Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 77

• Предыдущая
• 77/88
• Следующая

— Що ти бачиш? — запитав він.

Аліса відвернула обличчя від мене й заховала у нього на грудях.

— Белла, — сказала вона.

— Я тут, — відповіла я.

Її голова засіпалася, очі втупилися в мої, їхній вираз досі був дивно порожній. Я відразу зрозуміла, що вона говорить не зі мною, а відповідає на запитання Джаспера.

— Що ти побачила? — мовила я. У моєму тьмяному байдужому голосі насправді не було запитання.

Джаспер різко поглянув на мене. Я намагалася затримати на обличчі відсутній вираз, чекала. Його спантеличені очі блискавично сновигали між нашими з Алісою обличчями, відчуваючи хаос… тепер я здогадувалася, щo побачила Аліса.

Я відчула, як мене огортає атмосфера абсолютного спокою. Я радісно привітала її, використавши для того, щоб стиснути емоції в кулак, тримати їх під контролем.

Аліса прийшла до тями.

— Насправді нічого, — нарешті відповіла вона неймовірно спокійним та переконливим голосом. — Лише кімната, що й раніше.

Вона врешті-решт поглянула на мене — обличчя було урівноважене, зосереджене.

— Хочеш поснідати?

— Ні, поїм в аеропорту.

Я також — ходяче втілення спокою. Я пішла у ванну прийняти душ. Наче позичивши у Джаспера надзвичайну чутливість до емоцій, я відчувала дике — хоча добре приховане — відчайдушне бажання Аліси, щоб я вийшла з кімнати, аби вона опинилася наодинці з Джаспером. Тоді вона змогла б йому сказати, що вони роблять щось не так, що на них чекає поразка…

Я методично готувалася, зосереджуючись на кожному маленькому завданні. Розпустила волосся, воно водоспадом закрутилося навколо обличчя, затуливши його. Мирний настрій, навіяний Джаспером, поступово переповнював мене, допомагав мислити чітко. Допомагав збудувати план. Я перерила сумку в пошуках шкарпетки з готівкою. Висипала вміст у кишеню.

Мені не терпілося опинитися в аеропорту, тому я зраділа, що ми поїхали ще до сьомої. Цього разу я сама окупувала заднє сидіння чорної машини. Аліса зіперлася на двері, обличчям до Джаспера, але кожні пару секунд стріляла на мене очима з-під чорних окулярів.

— Алісо? — запитала я байдуже. Вона насторожилася.

— Так.

— Як це працює? Видіння, які ти бачиш? — я втупилась у вікно, голос звучав знуджено. — Едвард казав, нічого не визначено напевно… все може змінитися?

Вимовити його ім’я виявилося набагато важче, ніж я могла собі уявити. Либонь, це стривожило Джаспера — автомобілем прокотилася нова хвиля спокою.

— Так, може… — пробурмотіла вона — з надією, подумала я. — Одні речі я знаю певніше за інші… погоду, наприклад. З людьми складніше. Я бачу курс, яким вони йдуть, лише поки вони з нього не зійшли. Щойно вони змінюють думку — приймають нове рішення, не важливо, наскільки мізерне, майбутнє зміщується.

Я замислено кивнула.

— Отже, ти не могла побачити Джеймса у Феніксі, доки він не вирішив приїхати сюди.

— Так, — погодилася вона, знову нашорошившись.

Вона не бачила мене у дзеркальній залі з Джеймсом, поки я не вирішила з ним зустрітися. Я намагалася не думати, щo вона побачила. Не хочу, щоб моя паніка змусила Джаспера щось запідозрити. У будь-якому разі тепер, після видіння Аліси, вони наглядатимуть за мною вдвічі пильніше. Схоже, моє завдання стає нереальним.

Ми дісталися аеропорту. Мені щастить — чи, може, просто збіг. Літак Едварда приземлиться у четвертому терміналі, найбільшому, там сідає переважна кількість рейсів, тож нічого дивного, що Едвард прибуває туди. Але цей термінал ідеально пасує для втілення мого задуму — найбільший, найзаплутаніший. На третьому поверсі є двері, що можуть стати моїм єдиним шансом.

Ми припаркувалися на четвертому поверсі велетенського гаража. Я йшла попереду, вперше в житті краще за всіх орієнтуючись у довколишніх умовах. Ми спустилися на ліфті на третій поверх, де виходили пасажири. Аліса та Джаспер вбили чимало часу, розглядаючи табло відльотів. Я чула, як вони обговорюють плюси і мінуси Нью-Йорка, Атланти, Чикаго. Міст, у яких я ніколи не бувала. І ніколи не побуваю.

