Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 65

• Предыдущая
• 65/88
• Следующая

— Я можу вдаритися в дерево, — ледве не задихнулась я, — і загинути. А ще мене знудить.

Він зусиллям волі притамував посмішку. Нахилив голову, ніжно торкнувся холодними губами западинки на кінці шиї.

— Ти досі хвилюєшся? — прошепотів він у мою шкіру.

— Так, — намагалась я зосередитись. — Я вдарюся в дерево. Мене знудить.

Ніс прокреслив лінію вгору по горлу до початку підборіддя. Холодне дихання ледь лоскотало шкіру.

— А тепер? — прошепотіли губи біля підборіддя.

— Дерева, — видихнула я. — Нудота.

Він підвів обличчя, щоб поцілувати повіки.

— Белло, ти серйозно думаєш, що я вріжуся в дерево?

— Ти — ні, а я — можливо, — голосу бракувало впевненості. Едвард відчув запах легкої перемоги.

Він повільно цілував щоку, зупинившись біля краєчка вуст.

— Я дозволив би дереву вдарити тебе? — його вуста ось-ось діткнуться моєї тремтячої нижньої губи.

— Ні, — видихнула я. Знала, що у моєму бездоганному захисті ще є козирі, та не могла наразі їх пригадати.

— От бачиш, — сказав Едвард, його губи мандрували моїми, — боятися нічого, правда?

— Так, — здалась я.

Потім він майже різко взяв моє обличчя в долоні й поцілував мене по-справжньому, його неподатливі вуста переплелися з моїми.

Немає жодного виправдання моїй поведінці. Вочевидь, я мала б зробити певні висновки. Та я не змогла зупинитися і відреагувала точнісінько як першого разу. Замість безпечно й нерухомо завмерти, мої руки потягнулися і міцно обвили Едварда за шию, я раптом приросла до його кам’яної фігури. Я зітхнула, губи розтулилися.

Він відсахнувся, без зусиль розірвавши мій захвaт.

— Прокляття, Белло! — різко видихнув він, важко сaпаючи. — Белло, ти мене вб’єш, клянуся, так і буде.

Я нахилилася вперед, впершись руками у коліна, щоб не впасти.

— Тебе неможливо убити, — промимрила я, намагаючись дихати нормально.

— Я теж так вважав до того, як зустрів тебе. А тепер забираймося звідси, доки я не накоїв дурниць, — загарчав він.

Едвард закинув мене на спину, як і вчора, та я помітила, що йому знадобилися додаткові зусилля, щоб зробити це ніжно. Я обхопила ногами його талію і з’єднала руки у смертельному захваті навколо шиї.

— Не забудь заплющити очі, — суворо попередив Едвард. Я хутко притулила обличчя до його лопатки, прикрилася рукою і міцно заплющила очі.

Враження було, що ми стоїмо на місці. Я відчувала, як Едвард плавно рухається піді мною, та рух був таким рівномірним, наче він ішов по тротуару. Думка зиркнути упівока, тільки щоб переконатися, чи справді він летить крізь ліс, як минулого разу, спокушала мене, але я втрималася. Воно не варте жахливого запаморочення. Я вдовольнилася тим, що слухала Едвардове рівномірне дихання.

Я до кінця не зрозуміла, що ми зупинилися, доки він не потягнувся, щоб торкнутися мого волосся.

— Ми на місці, Белло. Я ризикнула розплющити очі — точно, ми зупинились.

Я розчепила задерев’янілі кінцівки, звільнивши Едварда, і зсунулася вниз, приземлившись на п’яту точку.

— Ох, — сердито пхикнула я, поцілувавшись із мокрою землею.

Едвард недовірливо витріщився, вочевидь, іще не знаючи, чи не він досі сердитий, чи вже може з мене сміятися. Врешті-решт мій розгублений вигляд доконав його, він невтримно розреготався.

Я підвелася і, не звертаючи на нього уваги, заходилася струшувати з куртки траву та бруд. Гиготіння тільки посилилося. Я розлючено почимчикувала вглиб лісу.

Його рука опинилася на моїй талії.

— Куди ти зібралася, Белло?

— Подивитися на бейсбольний матч. Схоже, когось гра більше не цікавить, та я не сумніваюся, що решта чудово проведуть час без тебе.

— Ти йдеш не в той бік.

Я розвернулася, не дивлячись на нього, і гордовито покрокувала у протилежному напрямку. Він знову спіймав мене.

— Не сердься, я нічого не міг із собою вдіяти. Бачила б ти своє обличчя, — тихенько хихотнув він, не втримавшись.

— О, тобі, значить, можна казитися, а мені — ні? — запитала я, зводячи вгору брови.

— Я розсердився не на тебе.

