Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 53

• Предыдущая
• 53/88
• Следующая

— Ти шпигував за мною? — чесно кажучи, мені не вдалося заговорити достатньо обурено. Завадило потішене самолюбство.

Він не збирався каятися.

— Чим іще мені зайнятися вночі?

Я вирішила поки що закрити тему й попрямувала по коридору до кухні. Едварду дорогу вказувати було не потрібно, він опинився там раніше за мене й сів на стілець, на якому я намагалася його уявити. Його врода осяяла кухню. Перш ніж я змогла відвести погляд, минула не одна мить.

Я зосередилася на приготуванні вечері. Дістала з холодильника вчорашню лазанью, поклала її на тарілку, поставила тарілку в мікрохвильову піч. Та запрацювала, заповнюючи кухню запахом помідорів та материнки. Я заговорила, не відриваючи очей від тарілки в печі.

— І як часто? — спокійно поцікавилась я.

— Гм? — схоже, Едвардові думки літали десь далеко, я відірвала його.

Я й далі не оберталася до нього.

— Як часто ти приходив сюди?

— Майже щоночі. Я аж захиталася від подиву.

— Навіщо?

— За тобою цікаво спостерігати уві сні, — прозаїчно заявив він. — Ти балакаєш.

— Ні! — я хапнула ротом повітря, відчувши, як пашить обличчя від підборіддя до чола. Схопилася за кухонний стіл, щоб не впасти. Звичайно, я знала, що розмовляю уві сні; мама частенько дражнила мене цим. Одначе ніколи б не подумала, що доведеться турбуватися про це тут, у Форксі.

Едвардове обличчя миттєво спохмурніло.

— Ти сердишся на мене?

— Залежно від обставин! — я почувалася й говорила так, наче пробігла кілометр кросу.

Едвард чекав.

— Яких обставин? — поквапив мене він.

— Що саме ти почув! — заявила я.

За секунду він беззвучно опинився поруч, ніжно взяв мої руки у свої.

— Не засмучуйся! — благально сказав він. Нахилив обличчя, щоб воно опинилося на рівні моїх очей, не дозволив відвести погляд.

Я знітилася й спробувала дивитися вбік.

— Ти сумуєш за мамою, — пошепотів він. — Хвилюєшся, як вона там без тебе. Коли падає дощ, його шум не дає тобі заснути. Раніше ти багато говорила про дім, останнім часом менше. Одного разу ти сказала: «Забагато зелені», — він м’яко засміявся, прагнучи, як я зауважила, не образити мене.

— Що ще? — наполягла я. Він здогадався, на що я натякаю.

— Ти промовляла моє ім’я, — визнав він. Я зітхнула: повна поразка.

— Часто?

— Що для тебе, власне, «часто»?

— О ні! — повісила я голову. Він притиснув мене до грудей, ніжно, природно.

— Не гризи себе, — пошепотів у вухо. — Якби я міг бачити сни, ти була б у кожному з них. І я б цього не соромився.

Тут ми почули шурхіт шин на під’їзній доріжці, побачили, як фари вдарили у вікна, потягнулися до нас крізь вітальню. Я заціпеніла в Едвардових обіймах.

— Твій батько буде не проти, що я тут? — запитав він.

— Навіть не знаю… — швидко намагалась я обмізкувати ситуацію.

— Тоді краще іншим разом… Мить — і я сама в кухні.

— Едварде! — зашипіла я.

Почувся тихенький смішок, потім запанувала абсолютна тиша.

Батьків ключ повернувся у замку.

— Белло? — покликав він. Раніше це мене дратувало: хто б іще міг бути в будинку? Виявляється, підозри Чарлі не такі й безпідставні.

— Я тут, — сподіваюся, він не почує, що я ледве стримую істеричний регіт. Поки він прямував до кухні, я хутко витягнула вечерю з мікрохвильовки й сіла за стіл. Після дня у товаристві Едварда кроки Чарлі здавалися занадто гучними.

— Можеш і мені придумати щось попоїсти? Я вмираю від утоми, — він наступив на закаблуки, щоб зняти черевики, тримаючись за спинку Едвардового стільця.

Я забрала тарілку з собою й жадібно винищувала її вміст, лаштуючи вечерю батькові. У роті запекло, я налила дві склянки молока. Поки грілася лазанья, я залпом випила свою склянку, щоб загасити вогонь. Коли я ставила її, помітила, як гойдається молоко, й збагнула, що у мене тремтять руки. Чарлі вмостився на стільці; контраст між ним і попереднім гостем був разючий до кумедного.

— Дякую, — сказав він, коли я поставила перед ним лазанью.

— Як минув день? — поцікавилась я. Слова стрибали, як перелякані вівці; я вмирала від бажання чимшвидше втекти до своєї кімнати.

— Добре. Клювало нормально… А ти як? Зробила все, що планувала?

— Не зовсім — погода занадто класна, щоб сидіти в хаті. Я відправила до рота ще один велетенський шматок.

