Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 31

• Предыдущая
• 31/88
• Следующая

Едвард оддав мені куртку, перервавши закохане витріщання.

— Спасибі! — ще раз подякувала я, натягуючи куртку. Вона виявилася холодною — як моя, коли я вранці вперше надягаю її, знімаючи з вішака на постійних протягах передпокою. Я затремтіла. Пахла куртка неймовірно. Я вдихнула, намагаючись розпізнати солодкий аромат. На одеколон не схоже. Рукави задовгі, довелося закасати їх, щоб звільнити долоні.

— Синій колір дивовижно тобі личить, — сказав Едвард, пильно дивлячись на мене. Від подиву я опустила очі долу, звичайно, зашарівшись.

Він підсунув кошик із хлібом.

— Я справді не збираюся впадати у шоковий стан, — запротестувала я.

— А мала б. Нормальна людина мала б. Ти маєш занадто спокійний вигляд.

Едвард здавався занепокоєним, дивився мені просто у вічі; я бачила, що очі його стали світлими — світлішими, ніж будь-коли, — як дві золотаві іриски.

— Поруч із тобою я почуваюся в цілковитій безпеці, — зізналась я. Мене знову зачарували: я говорила, як на сповіді.

Така відповідь прийшлася йому не до душі, алебастрове чоло насупилося. Він похитав головою, на лобі прорізалася зморшка.

— Все набагато гірше, ніж я гадав, — пробуркотів він під носа.

Я взяла хлібну паличку і почала відгризати по маленькому шматочку, спостерігаючи за виразом його обличчя. Хотіла б я знати, коли настане годящий момент, щоб почати ставити запитання.

— Зазвичай ти привітніший, коли очі світлішають, — зауважила я, роблячи спробу відірвати його від не відомих мені думок, що змушують хмуритися й тужити.

Едвард приголомшено поглянув на мене.

— Що?

— Як правило, коли очі у тебе чорні, ти дратівливіший. Тоді я принаймні готова до несподіванок, — вела далі я. — У мене є щодо цього одна версія.

Він примружився.

— Знову версії?

— Типу того, — я відкусила невеликий шматок грассині, вдаючи, що тема розмови не дуже мене обходить.

— Я розраховую, що цього разу ти продемонструєш більше винахідливості… Чи досі позичаєш ідеї у коміксах? — на губах грала тінь глузливої посмішки, та очі дивилися напружено.

— Ну, власне, ця версія не має жодного стосунку до коміксів, хоча мушу визнати, що вигадала її не сама, — зізналась я.

— І? — заохотив він.

Уздовж перегородки йшла офіціантка з моєю стравою. Я зрозуміла, що ми з Едвардом підсвідомо нахилилися одне до одного через стіл, тільки тому, що при її наближенні одночасно різко випросталися. Поставивши переді мною тарілку, — страва, до речі, на вигляд була нічогенька, — дівчина швидко обернулася до Едварда.

— Ви не передумали? — запитала вона. — Чим я можу зацікавити вас?

Визнаю, можливо, мені вчувався у її словах підтекст.

— Ні, дякую, але буду вдячний, якщо ви принесете ще кoли, — вказав він довгою білою рукою на порожні склянки, що стояли переді мною.

— Як скажете, — забрала вона їх і пішла геть.

— Тебе перебили, — нагадав він.

— Я розповім тобі у машині. Якщо… — не договорила я.

— Виставляємо умови? — звів він догори брову. Тон не передбачав нічого хорошого.

— У мене є пара запитань, звичайно.

— Звичайно.

Офіціантка повернулася із двома склянками кока-коли. Цього разу мовчки поставила їх і відразу нас залишила. Я потягнула шипучку.

— Я чекаю на запитання, — нагадав він суворим голосом. Я почала із найневиннішого. Принаймні на мою думку.

— Що ти робиш у Порт-Анджелесі?

Він опустив погляд, повільно поклавши долоні одна на одну на столі. Очі блимнули на мене з-під вій, на вустах промайнула самовпевнена посмішка.

— Наступне.

— Це — найпростіше, — запротестувала я.

— Наступне, — повторив він.

Я розчаровано опустила очі. Розмотала рушничок зі столовими приборами, взяла виделку, обережно наколола равіолі, повільно поклала до рота, не підводячи очей. Я міркувала і жувала. Грибочки на смак були просто клас. Перш ніж подивитися на Едварда, я проковтнула равіолі й потягнула газованки.

