Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 50

• Предыдущая
• 50/88
• Следующая

— От бачиш, — сказав він. — Усе чудово.

Кров оскаженіло мчала по судинах. Якби я могла змусити її текти повільніше! — подумала я, розуміючи, що створюю для Едварда нове ускладнення. Впевнена, він чує, як несамовито б’ється пульс у венах.

— Який у тебе чарівний рум’янець, — прошепотів він. Легко звільнив другу руку — мої долоні безвільно впали на коліна. Едвард обережно пробіг пальцями по щоці, потім узяв моє обличчя у свої мармурові пальці.

— Не рухайся, — сказав пошепки. Втім, я так і так закам’яніла.

Повільно, не відриваючи очей від моїх, він схилився наді мною. Тоді рвучко та водночас дуже ніжно притулився холодною щокою до западинки на кінці шиї. Навіть якби я захотіла, не змогла б поворухнутися. Я дослухалася до звуку рівного дихання, спостерігала, як сонце та вітер граються бронзовим волоссям. Волосся в Едварда було людське.

Навмисно неквапливо його руки опускалися вниз по шиї. Я затремтіла й відчула, як він затримав дихання. Та його руки не зупинилися, м’яко рухаючись до плечей, і спочили на них.

Він схилив голову набік, ніс легенько ковзнув по ключиці. Едвард завмер, ніжно притуливши обличчя до моїх грудей.

Він слухав, як б’ється моє серце.

— Ох, — зітхнув він.

Не скажу, як довго ми сиділи не рухаючись. Можливо, кілька годин. Врешті-решт моє серцебиття вгамувалося. Він не поворухнувся, не сказав ні слова, продовжуючи тримати мене в обіймах. Я знала, що будь-яка мить може стати останньою, що моє життя висить на волосинці й може обірватися швидше, ніж я кліпну оком. Та не могла змусити себе боятися. Не могла думати ні про що, крім його доторку на моїй шкірі.

Потім, занадто рано, він відпустив мене. В очах застиг умиротворений вираз.

— Надалі буде легше, — задоволено сказав він.

— А зараз дуже важко?

— Навіть приблизно не так погано, як я гадав. А тобі?

— Ні. Мені не було… погано.

Видозміна речення викликала у нього посмішку.

— Ти знаєш, що я мав на увазі. Я всміхнулася.

— Ось, — він узяв руку і притулив її до своєї щоки. — Ти відчуваєш, яка вона тепла?

Завжди крижана шкіра справді здавалася теплою. Та я майже не звернула на це уваги. Я торкаюся Едвардового обличчя, роблю те, про що постійно мріяла з дня, коли вперше зустріла його!

— Не рухайся! — прошепотіла я.

Ніхто не може завмерти краще за Едварда. Він заплющив очі й перетворився на нерухому статую, наче вирізьблену з каменю.

Я рухалася навіть повільніше за нього, обережно, щоб ненароком не зробити різкого руху. Погладила щоку, ніжно провела пальцями по повіці, по фіолетовому колу западинки під оком. Помандрувала вздовж досконалої форми носа, обережно-обережно пройшлася бездоганними вустами. Вони напіврозтулилися під моєю рукою, кінчики пальців поцілувало холодне дихання. Мені захотілося нахилитися і вдихнути аромат. Я забрала руку й відхилилася вбік, не бажаючи тиснути на Едварда.

Він розплющив очі. В зіницях палав голод. Не той, що змусив би злякатися, радше той, що напружує м’язи внизу живота й змушує пульс відбивати у венах шалений ритм.

— Як би я хотів, — прошепотів він, — як я хочу, щоб ти відчула… неймовірне… сум’яття… яке відчуваю я. Щоб ти зрозуміла, — він торкнувся рукою мого волосся, обережно провів по обличчю.

— Розкажи мені, — видихнула я.

— Не думаю, що зможу. Я казав тобі, що, з одного боку, бажання — це спрага, яку я, прокляте створіння, відчуваю до тебе. Гадаю, ти певною мірою здатна це зрозуміти. Хоча, — на вустах затремтіла напівусмішка, — оскільки ти не маєш згубної пристрасті до заборонених речовин, то, напевно, не повністю уявляєш, що це. Але… — (його пальці легенько доторкнулися до моїх вуст, змусивши мене затремтіти), — бажання бувають різними. Є бажання, яких я навіть не розумію, вони чужі для мене.

— Я розумію це краще, ніж ти думаєш.

— Я не звик почуватися настільки людиною. З вами так завжди?

— Зі мною? — замовкла я. — Ні, ніколи. Ніколи раніше.

Він тримав мої долоні у своїх. Які вони крихкі у порівняні з його залізною силою!

