Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 19

• Предыдущая
• 19/88
• Следующая

— І куди це ти зібралася? — обурено поцікавився Едвард, затиснувши в руці добрячий шмат куртки.

Я розгубилася.

— Збираюся додому.

— Ти не чула, що я пообіцяв доправити тебе туди живою-здоровою? Думаєш, я дозволю тобі сісти за кермо у такому стані? — ніяк не міг заспокоїтись він.

— Якому такому стані? А як же пікап? — поскаржилась я.

— Я попрошу Алісу відігнати його після уроків до тебе, — відповів він, не відпускаючи куртки і тягнучи мене до «вольво». Залишалося тільки підкоритися і постаратися не впасти, інакше він, напевно, поволочить мене по землі до своєї машини.

— Пусти! — наполягала я, та він не звертав уваги. Так, похитуючись і викидаючи колінця вздовж доріжки, я дісталася «вольво». Лише тоді він нарешті мене відпустив. Я ледве не впала на пасажирські двері.

— Ти — нахаба! — обурилась я.

— Двері не замкнені, — почулося у відповідь. Він сів за кермо.

— Я чудово зможу сама доїхати додому! — стояла я біля машини, закипаючи від злості. Дощ давно перетворився на зливу; оскільки я зовсім забула про каптур, волосся мокрими зміями звивалося по спині.

Едвард опустив вікно (автоматичне, звісно) і перехилився через пасажирське сидіння.

— Белло, сідай у машину.

Я промовчала, про себе вираховуючи шанси добігти до пікапа, перш ніж Каллен наздожене мене. Довелося визнати, вони менші за нуль.

— Я притягну тебе назад, як кошеня, — пригрозив він, розгадавши мій план.

Сідаючи в машину, я намагалася зробити це з якомога меншою втратою гідності. Не те щоб мені вдалося — зовні я скидалася на напівутопленого кота, у черевиках хлюпало.

— Я чудово б доїхала сама, — сухо сказала я.

Едвард не удостоїв мене відповіддю, натомість чаклував із кнопками, вмикаючи тепло і музику. Коли він вирулював зі стоянки, я твердо вирішила мовчати як риба: моє обличчя — гримаса незадоволення, — але тут упізнала музику, і цікавість поховала найкращий із моїх намірів.

— «Clair de Lune»?[6] — здивовано запитала я.

— Ти знаєш Дебюссі? — не очікував він.

— Не те щоб, — зізналась я. — Завдяки мамі в домі лунає багато класичної музики, та я впізнаю лише улюблену.

— Я також люблю цю сюїту.

Його погляд потонув у стіні дощу — замислений, далекий.

Я слухала музику, зручно вмостившись у світло-сірому шкіряному сидінні. Неможливо було залишатися байдужою, слухаючи знайому заспокійливу мелодію. Через дощ за шибкою авта не видно було нічого, крім сіро-зелених плям. Я зрозуміла, що ми мчимо дуже швидко, хоча машина рухалася так рівно і гарно, що швидкість не відчувалася. Лише місто, що пролітало за вікнами, вказувало на це.

— А яка твоя мама? — запитав раптом Едвард. Я повернулася до нього. Він зацікавлено дивився на мене.

— Дуже схожа на мене, але вродливіша, — відповіла я. Легкий порух брів.

— Я успадкувала багато від Чарлі. Мама більш товариська і сміливіша за мене. Вона безвідповідальна і трішки ексцентрична; ти ніколи не знаєш, чим закінчаться її експерименти на кухні. Вона — моя найкраща подруга.

Я замовкла. Важко говорити про маму, стає занадто сумно на серці.

— Скільки тобі років, Белло? — не знаю чому, але в його голосі почулося розчарування. Він зупинив машину, я побачила, що ми стоїмо біля будинку Чарлі. Злива була настільки сильною, що я заледве розрізняла нечіткі обриси будівлі. Здавалося, «вольво» опинився на дні річки.

— Сімнадцять, — злегка збентежилась я.

— А по тобі не скажеш, — зауважив Едвард докірливо. Я розсміялася.

— Що трапилось? — поцікавився він.

— Мама завжди каже, що я народилася тридцятип’ятирічною і з кожним роком старію за два, — я посміхнулася, потім зітхнула. — Хтось мусить бути дорослим… — на хвильку я замовкла. — Ти сам не дуже схожий на типового школяра, — додала я.