— Гаразд, нехай так, — я значущо поглянула на нього і повагом вела далі. — Припустімо — гіпотетично, звісно, — що… хтось… уміє дізнаватися людські думки, читати їх, розумієш, не рахуючи кількох винятків.

— За одним-єдиним винятком, — виправив він. — Гіпотетично.

— Добре, тоді за одним винятком, — мене переповнювало збудження від того, що Едвард втягнувся у гру, та я намагалася цього не показувати. — Як таке можливо? Чи існують якісь обмеження? Як вдається… нашому комусь… знайти іншу людину саме тоді, коли потрібно? Як він може знати, що вона потрапила в халепу?

Цікаво, мої закручені речення взагалі можна зрозуміти?

— Гіпотетично? — запитав він.

— Звичайно.

— Ну, тоді… наш хтось…

— Назвімо його Джо, — запропонувала я. Едвард криво усміхнувся.

— Добре, Джо. Якщо Джо слідкує за тим, кого хоче відшукати, йому не обов’язково вгадувати точний час, — він похитав головою і закотив очі. — Тільки ти можеш знайти пригоду на свою голову в такому маленькому містечку. Завдяки тобі можна перевиконати кримінальний план років на десять уперед, не сумнівайся.

— Ми говорили про гіпотетичний випадок, — холодно нагадала я.

Він розсміявся, вираз очей потеплішав.

— Ти маєш рацію, — погодився він. — Називати тебе Джейн?

— Як ти дізнався? — запитала я, не в змозі більше стримуватися. Відчула, що нахиляюся до нього.

Здається, Едвард ніяк не міг зважитися, розв’язуючи внутрішню дилему. Наші погляди перетнулися; я зрозуміла, що він вирішує, розповідати мені правду чи ні.

— Можеш мені довіряти, ти знаєш, — прошепотіла я і не роздумуючи потягнулася вперед, щоб торкнутися його перехрещених рук. Він негайно забрав їх. Я відвела долоню.

— Навіть не знаю, чи є тепер у мене вибір, — сказав він майже пошепки. — Я помилився — ти спостережливіша, ніж я гадав.

— Я гадала, ти ніколи не помиляєшся.

— Так було раніше, — він похитав головою. — Щодо тебе я схибив іще у дечому. Ти не притягуєш неприємності, ні, це завузька дефініція. Ти — магніт для нещасть. Якщо в радіусі десятьох миль є якась небезпека, вона обов’язково тебе знайде.

— Ти зараховуєш себе до цієї категорії? — припустила я. Обличчя спохмурніло й стало холодним.

— Однозначно.

Я простягнула долоню через стіл, не звертаючи уваги на те, що Едвард намагався забрати свою, і сором’язливо торкнулася його руки кінчиками пальців. Його шкіра була холодна і тверда як камінь.

— Спасибі тобі, — у моєму голосі забриніла палка вдячність. — Це вже вдруге.

Його обличчя потеплішало.

— Будь ласка, зроби так, щоб не довелося дякувати втретє.

Я насупилася, проте кивнула. Він забрав долоню з-під моєї руки та заховав її під стіл. Нахилився до мене.

— Я вирушив до Порт-Анджелеса через тебе, — почав він зізнання, говорячи швидко-швидко. — Ніколи раніше я не намагався захищати конкретну людину. Нізащо не повірив би, що це така складна й марудна справа. Хоча, ймовірно, річ у тім, що ця людина — ти. Звичайним людям якимось дивом вдається прожити день без такої кількості нещасть.

Він замовк. Хтозна, може, варто хвилюватися через те, що мене переслідують? Натомість я відчула незбагненну хвилю задоволення. Він витріщився на мене, напевно, не розуміючи, чому мої губи вигнулися у мимовільній усмішці.

— Тобі не спадало на думку, що я мала загинути ще першого разу, тоді, під колесами фургона? Не здавалося, що ти втручаєшся у долю? — припустила я, намагаючись відірватися від несвоєчасних роздумів.

— То був не перший раз, — жорстко сказав він. Я ошелешено втупилася в нього, та він уперто розглядав підлогу. — Вперше ти зустрілася зі смертю, коли тебе побачив я.

Я відчула спазм жаху, Едвардові слова воскресили у пам’яті спогад про сповнений ненависті погляд бездонних чорних очей першого дня у школі… але непереможне почуття захищеності, що переповнювало мене зараз у присутності Едварда, вгамувало моральну конвульсію. Коли він поглянув мені в очі, у моїх зіницях не було й натяку на страх.

— Ти пам’ятаєш? — похмурий вираз на обличчі янгола.

• Предыдущая
• 31/88
• Следующая