Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 81

• Предыдущая
• 81/88
• Следующая

— Я кохаю тебе, — відповів він.

— Я знаю, — прошепотіла я страшенно стомлено. І почула найулюбленіший звук на світі — тихий Едвардів сміх, слабкий від полегшення.

— Белло? — запитав Карлайл. Я насупилася; я хочу спати.

— Що?

— Де твоя мати?

— У Флориді, — зітхнула я. — Джеймс надурив мене, Едварде. Він переглянув наші відео, — обурення у моєму голосі було кволим до жалюгідності.

Тут я пригадала.

— Алісо, — намагалась я розплющити очі. — Алісо, відео… він знав тебе, Алісо, він знав, звідки ти родом, — я хотіла говорити швидко, та голос був заслабким. — Я чую запах бензину, — здивовано додала я крізь туман у голові.

— Час забирати Беллу звідси, — сказав Карлайл.

— Ні, я хочу спати, — поскаржилась я.

— То спи, кохана, я понесу тебе, — заспокоїв мене Едвард.

Я у нього на руках, він притискає мене до грудей — я лечу, і більше немає болю.

— Спи, Белло, спи, — були останні слова, які я почула.

Я розплющила очі й побачила яскраве біле світло.

Я у незнайомій білій кімнаті. Стіна біля мене повністю затулена вертикальними жалюзі; над головою сяє яскраве світло, воно сліпить мене. Я лежу на твердому нерівному ліжку з бильцями. Подушки пласкі та грудкуваті. Звідкись неподалік долинає дратівливе пищання. Сподіваюся, це означає, що я жива. Смерть не повинна бути такою незручною.

Руки обплутують якісь прозорі трубки, щось прикріплено на обличчі під носом. Я підняла руку, щоб відідрати його.

— Ні, не треба, — перехопили мою руку холодні пальці.

— Едварде? — я ледь обернула голову — довершене обличчя було за кілька сантиметрів від мого, підборіддя спочивало на краєчку подушки. Я знову усвідомила, що жива, цього разу з радісною вдячністю. — Ой, Едварде, вибач мені!

— Ш-ш-ш, — зацитькав мене він. — Усе гаразд.

— Що трапилося?

Я не пам’ятала подій чітко, а коли намагалася пригадати, мозок повставав проти мене.

— Я ледве не спізнився. А міг спізнитися, — прошепотів він зболеним голосом.

— Едварде, я повелась як дурепа. Думала, у Джеймса моя мама.

— Він надурив усіх.

— Я повинна зателефонувати Чарлі й мамі, — дійшло до мене крізь туман у голові.

— Аліса зателефонувала їм. Рене тут — тобто тут, у лікарні. Зараз вона пішла перекусити.

— Вона тут? — я спробувала підвестися, запаморочення посилилося, Едвардова рука ніжно штовхнула мене назад на подушки.

— Вона скоро повернеться, — пообіцяв він. — Тобі треба лежати спокійно.

— Що ви їй розповіли? — запанікувала я. Не хочу я, щоб мене заспокоювали! Тут моя мама, а я видужую після нападу вампіра. — Як ви їй пояснили, чому я опинилася в лікарні?

— Ти впала, східцями прокотилася два поверхи й вилетіла у вікно, — Едвард замовк. — Ти маєш визнати, таке могло трапитися.

Я зітхнула, стало боляче. Опустила очі вниз, на тіло під простирадлом, на велетенську брилу, що була моєю ногою.

— Наскільки кепські мої справи? — запитала я.

— У тебе зламана нога, чотири ребра, є тріщини у черепі, синці прикрашають кожен сантиметр твоєї шкіри, ти втратила багато крові. Тобі зробили кілька переливань. Мені не сподобалося — якийсь час ти пахнула неправильно.

— Напевно, для тебе це була приємна зміна.

— Ні, мені подобається твій запах.

— Як тобі вдалося? — тихо запитала я. Він одразу втямив, про що я.

— Я й сам до пуття не знаю, — він одвів погляд від моїх цікавих очей, підняв мою забинтовану руку з ліжка й ніжно тримав у своїй, стежачи, щоб не відірвався дріт, що приєднував мене до одного з моніторів.

Я терпляче очікувала на продовження. Едвард зітхнув, досі не дивлячись на мене.

— Було неможливо… зупинитися, — прошепотів він. — Неможливо. Та мені вдалося, — нарешті поглянув він на мене, на вустах забриніла напівусмішка. — Я таки кохаю тебе.

— Я смакую не гірше, ніж пахну? — посміхнулась я у відповідь. Обличчя заболіло.

