Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 22

• Предыдущая
• 22/88
• Следующая

— Зовсім він не повільний, — запротестувала я.

— А ти пробувала їхати швидше ніж шістдесят миль на годину?

— Ні, — визнала я.

— Добре. І не намагайся, — вишкірився він. Я не могла не всміхнутися у відповідь.

— Він чудово показав себе під час зіткнення, — навела я аргумент на захист пікапа.

— Думаю, навіть танк не зміг би розтрощити старого монстра, — погодився Джейкоб сміючись.

— Отже, ти збираєш машини? — вражено запитала я.

— Коли маю вільний час і запчастини. Ти часом не знаєш, де можна дістати головний гальмівний циліндр для «фольксвагена-реббіта» 1986 року? — жартома поцікавився він приємним хрипкуватим голосом.

— Вибачай, — розсміялась я, — останнім часом він мені не потрапляв мені на очі, але коли що, я тобі свисну, — (так наче я знала, що воно таке). З Джейкобом було легко розмовляти.

Джейкоб продемонстрував бездоганну усмішку, проникливо дивлячись на мене. Я починаю впізнавати цей погляд. І не тільки я.

— Джейкобе, ти знаєш Беллу? — поцікавилася Лорен зарозумілим, як мені здалося, тоном десь з другого боку багаття.

— Можна сказати, ми знайомі з пелюшок, — весело відповів він, знову всміхаючись мені.

— Як мило, — судячи з голосу, Лорен так не вважала; бляклі риб’ячі очі примружилися. — Белло, — звернулася вона до мене, уважно спостерігаючи за виразом мого обличчя, — я саме говорила Тайлерові, як шкода, що сьогодні ніхто з Калленів не поїхав із нами. Невже ніхто їх не запросив? — її стурбованість була непереконлива.

— Ти говориш про сім’ю лікаря Карлайла Каллена? — на велике незадоволення Лорен перепитав високий хлопець — най старший, перш ніж я встигла щось відповісти. Більш ніж на підлітка, він скидався на дорослого чоловіка і мав дуже низький голос.

— Так, ти їх знаєш? — поблажливо запитала вона, напівобернувшись до нього.

— Каллени сюди не ходять, — сказав він тоном, що не передбачав подальших обговорень, проігнорувавши її запитання.

Тайлер, намагаючись повернути увагу Лорен, поцікавився її думкою про диск, який тримав у руках. Підступний задум не вдався.

Я приголомшено витріщилася на хлопця з низьким голосом, але він дивився вдалечінь, на темний ліс позаду нас. Хлопець сказав, що Каллени сюди не ходять, та поміж слів прозвучало: тут їм не місце, їм заборонено приходити сюди. Його фраза і тон справили на мене дивне враження, на яке я безуспішно намагалася не звертати уваги.

Мою медитацію перервав Джейкоб.

— Ну як, потихеньку божеволієш у Форксі?

— Це ще м’яко сказано, — скривилась я. Він співчутливо посміхнувся.

Мені не давала спокою коротка фраза про Калленів. Зненацька мене як осяяло. План був не дуже оригінальний, але нічого кращого на думку не спадало. Я сподівалася, що юний Джейкоб не зіпсований дівчачою увагою і не розкусить моїх, безперечно, жалюгідних потуг його зачарувати.

— Не хочеш скласти мені компанію і прогулятися узбережжям? — запитала я, намагаючись зімітувати Едвардів погляд знизу вгору з-під вій. Ефект вийшов далекий від оригіналу, одначе Джейкоб любісінько скочив на ноги.

Поки ми ступали різнокольоровими валунами на північ у напрямку муру з підмитого дерева, хмари нарешті вишикувалися на небі щільними рядами. Океан потемнішав, надворі похолодало. Я застромила руки глибоко в кишені.

— Отже, тобі — шістнадцять? — запитала я, активно кліпаючи віями, як дівчата з телебачення, і намагаючись при цьому не здаватися повною дурепою.

— Мені щойно виповнилося п’ятнадцять, — потішено зізнався Джейкоб.

— Невже? — на моєму обличчі розцвіло фальшиве здивування. — Я гадала, ти старший.

— Я високий для свого віку, — пояснив він.