— «Белло, ти мене вб’єш!» — кисло процитувала я.

— Проста констатація факту.

Я спробувала відвернутися, та він миттю схопив мене.

— Ти розсердився, — наполягала я.

— Так.

— Ти щойно сказав…

— Що оскаженів не через тебе. Белло, невже ти не бачиш? — він раптом напружився, заговорив цілком серйозно. — Хіба не розумієш?

— Не бачу чого? — поцікавилась я, збентежена неочікуваною зміною настрою не менше, ніж словами.

— Я ніколи не серджуся на тебе, хіба б я міг? На тебе — сміливу, довірливу… теплу.

— Тоді чому? — прошепотіла я, пригадуючи напади похмурого гумору, котрі забирали Едварда у мене і котрі я завжди класифікувала як виправдане розчарування — розчарування через мою слабкість, повільність, неконтрольовані людські реакції…

Він обережно взяв моє обличчя у долоні.

— Я скаженію через себе, — ніжно сказав він. — Через те, що я, здається, не можу не наражати тебе на небезпеку. Самe моє існування змушує тебе ризикувати. Інколи я буквально ненавиджу себе. Я мав би бути сильнішим, мав би…

Я затулила долонею його рот.

— Досить.

Він узяв руку, прибрав її з вуст і притиснув до обличчя.

— Я кохаю тебе, — сказав він. — Убоге вибачення моїм учинкам, та все одно це правда.

Вперше він сказав, що кохає мене, сказав чітко і ясно. Можливо, він цього не усвідомлює, та я — безперечно так.

— Тепер, будь ласка, постарайся бути хорошою дівчинкою, — повів далі він, схилився і легко пробіг губами по моїх.

Я завмерла абсолютно нерухомо. Зітхнула.

— Пам’ятаєш, ти пообіцяв шефу відділку Свону, що рано повернеш мене додому? Нам краще рушати.

— Слухаюсь, мем.

Він грайливо посміхнувся і звільнив мене — за винятком однієї руки. Провів пару метрів крізь високу вологу папороть і павутину моху навколо розлогої могутньої тсуги — й от ми на місці, на краю величезного відкритого поля в ущелині між вершинами Олімпійських гір. Воно вдвічі більше за будь-який бейсбольний стадіон.

Я побачила решту родини; Есме, Еммет і Розалія, що сиділи на одинокому валуні, були найближче, метрів за сто. Набагато далі я розгледіла Джаспера та Алісу, щонайменше за чотириста метрів від нас; схоже, вони щось підкидали та ловили, та я не бачила м’яча. Здається, Карлайл відмічав бази, але хіба вони можуть бути на такій відстані?

Коли ми зайшли на поле, трійця на камені підвелася. Есме вирушила до нас. Еммет вчинив аналогічно, зупинивши на Розалії довгий погляд; та граційно встала й попрямувала до поля, навіть не глянувши у наш бік. У мене звело живіт.

— Едварде, це ти реготав? — запитала Есме, підходячи до нас.

— Було таке враження, що ведмідь подавився, — пояснив Еммет.

Я невпевнено всміхнулася до Есме.

— Це був він, він.

— Белла ненавмисно зробила дещо вельми смішне, — пояснив Едвард, швидко вирівнюючи рахунок.

Аліса залишила позицію і побігла, чи то пак потанцювала до нас. Мчала як вихор, але плавно загальмувала біля наших ніг.

— Вже час, — оголосила вона.

Щойно слова злетіли з її уст, глухий гуркіт грому струснув ліс позаду мене, вдарив на заході, біля міста.

— Моторошненько, еге? — по-дружньому просто сказав Еммет, підморгуючи мені.

— Ходімо, — Аліса простягнула руку Еммету, й вони стрілою помчали до велетенського поля. Вона бігла як газель, його ж грація та точність майже не поступалися швидкості — все ж Еммета складно було порівняти з газеллю.

— Готова до гри? — запитав Едвард, очі аж сяяли від нетерпіння.

Я намагалася кивнути з належним ентузіазмом.

— Приєднуйся до команди!

Едвард хихотнув, скуйовдив мені волосся і стартонув навздогін за тими двома. Він біг енергійніше, радше як гепард, ніж газель, і швидко їх обігнав. Від його грації та сили у мене перехопило подих.

— Ходімо й ми? — запитала Есме м’яким мелодійним голосом. Я зрозуміла, що стою з розтуленим ротом та витріщаюся Едварду вслід, тож хутко змінила вираз, кивнула. Есме не підходила ближче ніж на метр; цікаво, невже вона досі старанно намагається не налякати мене? Вона прилаштувалася до мого темпу ходьби, і схоже, це її не дратувало.

• Предыдущая
• 65/88
• Следующая