Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 29

• Предыдущая
• 29/88
• Следующая

Коли я наблизилася до рогу, одного погляду виявилося достатньо, щоб збагнути — це глухий кут, під’їзд до чорного ходу іншої будівлі. Очікування не справдилися, довелося поспіхом змінити курс і метнутися крізь короткий під’їзд назад на тротуар. Вулиця закінчувалася біля наступного рогу, де стояв знак «Стоп». Зосередившись на ледь чутних кроках позаду, я вирішувала — бігти мені чи ні. Здавалося, переслідувачі відстали, до того ж я розуміла, що в разі чого наздогнати мене — раз плюнути. Якщо я ще пришвидшу крок, точно десь перечеплюся і простягнуся посеред вулиці. Та й кроки наче віддалилися. Я ризикнула поспіхом зиркнути через плече — хлопці йшли десь за дюжину кроків позаду, побачила я з полегшенням. Але обидва витріщалися на мене.

Здавалося, минула вічність, не менше, перш ніж я дісталася рогу. Я не зменшувала темпу, відстань між мною і чоловіками позаду з кожним кроком потроху збільшувалася. Можливо, вони втямили, що налякали мене, і тепер про це шкодують. Я помітила дві машини, що їхали на північ через перехрестя, до якого я прямувала, і полегшено видихнула. Тільки б вибратися з безлюдної вулиці — туди, де ходять люди! Вдячно зітхнувши, я повернула за ріг.

І різко загальмувала.

Обабіч вулиці нависали глухі стіни без вікон і дверей. Далі, за два перехрестя, я чітко бачила ліхтарі, автомобілі, перехожих. Далеко, занадто далеко. Бо ж на півдорозі до першого перехрестя, розвальцем спираючись на стіну, стояли двоє інших — радісно вишкірились, коли я заціпеніла від жаху. До мене дійшло, що мене не переслідували.

Мене заганяли, як звіра.

Я завмерла на секунду, що тягнулася нескінченно довго. Потім розвернулась і блискавкою метнула на другий бік вулиці, хоча мене не полишало гнітюче відчуття, що це марна спроба. Кроки позаду стали гучнішими.

— Ось ви де! — розкотистий голос приземкуватого темноволосого чоловіка порушив напружену тишу — я аж підстрибнула. У напівтемряві здавалося, що він дивиться повз мене.

— Так! — не менш гучно відповів голос позаду. Я знову підстрибнула, намагаючись прошмигнути по вулиці геть. — Ми просто зробили невеличке коло.

Наразі мені довелося уповільнити крок. Занадто швидко скорочується відстань між мною і тими, що розвальцем стоять біля стіни. Верещати я вмію дай Боже, тому заздалегідь набрала в легені повітря, щоб приготуватися до галасу. Але в горлі пересохло, і я не була впевнена в кінцевій гучності звуку. Швидким рухом я перекинула ремінець сумки через голову, затиснувши її в руці, щоб залежно від обставин використати як викуп чи зброю. Коли я сторожко зупинилася, кряжистий коротун відклеївся від стіни і повільно рушив уздовж вулиці.

— Не підходь до мене! — застереження мало пролунати владно і безстрашно, та я не помилилася щодо пересохлого горла — звук був жалюгідний.

— Не будь такою сердитою, солоденька! — сказав він. Іззаду долинув хрипкий регіт.

Я зібрала волю в кулак, намагаючись не панікувати і пригадати ті мізерні знання із самозахисту, якими володіла. Різкий удар ребром долоні знизу вверх — якщо пощастить, зламаю носа чи втисну його в мозок. Пальцями в очну западину і спробувати вичавити око. Ну і, звичайно, заїхати коліном у пах. Знайомий песимістичний черв’ячок усередині озвався знову, нагадуючи, що я навряд чи маю шанси проти одного, а їх — чотири. Замовкни! — наказала я йому, перш ніж жах встигне вивести мене з ладу, і постаралася проковтнути слину, щоб видати пристойний вереск.

Зненацька з-за рогу вискочили фари, машина ледве не збила коротуна, змусивши його відскочити на тротуар. Я кинулася на дорогу — авто зупиниться, бо в іншому разі йому доведеться переїхати мене. Але срібляста іномарка неочікувано крутнула, різко загальмувавши за метр від мене з відчиненими пасажирськими дверцятами.

— Всередину! — наказав оскаженілий голос.

Дивовижно, як миттєво зник задушливий страх, дивовижно, як раптово переповнило мене відчуття безпеки — я ще не встигла сісти в авто, достатньо було просто почути цей голос. Я застрибнула на сидіння, із гуркотом захряснувши дверцята.