— Я не знаю, як стати ближчим тобі, — визнав він. — Не знаю, чи зможу.

Я повільно-повільно нахилилася вперед, не зводячи із нього застережливого погляду. Притулилася щокою до мармурових грудей. Я чую його дихання — нічого, крім його дихання.

— Так достатньо, — зітхнула я, заплющуючи очі. Стопроцентно людським рухом він пригорнув мене й заховав обличчя у волоссі.

— Тобі це вдається краще, ніж ти від себе очікуєш, — за уважила я.

— У мене є людські інстинкти — можливо, заховані глибоко всередині, та вони є.

Так ми сиділи якийсь час. Як і попередній, цей проміжок часу не підлягав виміру. Хотіла б я знати, чи можливо, щоб Едвард прагнув зупинити мить так само сильно, як я. Потім я помітила, що світло тьмяніє, тіні від дерев дотягуються до нас. Я зітхнула.

— Треба повертатися додому, — зауважив Едвард.

— Я думала, ти не можеш читати мої думки.

— Це стає що далі, то легше, — у голосі почулася посмішка. Він узяв мене за плечі, я зазирнула йому в очі.

— Можна я тобі дещо покажу? — запитав він. У зіницях спалахнув захват.

— Покажеш що?

— Як я подорожую лісом… — Тут він зауважив вираз мого обличчя. — Не хвилюйся, це цілком безпечно. Ми набагато швидше дістанемося пікапа, — куточки вуст вигнулися у настільки красивій посмішці, що у мене ледь не зупинилося серце.

— Ти перетворишся на кажана? — сторожко поцікавилась я. Едвард розреготався голосніше, ніж будь-коли до того.

— Нічого оригінальнішого ти вигадати не змогла?

— Гаразд, згодна, тобі постійно про це кажуть.

— Давай, боягузко, залазь мені на спину.

Я почекала, щоб переконатися, що він не жартує. Очевидячки, ні, все цілком серйозно. Побачивши мої вагання, він посміхнувся й потягнувся до мене. Моє серце негайно зреагувало; хай він не чує думок, та прискорене серцебиття завжди продає мене з потрухами. Тим часом він закинув мене на спину. З мого боку процедура не забрала багато зусиль, хіба-що я так міцно вчепилася у нього руками й ногами, що нормальну людину задушила б. Схоже було, ніби я тримаюся за камінь.

— Я трохи важча за звичайний рюкзак, — попередила я.

— Ха! — фиркнув Едвард. Я майже почула, як він закотив очі. Ніколи не бачила його в такому піднесеному настрої.

Він страшенно здивував мене, схопивши мою руку й притиснувши її до свого обличчя та глибоко вдихнувши.

— Що далі — то легше, — промимрив він. Потім він побіг.

Якщо раніше у його присутності я й боялася смерті, це не йшло в жодне порівняння з тим, що я пережила тоді. Він мчав крізь темний густий підлісок, наче куля, наче привид. Жодного звуку, жодної ознаки на доказ того, що Едвардові ноги торкаються землі. Його дихання залишалося незмінним, наче біг йому не коштував жодних зусиль. А дерева пролітали повз зі швидкістю світла, щоразу на волосину від нас.

Я була занадто нажахана, щоб заплющити очі, хоча холодне лісове повітря батогом шмагало по обличчю і різало очі. Я почувалася так, ніби через власну дурість під час польоту вистромила голову в ілюмінатор літака. Вперше у житті я пізнала нудотну слабкість морської хвороби.

Раптом усе закінчилося. Ми цілий ранок чимчикували пішки, щоб дістатися Едвардової галявини, а тепер за кілька хвилин опинилися біля пікапа.

— Аж дух перехоплює, правда? — Едвардів голос тремтів від радісного збудження.

Він завмер на місці, чекаючи, поки я злізу на землю. Я силкувалася розчепити мертву хватку, та м’язи відмовлялися слухатися. Руки й ноги заціпило намертво, вони не розгиналися, натомість голова крутилася дзиґою. Дуже незручно.

— Белло? — схвильовано перепитав Едвард.

— Гадаю, мені краще полежати, — видихнула я.

— Ой, вибач, — він досі чекав, що я злізу, та де там. Я не могла поворухнутися.

— Гадаю, мені потрібна допомога, — визнала я.

Він тихенько засміявся, ніжно розімкнув мою вбивчу хватку навколо його шиї. Із залізною силою його рук не посперечаєшся. Перекинув мене наперед, колисаючи, як немовля. Якусь мить потримав так, тоді обережно поклав на пружну папороть.

• Предыдущая
• 50/88
• Следующая