— День видався чудовий, — погодився Чарлі. Це ще м’яко сказано, подумала я.

Закінчивши лазанью, я налила другу склянку молока й, сьорбаючи, висушила її до дна.

Чарлі здивував мене спостережливістю.

— Кудись поспішаєш?

— Ой, я так стомилася. Хочу раніше лягти спати.

— Ти якась напружена, — зауважив він. Чому, ну чому саме сьогодні він вирішив виявити таку увагу до мене?

— Хіба? — все, на що я спромоглася у відповідь. Я похапцем помила тарілки у раковині й перевернула їх на рушник, щоб сушилися.

— Сьогодні субота, — замислено видав Чарлі. Я промовчала.

— У тебе немає планів на вечір? — раптом поцікавився він.

— Ні, тату, я мрію лише добряче виспатися.

— Жоден хлопець у місті тобі не сподобався? — його мучили підозри, та він силкувався говорити товариськи.

— Ні, жоден хлопець досі не припав мені до душі. Я старанно намагалася не акцентувати увагу на слові «хлопець», щоб бути чесною із Чарлі.

— Я думав, може, Майк Ньютон… Ти казала, він такий дружній.

— Тату, ми — друзі, не більше.

— Ну, в будь-якому разі тут немає гідних тебе кавалерів. Зачекай, поки вступиш до коледжу, там знайдеш собі когось.

Кожен батько мріє, щоб донька залишила дім до того, як почнуть грати гормони.

— Я цілком із тобою згодна, — визнала я, прямуючи сходами нагору.

— Добраніч, сонечко, — почулося навздогін. Зуб даю, він пильнуватиме ввесь вечір, очікуючи, що я спробую таємно вислизнути з будинку.

— До зустрічі вранці, тату. До зустрічі опівночі, коли ти зазирнеш у мою кімнату, щоб перевірити, чи я на місці.

Я намагалася повільно й стомлено човгати ногами, підіймаючись до себе. Гучно грюкнула дверима, щоб Чарлі почув, і миттю кинулася навшпиньках до вікна. Мої очі уважно вивчали темряву і непроглядно чорні тіні дерев.

— Едварде? — прошепотіла я, почуваючись повною дурепою.

— Так? — почувся позаду тихий сміх.

Я захиталася, від подиву схопившись рукою за горло. Він, широко посміхаючись, розкинувся на моєму ліжку, руки під головою, ноги звисають вниз — просто втілення безтурботності.

— Ой! — видихнула я, слабко осідаючи на підлогу.

— Вибач, — він щосили стиснув губи, намагаючись приховати задоволення.

— Дай мені хвилинку, щоб угамувати серце.

Він підвівся повільно, щоб знову не налякати мене. Нахилився вперед, простягнув довгі руки, щоб підхопити мене за плечі, наче маля, яке щойно почало ходити. Посадив на ліжко поруч із собою.

— Чому б тобі тим часом не посидіти зі мною, — запропонував він, поклавши холодну руку на мою. — Як серце?

— Це ти скажи — я впевнена, ти чуєш його краще, ніж я. Я відчула, як від його неголосного сміху затрусилося ліжко.

Якийсь час ми сиділи мовчки, слухаючи, як заспокоюється моє серцебиття. Я думала про те, що Едвард тут, у моїй кімнаті, коли батько вдома.

— Можна мені хвилинку зайнятися людськими справами? — запитала я.

— Звичайно, — Едвард граційно махнув рукою, вказуючи, що я отримала дозвіл.

— Сиди тут, — сказала я, намагаючись говорити суворо.

— Так, мем, — він демонстративно завмер як статуя на краю ліжка.

Я підскочила, схопивши піжаму, що валялася на підлозі, та косметичку з банними причандалями, яка лежала на столі. Залишила світло вимкненим і вислизнула, зачинивши двері.

До мене долинав звук телевізора, що працював у залі внизу. Я доволі голосно грюкнула дверима, щоб Чарлі не здумав підійматися нагору й турбувати мене.

Я збиралася зробити все швидко. Енергійно почистила зуби, намагаючись виконати процедуру водночас хутко та якісно, видаливши всі залишки лазаньї. Та гарячий душ не належить до речей, що товаришують із поспіхом. Він розслабив м’язи у спині, заспокоїв пульс. Звичний запах шампуню змусив почуватися так, наче нічого у моєму житті не змінилося з сьогоднішнього ранку. Я намагалася не думати про те, що Едвард сидить і чекає на мене у кімнаті, бо в іншому разі доведеться заново заспокоюватися. Врешті-решт настала мить, коли зволікати було далі нікуди. Я вимкнула воду й відразу кинулась витиратися, знову охоплена нетерпінням. Натягнула не зовсім цілу футболку та сірі спортивні штани. Запізно шкодувати, що я не привезла подаровану мамою на позаминулий день народження шовкову дизайнерську піжаму. Вона досі лежить десь у комоді вдома, я навіть не відірвала етикетки.

• Предыдущая
• 53/88
• Следующая