Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 59

• Предыдущая
• 59/88
• Следующая

Я озирнулася, та велетенська кімната вже виявилась порожньою.

— Куди вони поділися?

— Гадаю, тактовно дали нам можливість побути наодинці. Я зітхнула.

— Їм я сподобалася. Але Розалія та Еммет… — я замовкла, не знаючи, як висловити сумніви.

Едвард насупився.

— Не переймайся через Розалію, — сказав він, великі очі гляділи так переконливо. — Ти ще сьогодні познайомишся з нею.

Я скептично стиснула губи.

— А Еммет?

— Ну, він уважає мене божевільним — правильно, між іншим, — та проти тебе нічого не має. Він намагається переконати Розалію.

— Що саме її засмучує?

Не впевнена, що справді хочу дізнатися відповідь. Едвард глибоко зітхнув.

— Розалія найбільше страждає через те… чим ми є. Їй важко усвідомити, що хтось чужий довідався правду. І вона трохи заздрить тобі.

— Розалія заздрить мені? — недовірливо перепитала я, спробувавши уявити світ, де хтось запаморочливо вродливий, як Розалія, мав би реальні причини заздрити такій, як я.

— Ти — людина, — знизав він плечима. — Вона теж хотіла б бути живою.

— Ого, — приголомшено пробурмотіла я. — Втім, навіть Джаспер…

— Це моя робота, — сказав Едвард. — Я казав тобі, що він пристав на наш спосіб життя пізніше за решту. Я попередив його, щоб він тримався на відстані.

Я затремтіла на саму думку про можливі причини такої обачності.

— Есме та Карлайл… — випалила я, щоб Едвард не помітив.

— …раді бачити, що я щасливий. Власне, Есме було б байдуже, якби у тебе було третє вухо чи перетинчасті лапки. Вона ввесь час хвилювалася за мене, боялася, що зі мною щось серйозно не так, що я був занадто молодим, коли Карлайл перетворив мене… Вона екзальтоване створіння. Щоразу, коли я торкаюся тебе, вона мало не давиться від задоволення.

— Аліса здається… дуже захопленою.

— Аліса має своєрідний погляд на речі, — сказав він крізь стиснуті губи.

— Ти не збираєшся пояснювати, правда?

На мить між нами зав’язалася безсловесна розмова. Він усвідомив, що я знаю: він щось від мене приховує. Я збагнула, що він не розколеться. Принаймні не зараз.

— То що сказав тобі Карлайл до того, як ми заговорили про фортепіано?

Брови зійшлися докупи.

— Ти помітила, треба ж! Я знизала плечима.

— Звісно. Перш ніж відповісти, він кілька секунд замислено дивився на мене.

— Він хотів розповісти одну новину, але не знав, чи захочу я ділитися цим із тобою.

— Ти поділишся?

— Доведеться, тому що я збираюся трохи занадто авторитарно поводитися з тобою протягом наступних днів — чи тижнів — і не хотів би, щоб ти вважала мене тираном.

— Що трапилося?

— Нічого такого, правду кажучи. Аліса побачила, що незабаром до нас завітають гості. Вони знають, що ми тут, і зацікавилися нами.

— Гості?

— Так… ну, звісно, вони не такі, як ми, — маю на увазі їхній спосіб харчування. Вони, напевно, навіть не зайдуть у місто, та я однозначно не спускатиму з тебе очей, поки вони будуть тут.

Я затремтіла.

— Нарешті дочекалися мудрої реакції, — промимрив Едвард. — Я вже почав був думати, що у тебе геть-чисто відсутній інстинкт самозбереження.

Я залишила його слова без відповіді, відвернулася, очі помандрували просторою залою. Він прослідкував мій погляд.

— Ти очікувала на інше, правда? — запитав він самовпевненим голосом.

— Так, — визнала я.

— Ні тобі домовин, ні купи черепів у кутках; не знаю навіть, чи є у нас пристойна павутина… ти, мабуть, пережила страшне розчарування, — жартома додав він.

Я проігнорувала піддражнювання.

— Так багато світла… і простору.

Він посерйознішав і відповів.

— Це — єдине місце, де ми можемо не ховатися.

Пісня, яку він дотепер грав, моя колискова, наближалася до кінця, звучали фінальні акорди, насичені меланхолійним сумом. Остання нота болісно завмерла у повітрі.