Всередині панувала пітьма, надворі було не світліше, я ледве бачила обличчя водія у мерехтінні панелі приладів. Завищали шини, він розвернув авто на північ, занадто різко набираючи швидкість, і мало не наїхав на ошелешених виродків. Краєм ока я зауважила, як вони ховаються в тіні будинків. Ми закінчили розворот і помчали до порту.

— Пристебнися, — звелів він. Я усвідомила, що вчепилася щосили долонями у сидіння. І миттю підкорилася — клацання, з яким ремінь з’єднався із клямкою, голосно пролунало у темряві. Едвард різко повернув ліворуч і помчав далі, не звернувши уваги на кілька знаків «Стоп» — просто пролетівши повз них.

Я почувалася безпечніше, ніж будь-коли; тої миті мені було абсолютно байдуже, куди ми їдемо. Із глибоким полегшенням роздивлялась я його обличчя — з полегшенням, більшим за радість дивовижного спасіння. У тьмяних відблисках я милувалася бездоганними рисами, чекаючи, поки нормалізується дихання, аж раптом зрозуміла, який вбивче розгніваний вираз застиг на Едвардовому обличчі.

— Ти в нормі? — запитала я, здивовано почувши власний хрипкий голос.

— Ні! — розлючено відрізав він.

Я мовчки сиділа, спостерігаючи за ним. Палаючі очі втупилися в дорогу. Зненацька авто зупинилося. Я роззирнулася довкола, але було затемно, щоб роздивитися щось за нечітким обрисами чорних дерев, що росли обабіч дороги. Ми виїхали за місто.

— Белло, — нарешті заговорив він. Голос пролунав сухо, стримано.

— Так? — мій досі хрипів. Я зробила спробу непомітно прочистити горлянку.

— З тобою все гаразд? — він і далі дивився вбік, та на виду ясно читалася лють.

— Так, — тихо прохарчала я.

— Будь ласка, відверни мою увагу, — наказав він.

— Вибач, що ти сказав? Він різко видихнув.

— Просто потріщи про якусь дурню, поки я заспокоюся, — пояснив він, заплющуючи очі й пощипуючи перенісся великим і вказівним пальцями.

— Гм, — я судомно копирсалася в думках у пошуках тривіальних тем. — Завтра перед уроками я пікапом переїду Тайлера Кроулі.

Едвард і далі сидів із заплющеними очима, але куточок вуст сіпнувся.

— Навіщо?

— Він ходить і патякає направо й наліво, що ми разом підемо на учнівський бал. Або він з’їхав із глузду — або досі намагається залагодити провину за те, що ледве не вбив мене мину… ну, ти в курсі. Він чомусь уважає, що повести мене на бал — найкращий спосіб виправити ситуацію. Я дійшла висновку, що коли поставлю під загрозу його життя, ми будемо квитами й він не почуватиметься зобов’язаним. Я не шукаю ворогів, може, й Лорен попустить, коли Тайлер залишить мене у спокої. Втім, хтозна, можливо, варто розтрощити «сентру». Не маючи коліс, він посоромиться запрошувати дівчину на бал… — щебетала я.

— Я чув про це, — судячи з голосу, до Едвард поверталося самовладання.

— Правда? — недовірливо перепитала я. Приспане роздратування спалахнуло з новою силою. — Якщо Тайлера паралізує з голови до ніг, він також не зможе піти на бал, — пробурчала я, переглядаючи початковий план.

Едвард зітхнув і нарешті розплющив очі.

— Ти як, краще?

— Не зовсім.

Я чекала, а він мовчав, відкинувши голову на сидіння і втупившись у стелю. З обличчя не сходив жорстокий вираз.

— Що з тобою? — мимоволі пошепотіла я.

— Інколи, Белло, мені важко себе контролювати, — прошепотів він у відповідь, дивлячись у вікно. Великі очі звузилися до маленьких щілинок. — Але в першу чергу це зашкодить мені, якщо я повернуся і влаштую полювання на тих… — він обірвав речення на півслові й на мить відвернувся, борючись із новим нападом люті. — Принаймні, — вів далі він, — я намагаюся переконати себе в цьому.

— А-а-а! — прозвучала не зовсім адекватна відповідь, та я не могла вигадати нічого кращого.

Навколо знову запанувала тиша. Я поглянула на годинник на панелі приладів. Шоста тридцять.

— Джесика з Анжелою хвилюватимуться, — пробурмотіла я. — Ми домовлялися зустрітись.

• Предыдущая
• 29/88
• Следующая