— Ти часто буваєш у Форксі? — грайливо поцікавилась я, наче страшенно сподіваючись на позитивну відповідь. Я почувалася баняком і побоювалася, що Джейкобу зараз стане огидно і він звинуватить мене у нещирості. Та він випромінював задоволення.

— Не дуже, — зізнався він, насупивши брови. — Ось закінчу машину і зможу їздити до міста, коли захочу. Після того як отримаю права, — виправився він.

— А хто той хлопець, із яким розмовляла Лорен? Здається, він трохи задорослий, щоб тусуватися з нами.

Я навмисне зарахувала себе до молодших, підкреслюючи цим, що віддаю перевагу Джейкобові.

— Це — Сем, йому дев’ятнадцять, — повідомив він.

— Він згадував сім’ю лікаря? — невинно поцікавилась я.

— Калленів? Так, вони не можуть заходити на територію резервації, — підтвердивши те, що як я й подумала, мав на увазі Сем, він відвів погляд і зосередився на острові Святого Джеймса.

— Чому ні? Джейкоб поглянув на мене і прикусив губу.

— Ой! Я не маю права нікому про це розповідати.

— Та ну, я нікому не зізнаюся, просто цікаво, — я спокусливо всміхнулася. Цікаво, переграю я чи ні?

Певно, що ні. Він зачаровано вишкірився, потім звів брову і заговорив хрипкішим, ніж зазвичай, голосом.

— Ти любиш моторошні історії? — зловісно запитав він.

— Обожнюю, — захоплено запищала я, силкуючись домогтися, щоб у погляді теплилася ніжність.

Джейкоб повагом підійшов до колоди, що лежала поблизу. Коріння стирчало врізнобіч, як тонкі ноги велетенського білого павука. Легко вмостився на покрученому корені, я влаштувалася на стовбурі. Джейкоб довго роздивлявся валуни, на краєчку широких вуст грала ледь примітна посмішка. Я зрозуміла, що він збирається розповідати довго й розлого, і зосередилася на тому, щоб він не помітив у моїх очах неабиякий інтерес до його історії.

— Ти не чула старі перекази, звідки ми походимо — ми, квілеути? — почав він.

— Не те щоб, — визнала я.

— Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу — подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, — він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. — Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони — донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, — додав він тихіше.

— Не-мертвих? — перепитала я, справді заінтригована.

— Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних — древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, — закотив він очі.

— Твій прадідусь? — перепитала я.

— Він був старійшиною племені, як і мій батько. Розумієш, не-мертві — закляті вороги вовків, ну, не зовсім вовків, а вовків, що можуть обертатися на людей, як наші пращури. Ви називаєте їх вовкулаками.

— У вовкулаків є вороги?

— Лише одні.

Я наполегливо втупилася в Джейкоба, намагаючись видати нетерпіння за захоплення.

— Тому, як бачиш, — вів далі він, — не-мертві — наші вороги з давніх-давен. Але зграя, що з’явилася за часів прадідуся, відрізнялася від інших. Вони полювали по-іншому, ніж решта їхніх родичів, і не становили загрози для племені. Отже прадідусь уклав із ними перемир’я. Якщо вони пообіцяють не заходити на наші землі, ми не викажемо їх блідолицим, — підморгнув він мені.

— Якщо вони не були небезпечними, то чому…? — прагнула з’ясувати я, силкуючись не дати йому зрозуміти, чому я так серйозно переймаюся цією неймовірною страшилкою.

— Хай там як, для людини ризиковано перебувати поруч із не-мертвими, навіть якщо ті такі культурні, як цей клан. Ніколи не знаєш, коли вони занадто зголодніють, щоб опиратися голодові, — навмисне погрозливо сказав він.

— Що ти маєш на увазі під словом «культурні»?

— Вони заявили, що не полюють на людей. Вважається, вони натомість навчилися харчуватися тваринами.

Я намагалася говорити звичайним тоном.

— А яким чином ця історія дотична до Калленів? Вони схожі на не-мертвих, що прийшли до твого дідуся?

— Ні, — зробив Джейкоб театральну паузу. — Вони і є ще ті не-мертві.

Швидше за все, він подумав, що жах на моєму обличчі викликаний його майстерністю розповідати страшилки. Він задоволено посміхнувся і провадив далі:

• Предыдущая
• 22/88
• Следующая