— Спасибі тобі, — прошепотіла я і зрозуміла, що очі наповнилися сльозами. Я зніяковіло їх розтерла.

Він доторкнувся до краєчка мого ока, зловив одну сльозинку, пропущену мною. Підняв палець, замислено роздивляючись крапельку вологи. Потім блискавично (я не впевнена, чи сталося це насправді) поклав палець до рота, щоб скуштувати її на смак.

Я запитально поглянула на Едварда, він надовго вп’явся у мене поглядом, та зрештою всміхнувся.

— Не хочеш побачити решту будинку?

— Жодних домовин? — перепитала я, та сарказмові не вдалося повністю приховати легеньке, але щире нетерпіння, що охопило мене.

Едвард розсміявся, взяв мене за руку і повів подалі від фортепіано.

— Жодних домовин, — пообіцяв він.

Ми пішли вгору масивними східцями, рука ковзала гладенькими як атлaс поручнями. Стіни довгого коридору на другому поверсі оббиті були світло-жовтим деревом у тон дошкам дерев’яної підлоги.

— Кімната Розалії та Еммета… Кабінет Карлайла… Кімната Аліси… — водив він рукою, коли ми проминали чергові двері.

Він пішов би далі, та я намертво застигла в кінці коридору, недовірливо витріщившись на річ, що висіла на стіні просто над головою. Мій приголомшений вираз змусив Едварда захихотіти.

— Можеш сміятися, — сказав він. — Своєрідна іронія.

Мені було не смішно. Рука автоматично піднялася, я простягнула палець, ніби бажаючи торкнутися великого дерев’яного хреста, темний колір якого контрастував зі світлішим відтінком стіни. Я так і не торкнулася його, хоча мені було цікаво, чи насправді старе дерево гладеньке на доторк, як здається.

— Гадаю, він дуже старий, — сказала я. Він знизав плечима.

— Початок тридцятих років сімнадцятого століття, плюс-мінус пара років.

Я відірвала очі від хреста, щоб втупитися в свого супутника.

— Чому ви тримаєте його вдома? — запитала я.

— Ностальгія. Він належав Карлайловому батькові.

— Той збирав антикваріат? — невпевнено припустила я.

— Ні, він власноруч його вирізав. Хрест висів на стіні над кафедрою у парафії, де той проповідував.

Не знаю, зрадило мені обличчя, видавши шок, чи ні, та про всяк випадок я повернулася до розглядання простого стародавнього хреста. Я хутко порахувала в голові — йому понад триста сімдесят років. Тиша затягнулася, я тим часом намагалася осягнути розумом такий великий проміжок часу.

— Все гаразд? — стурбовано поцікавився Едвард.

— Скільки років Карлайлові? — тихо сказала я, проігнорувавши запитання і не відриваючи очей від хреста.

— Він нещодавно відсвяткував триста шістдесят другий день народження, — відповів Едвард. Я поглянула на нього — в моїх очах була написана тисяча запитань.

Він заговорив, уважно дивлячись на мене.

— Карлайл народився у Лондоні у тисяча шістсот сорокових, як він гадає. Тоді дати не занотовувалися точно, як зараз, принаймні для простих людей. Втім, це було якраз перед встановленням протекторату Кромвеля.[15]

Я намагалася вдавати спокій, знаючи, що він пильно спостерігає за мною, поки я слухаю. Завдання було б легшим, якби я не знала, що все почуте — правда.

— Карлайл був єдиним сином англіканського пастора. Мати померла, народжуючи його. Батько був фанатиком. Коли протестанти захопили владу, він почав завзято переслідувати католиків і представників інших релігій. Також він щиро вірив у реальність злих сил. Був ініціатором полювань на відьом, вовкулак… вурдалаків.

Почувши останнє слово, я завмерла. Впевнена, він помітив, та не зупиняючись говорив далі.

— Вони спалили багато невинних людей: справжніх створінь, яких він прагнув знищити, не так легко спіймати.

Коли пастор постарів, він поклав обов’язок проводити рейди на свого покірного сина. Спочатку Карлайл розчарував батька — він не поспішав з обвинуваченнями, не вмів бачити демонів там, де їх не існувало. Та він виявився наполегливішим і розумнішим за батька. Викрив клан справжніх вампірів, що мешкали у каналізаційних трубах, а вночі виходили на полювання. В часи, коли чудовиська не вважалися міфами чи легендами, багато з наших жили так.

• Предыдущая
• 59/88
• Следующая