Я чекала на вдалу нагоду, згораючи від нетерпіння, мимоволі постукуючи підошвами по підлозі. Ми сиділи на довгих рядах стільців перед металодетекторами. Джаспер та Аліса вдавали, що роздивляються людей, насправді ж спостерігали за мною. Щоразу, коли я на сантиметр посувалася у кріслі, парочка крадькома кидала на мене блискавичні погляди. Ситуація безнадійна. Може, варто побігти? Чи наважаться вони насильно зупиняти мене у людному місці? Чи просто підуть назирці?

Я витягнула з кишені непідписаний конверт, поклала зверху на чорну шкіряну сумочку Аліси. Вона поглянула на мене.

— Мій лист, — сказала я.

Вона кивнула, засовуючи його у верхню кишеньку. Він швидко знайде адресата.

Минали хвилини, наближався час прибуття Едварда. Просто неймовірно, як кожна клітинка мого тіла, здається, знала, що він наближається, прагнула з ним зустрітися. Так було ще важче. Я збагнула, що намагаюся вигадати виправдання, щоб залишитися, побачити його, а потім втікати. Та я знала: це неможливо, якщо я хочу мати хоч якийсь шанс вирватися.

Кілька разів Аліса пропонувала зводити мене поснідати. Пізніше, казала я, не зараз.

Я втупилася в табло прильотів, спостерігаючи, як рейс по рейсу прибувають за розкладом. Рейс із Сієтла підповзав ближче до верху.

Коли залишалося всього півгодини для здійснення втечі, цифри змінилися. Едвардів літак прилетить на десять хвилин раніше. У мене немає часу.

— Треба поснідати зараз, — швидко сказала я. Аліса підвелася.

— Я піду з тобою.

— Ти не заперечуєш, якщо Джаспер складе мені компанію? — запитала я. — Почуваюся трохи… — я не закінчила речення. Вираз очей у мене достатньо божевільний, щоб бути промовистішим за слова.

Джаспер скочив на ноги. В Аліси вигляд був спантеличений, та — з полегшенням побачила я — не підозріливий. Напевно, вона приписувала зміну у видінні хитрощам мисливця, а не ймовірності моєї зради.

Джаспер мовчки йшов поруч, його рука лежала на моєму поперекові, наче він мене підтримував. Я вдала, що мене нічого не зацікавило в кількох перших кафе, видивляючись те, що мені насправді потрібно. Ось і воно, за рогом, поза досяжністю гострих очей Аліси: жіночий туалет на третьому поверсі.

— Ти не проти? — запитала я Джаспера, коли ми проходили повз. — Я на хвилинку.

— Я стоятиму тут, — сказав він.

Щойно за мною зачинилися двері, я побігла. Пам’ятаю, як колись заблукала, вийшовши не туди з цього туалету, тому що в ньому є два виходи.

Невеличка пробіжка від других дверей — і я опинюся просто біля ліфтів. Якщо Джаспер залишиться там, де сказав, я не потраплю в поле його зору. Я мчала не озираючись. Це мій єдиний шанс — навіть якщо Джаспер запримітив мене, я мала рухатися. Люди витріщалися, мені було байдуже. За рогом чекав ліфт, я кинулася вперед, встромивши руку в двері переповненої кабінки, що їхала вниз. Протиснулася всередину, не звертаючи уваги на протести пасажирів, і поглянула на панель, щоб переконатися, що кнопку першого поверху натиснули. Вона світилася, двері зачинились.

Не встигли вони відчинитися, як я вискочила назовні. Позаду почулося роздратоване бурчання. Я сповільнила крок, проходячи повз охоронців біля ескалаторів із багажем, але знову побігла, побачивши двері з написом «Вихід». Я ніяк не можу знати, чи почав наразі Джаспер шукати мене. Якщо він іде на запах, у мене є лічені секунди. Я вистрибнула за автоматичні двері, мало не гепнувшись на траву, коли вони відчинилися занадто повільно.

Вздовж переповненого узбіччя я не побачила жодного таксі.

У мене немає часу. Аліса та Джаспер або от-от збагнуть, що я зникла, або уже збагнули. Не встигну я оком кліпнути, як вони мене знайдуть.

За кілька метрів від мене в автобусі до готелю «Гаят» саме зачинялися двері.

— Стривайте! — закричала я і побігла, махаючи водієві руками.

— Це автобус до «Гаяту», — спантеличено сказав той, відчиняючи двері.

— Так, — сердито пхикнула я, — туди мені й потрібно, — поквапилась я вгору східцями.

• Предыдущая
• 77/88
• Следующая