінчувати дискусію з цього приводу. Я відмовляюся прирікати тебе на вічну ніч, це моє останнє слово.

— Якщо ти думаєш, що це кінець, ти мене погано знаєш, — попередила я. — Ти не єдиний мій знайомий вурдалак.

Очі знову почорніли.

— Аліса не насмілиться.

Якусь мить він мав такий страхітливий вигляд, що я не могла йому не повірити. Не уявляю, щоб хто-небудь наважився перейти йому дорогу.

— Аліса бачила це, правда? — здогадалась я. — Тому її слова тебе засмучують. Вона знає, що одного дня я стану… як ти.

— Вона помиляється. Вона бачила тебе мертвою, а ти жива.

— Ти ніколи не спіймаєш мене на тому, що я закладаюся проти Аліси.

Ми надовго втупилися одне в одного. У палаті запанувала тиша — за винятком гудіння приладів, пищання, звуку крапель, що падають, та цокання великого годинника на стіні. Зрештою його вираз пом’якшав.

— До чого ми дійшли? — поцікавилась я. Едвард невесело хихотнув.

— Здається, це називається глухий кут. Я зітхнула.

— Ох, — промимрила я.

— Як почуваєшся? — запитав він, кидаючи оком на кнопку виклику медсестри.

— Чудово, — збрехала я.

— Я тобі не вірю, — лагідно сказав він.

— Я не хочу засинати.

— Тобі треба відпочити. Суперечки шкідливі для тебе.

— То здавайся, — натякнула я.

— Непогана спроба, — потягнувся він до кнопки.

— Ні! Він проігнорував мене.

— Так? — заскреготів гучномовець на стіні.

— Я гадаю, ми готові прийняти наступну дозу ліків, — спокійно заявив він, не звертаючи уваги на мій розлючений вираз.

— Я пришлю до вас медсестру, — схоже, власниці голосу було нудно.

— Я не питиму ліків, — запевнила я. Едвард поглянув на трубки з рідинами, що звисали з ліжка.

— Не думаю, що тебе проситимуть щось проковтнути.

Крива серцебиття подерлася вгору. Він прочитав страх у моїх очах, незадоволено зітхнув.

— Белло, тобі болить. Ти повинна розслабитися, щоб видужати. Ну, чому ти все ускладнюєш? Тебе більше не будуть штрикати голками.

— Я боюся не голок, — промимрила я. — Мені лячно заплющити очі.

Він усміхнувся фірмовою кривою посмішкою і взяв моє обличчя у свої долоні.

— Я сказав тобі, що нікуди не зникну. Не бійся. Доки це робитиме тебе щасливою, я буду поруч.

Я всміхнулася у відповідь, всупереч болю у щоках.

— Ти знаєш, що говориш про вічність.

— Ой, та ти переростеш — це просто захоплення. Я недовірливо похитала головою, світ пішов обертом.

— Я не на жарт здивувалася, що Рене проковтнула наживку. Я знаю, ти знаєш, як воно насправді.

— Чудово бути людиною, — сказав він, — все змінюється. Я примружила очі.

— І не мрій. Коли зайшла, розмахуючи шприцом, медсестра, він реготав.

— Перепрошую, — різко сказала вона Едварду.

Він підвівся і пішов у другий кінець маленької палати, прихилився до стіни. Склав руки й чекав. Я не зводила з нього очей, на душі було тривожно. Він спокійно зустрів мій погляд.

— Ось так, сонечко, — всміхнулася медсестра, впорскуючи ліки у трубку. — Зараз тобі покращає.

— Дякую, — промимрила я без особливого ентузіазму. Довго чекати не довелося. Я майже одразу відчула, як із потоком крові тілом поширюється дрімота.

— Воно повинно так подіяти, — промимрила медсестра, коли мої повіки затулили очі.

Напевно, вона пішла з палати, тому що мого обличчя торкнулося щось холодне і гладеньке.

— Залишися, — вийшло нерозбірливо.

— Так, — пообіцяв Едвард. У нього прегарний голос, як колискова. — Як я сказав, доки це робить тебе щасливою… доки так краще для тебе.

Я спробувала похитати головою, та вона виявилася заважкою.

— Це не одне й теж, — пробурмотіла я.

Він засміявся.

— Не хвилюйся про це зараз, Белло. Посперечаєшся зі мною, коли прокинешся.

Гадаю, я всміхнулася.

— Гаразд. Я відчула його губи біля свого вушка.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він.

— Я теж.

— Я знаю, — тихенько засміявся він.

Я легенько повернула голову… шукаючи. Він знав, щo мені потрібно. Його вуста ніжно торкнулися моїх.

— Дякую, — зітхнула я.

— Завжди будь ласка.

Насправді мене вже не було у палаті, та я з усіх своїх слабких сил боролася з заціпенінням. Була одна річ, яку я хотіла сказати коханому.

— Едварде? — я щосили намагалася чітко вимовити його ім’я.

— Так?

— Я ставлю на Алісу, — прошепотіла я.

Потім мене накрила ніч.

Едвард допоміг сісти в машину, дуже обережно, враховуючи шовкову та шифонову красу навколо мене, і квіти, які сам щойно пришпилив до дбайливо викладених кучерів, і нарешті мою загіпсовану ніжку. Втім, не звернув уваги на те, як я сердито скривила рота.

• Предыдущая
• 84/88
• Следующая