Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 67

• Предыдущая
• 67/88
• Следующая

— Ти ловитимеш, Есме, — сказав Едвард. — Я буду суддею, — і став як укопаний переді мною.

Інші повернулися на поле, сторожко прочісуючи темну лісову гущавину гострими поглядами. Схоже, Аліса та Есме намагалися не відходити далеко від мене.

— Розпусти волосся, — звелів мені Едвард тихим рівним голосом.

Я покірно стягнула резинку і струснула волоссям. Висловила вголос очевидне:

— Вони вже на підході?

— Так, стій спокійно, не рухайся, не висовуйся і не відходь від мене, будь ласка, — він добре приховав напругу в голосі, та я все одно її почула. Він зачесав моє довге волосся наперед, затуляючи обличчя.

— Не допоможе, — м’яко сказала Аліса. — Я чую її запах через поле.

— Я знаю, — забриніла у голосі невдоволена нотка. Карлайл стояв на підвищенні, решта без особливого ентузіазму повернулися до гри.

— Що запитала тебе Есме? — прошепотіла я. На мить Едвард завагався, потім відповів.

— Чи вони голодні, — неохоче пробурмотів він.

Минали секунди, тепер гра тривала в апатичному ритмі. Ніхто не наважувався подавати і відбивати сильніше, ніж поштовхом; Еммет, Розалія та Джаспер нерішуче топталися на внутрішній частині поля. Час від часу, незважаючи на жах, що сковував мозок, я помічала, як дивиться на мене Розалія. Її очі — згорнена книжка, та щось у міміці її вуст наштовхувало на думку, що вона розгнівана.

Едвард узагалі не стежив за грою, його очі та розум блукали лісом.

— Вибач мені, Белло, — нестямно прошепотів він. — Я втнув дурницю, так безвідповідально викривши тебе. Вибач мені.

Я почула, як спинилося його дихання, очі втупилися у праву частину поля. Він ступив на півкроку вперед, стаючи між мною і тим, що наближалося.

Карлайл, Еммет та інші обернулися в одному напрямку, почувши заслабкі для мого вуха звуки кроків.

Один по одному на відстані дюжини метрів вигулькнули вони з-під лісового покрову. Перший у ланцюжку відразу відступив назад, щоб дати дорогу іншому. Судячи з його поведінки, було чітко зрозуміло, що той — високий, темночубий — і є ватажком зграї. Третя — жінка; на такій віддалі я бачила тільки її вбивчо-руде волосся.

Вони зімкнули ряди й обережно рушили до Едвардової родини, демонструючи природну повагу прайду хижаків, що наштовхнувся на незнайому групу представників свого виду.

Коли вони наблизилися, я побачила, наскільки вони відрізняються від Калленів. У ході було щось котяче — здавалося, от-от припадуть до землі, щоб за мить стрибнути на жертву. На них був звичайний туристичний одяг — джинси, прості сорочки з цупкої водонепроникної тканини. Втім, їхні лахи мали поношений, пошарпаний вигляд, всі були босі. У чоловіків короткі стрижки, а в жовтогарячому волоссі жінки повно листя, галузочок із дерев.

Меткі очі гостей швидко зауважили бездоганну, сповнену гідності поставу Карлайла, котрий сторожко виступив наперед, щоб їх зустріти. Еммет і Джаспер йшли обабіч на крок позаду. Хоча я не помітила, щоб вони перекинулися й словом, обидва випросталися, набули парадної осанки.

Найперший чоловік, понад усякий сумнів, був найвродливіший; усупереч звичній для вампіра блідості, його шкіра відливала оливковою барвою, чорне волосся сяяло. Статуру він мав середню, мускулясту, але до Еммета йому було далеко. Він невимушено всміхнувся, спалахнувши сліпучо-білими зубами.

Жінка на вигляд була дикуватіша, вона без упину перебігала поглядом від чоловіків попереду неї — до розосередженого клану, що обступив мене; її скуйовджене волосся тріпотіло на легенькому вітерцеві. Вона невимовно нагадувала представницю родини котячих. Другий чоловік ненав’язливо тупцював позаду, він був худіший за ватажка, русяве волосся та правильні риси важко було описати. Абсолютно нерухомі очі, втім, дивним чином здавалися найпроникливішими.

Очі у них також були інші. Не золотаві чи чорні, як я могла б очікувати, а насиченого темно-червоного кольору, тривожні та зловісні.

Темноволосий чоловік, досі посміхаючись, зробив крок назустріч Карлайлові.