— Навіть краще — краще, ніж я уявляв.

— Мені шкода, — вибачилась я. Він підвів очі до стелі.

— З усіх речей, за які слід перепросити…

— За що мені слід просити вибачення?

— За те, що майже успішно назавжди позбавила мене свого товариства.

— Вибач мені, — повторила я.

— Я знаю, чому ти це зробила, — вираз його обличчя заспокоїв мене. — Та все одно то був дуже нерозумний учинок. Ти мала б дочекатися мене, розповісти мені.

— Ти не дозволив би мені піти.

— Ні, — похмуро погодився він, — не дозволив би. До мене почали повертатися певні — винятково неприємні — спогади. Я здригнулась, насупилася.

Едвард негайно насторожився.

— Белло, що з тобою?

— Що трапилося з Джеймсом?

— Коли я відтягнув його від тебе, про нього подбали Еммет із Джаспером, — у голосі почулася нотка жорстокого розчарування.

Едвардові слова спантеличили мене.

— Я не бачила там Еммета чи Джаспера.

— Їм довелося вийти з кімнати… було забагато крові.

— Але ти залишився.

— Так, я залишився.

— І Аліса, і Карлайл, — зачудовано сказала я.

— Ти знаєш, вони люблять тебе.

Спалах болісних картинок з останнього разу, коли я бачила Алісу, змусив мене все пригадати.

— Аліса переглянула касету? — схвильовано запитала я.

— Так, — тон чистої ненависті надав Едвардовому голосу нового темного звучання.

— Їй довелося жити в темряві, тому вона нічого не пам’ятає.

— Я знаю. Тепер вона все зрозуміла, — голос був спокійний, але обличчя почорніло від люті.

Я спробувала дотягнутися до нього вільною рукою, щось зупинило мене. Я поглянула вниз і побачила крапельницю, яка тягнулася від руки.

— Бр-р-р, — скривилась я.

— Що таке? — запитав він стурбовано. Я розрадила його, та недостатньо — похмурий вираз зник з очей не цілком.

— Голки, — пояснила я, відвертаючись від тої, що стирчала в руці. Зосередилася на покоробленій плитці на стелі й намагалася глибоко дихати, незважаючи на біль у ребрах.

— Боїться голок, — прошепотів він під носа, хитаючи головою. — Еге ж, вампір-садист збирається замучити її до смерті — які питання! Вона втікає, щоб з ним зустрітися. З іншого боку, крапельниця…

Я закотила очі. Приємно було дізнатися, що його реакція на мої дії принаймні не болісна. Я вирішила змінити тему.

— Чому ти тут? — запитала я.

Він витріщився на мене, в очах з’явилося спершу спантеличення, потім біль. Едвард насупився, брови зійшлися докупи.

— Ти хочеш, щоб я пішов?

— Ні! — злякано запротестувала я. — Ні, я мала на увазі, як ти пояснив свою присутність моїй матері? Я мушу ознайомитися з твоєю версією до того, як мама повернеться.

— О, — сказав він, чоло розгладилося до білого мармуру. — Я приїхав у Фенікс, щоб привести тебе до тями, переконати повернутися у Форкс, — розширені очі дивилися так чесно і щиро, що я сама майже йому повірила. — Ти погодилася зі мною зустрітися, приїхала до готелю, де зупинилися ми з Карлайлом та Алісою… Звісно, я прибув сюди під пильним батьківським наглядом, — доброчесно вставив він, — але ти перечепилася на східцях дорогою до нашого номеру і… ну, решту ти знаєш. Втім, ти не маєш пам’ятати всіх подробиць; у тебе хороша відмазка, можеш сказати, що в голові все трохи переплуталося.

На мить я замислилася над його розповіддю.

— У твоїй версії кілька розбіжностей. Наприклад, відсутність розбитих вікон.

— Не зовсім, — сказав він. — Аліса на славу повеселилася, фабрикуючи докази. Ми подбали, щоб усе мало дуже переконливий вигляд. Якщо захочеш, ти, напевно, зможеш позиватися до готелю. Тобі нема про що хвилюватися, — пообіцяв він, гладячи щоку найлегшим доторком. — Зараз твоє єдине завдання — видужувати.

Я не настільки перебувала під владою болю чи в задурманеному стані від ліків, щоб не відреагувати на доторк. Пищання монітора нерівномірно застрибало туди-сюди — тепер не лише Едвард міг чути погану поведінку мого серця.

— Буде так соромно, — промимрила я собі.

• Предыдущая
• 81/88
• Следующая