— Нам здалося, ми почули гру, — невимушено сказав він із ледь відчутним французьким акцентом. — Я — Лоран, а це Вікторія та Джеймс, — жестом указав він на вампірів позаду.

— Я — Карлайл. Це моя родина: Еммет і Джаспер, Есме та Аліса, Едвард і Белла, — він називав нас по двоє, навмисне не привертаючи ні до кого особливої уваги. Почувши своє ім’я, я отетеріла.

— У вас знайдеться місце для кількох гравців? — товариськи поцікавився Лоран.

Карлайл відповів не менш дружнім тоном.

— Та ми, власне, якраз закінчуємо. Але, звісно, наступного разу ласкаво просимо. Ви довго плануєте залишитися у цій місцевості?

— Чесно кажучи, ми прямували на північ, та нам стало цікаво, хто є поблизу. Ми давно не натрапляли на наших.

— Так, регіон зазвичай порожній, не рахуючи нас та випадкових гостей як ви.

Напружена атмосфера поступово розрядилася до звичної розмови; я здогадалася, що Джаспер використовував свій особливий дар, щоб тримати ситуацію під контролем.

— На яких територіях ви полюєте? — між іншим поцікавився Лоран.

Карлайл не звернув уваги на припущення, що крилося за запитанням.

— Олімпійські гори тут, час від часу мандруємо уздовж берегових хребтів. Неподалік розташоване наше постійне місце проживання. На півночі мешкають Деналі — ще один клан на кшталт нашого.

Лоран ледь помітно похитнувся на п’ятках.

— Постійне місце проживання? Як вам вдається? — у голосі прозвучала непідробна цікавість.

— Чому б вам не завітати до нас додому, де ми зможемо поговорити у зручних умовах? — запросив Карлайл. — Це досить довга історія.

Почувши слово «дім», Джеймс і Вікторія обмінялися здивованими поглядами, Лоран краще володів обличчям.

— Звучить дуже цікаво і гостинно, — доброзичливо всміхнувся він. — Ми прополювали всю дорогу від Онтаріо й не мали нагоди причепуритися.

Схоже, він оцінив вишуканий вигляд Карлайла.

— Будь ласка, не ображайтесь, та ми будемо дуже вдячні, якщо ви утримаєтеся від полювання у нашому районі. Ви розумієте, ми маємо не привертати зайвої уваги.

— Звичайно, — кивнув Лоран. — Звісно, ми не будемо вдиратися на вашу територію. Тим паче, ми трохи перекусили біля Сієтла, — розсміявся він. Холодок поповз у мене по хребту.

— Якщо ви не проти пробігтися з нами, ми покажемо вам дорогу. Еммете, Алісо, можете піти з Едвардом і Беллою по джип, — додав він ніби між іншим.

Поки Карлайл говорив, три речі відбулися, здається, одночасно. Легенький вітерець підхопив моє волосся, Едвард заціпенів, другий вампір, Джеймс, раптом різко закрутив головою, пильно оглядаючи мене, його ніздрі роздулися.

Джеймс похитуючись ступив крок уперед, схиляючись до землі, решта нерухомо завмерли. Едвард вишкірив зуби, займаючи захисну стійку, з його горлянки вихопився дикий рик. Зовсім не такий, як ті грайливі звуки сьогодні вранці, — це було найзагрозливіше гарчання, яке я в житті чула. Я захолола від маківки до п’ят.

— Що це? — відкрито вигукнув Лоран, не втримавши здивування. Ні Джеймс, ні Едвард не змінили агресивних поз. Джеймс зробив невеликий обманний випад у бік Едварда, той ухилився у відповідь.

— Вона з нами, — різка Карлайлова відсіч спрямована була на Джеймса. Схоже, Лоран не так чітко, як Джеймс, відчув мій запах, та наразі на його обличчі прокльовувалося розуміння.

— Ви привели закуску? — запитав він, недовірливо витріщаючись та мимоволі роблячи крок уперед.

Едвард заричав лютіше, агресивніше, губи високо піднялися над сяючими оголеними зубами. Лоран відступив.

— Я сказав, вона з нами, — твердо виправив Карлайл.

— Вона ж людина, — запротестував Лоран. У голосі не було ворожості, лише здивування.

— Так, — складно було не помітити Еммета, що стоїть біля Карлайла, не зводячи очей із Джеймса. Той повільно випростався, втім, ні на мить не перестаючи поїдати мене поглядом, ніздрі досі були розширені. Едвард завмер переді мною, напружений як лев.

• Предыдущая
• 67/88
• Следующая