Він скривився і змінив тему.

— Чому твоя мама вийшла за Філа?

Я неабияк здивувалася, що він запам’ятав ім’я вітчима; я згадала його раз мимохідь, майже два місяці тому. Мені знадобилася пара секунд, щоб сформулювати відповідь.

— Мама… вона насправді молодша за свій вік. Думаю, завдяки Філу вона почувається ще молодшою. В будь-якому разі вона його любить до нестями.

Я похитала головою. Не можу зрозуміти цю пристрасть.

— Ти схвалюєш її вчинок? — запитав він.

— А це має значення? — відповіла я запитанням на запитання. — Я бажаю їй щастя. Він — той, кого вона хоче бачити поруч.

— Дуже благородно. Гм, цікаво… — замислено почав був Едвард.

— Що?

— Чи виявила б вона таку шляхетність щодо тебе, як гадаєш? Незважаючи на те, кого б ти вибрала? — зненацька додав він із притиском, намагаючись перехопити мій погляд.

— Д-думаю, так, — затнулась я. — Але вона — мати врешті-решт. Це трохи міняє справу.

— Отже, страшка вона не прийме, — підсумував він. Я вишкірилася у відповідь.

— А кого ти вважаєш страшком? Обличчя, вкрите пірсингом, і тіло в татуюваннях?

— Таке визначення має право на існування.

— Яке тоді твоє? Він проігнорував запитання і поставив своє.

— Ти не думаєш, що страшним можу бути я? — він звів брову, тінь усмішки освітила обличчя.

Я на хвильку замислилася, міркуючи, що саме він хоче почути — правду чи брехню, і нарешті зупинилася на правді.

— Ну, я думаю, ти можеш бути страшним, коли тобі цього хочеться.

— А зараз ти боїшся мене? — усмішка розтанула, божественне обличчя стало серйозним.

— Ні, — швидко випалила я. Вуста знову прикрасила посмішка.

— Тепер твоя черга розказувати про сім’ю, — сказала я, щоб відвернути Едварда від роздумів. — Напевно, ця розповідь виявиться набагато цікавішою за мою.

Він одразу насторожився.

— І що ти хочеш знати?

— Каллени тебе всиновили? — миттю звернулась я по підтвердження.

— Так. Після хвилинного вагання я запитала:

— Що трапилося з твоїми батьками?

— Вони померли багато років тому, — холодно відповів він.

— Мені шкода, — промимрила я.

— Я майже зовсім їх не пам’ятаю. Карлайл і Есме стали для мене батьками давним-давно.

— Ти їх любиш.

Я в цьому не сумнівалася. Це було очевидно з його тону, коли він говорив про них.

— Так, — усміхнувся він. — Вони — найкращі на землі.

— Щасливчик.

— Я знаю.

— А твої брат і сестра? Він кинув оком на годинник на панелі.

— На даний момент мій брат із сестрою, як і Джаспер із Розалією, навряд чи будуть у захваті, коли їм доведеться мокнути під дощем, чекаючи на мене.

— Ой, вибач, тобі вже, напевно, час їхати. Мені не хотілося виходити з авта.

— А ти, гадаю, не проти, щоб пікап опинився перед будинком до того, як шеф місцевої поліції повернеться додому, щоб тобі не довелося розповідати йому про інцидент на біології, — вишкірився Едвард.

— Голову даю на відтин, він уже в курсі. Форкс і секрет — поняття несумісні, — зітхнула я.

Він розсміявся, але ненадовго.

— Бажаю гарно провести час на узбережжі… гарної вам погоди для сонячних ванн, — він поглянув у стіну дощу.

— Ми не побачимося завтра?

— Ні. У нас із Емметом вихідні почнуться у п’ятницю.

— Чим же ви будете займатися?

Друг може поставити таке запитання, правда? Я сподівалася, Едвард не відчує розчарування у моєму голосі.

— Ми підемо в похід у Каскадні гори,[7] на південь від Рейніра.[8]

Пригадую, Чарлі розповідав про часті сімейні вилазки Калленів на природу.

— Чудово, гарного вам відпочинку, — я намагалася говорити радісно. Втім, не думаю, що мені вдалося надурити Едварда. У куточках прегарних вуст тремтіла посмішка.

— На вихідних зробиш дещо для мене? — він обернувся і зараз дивився мені просто у вічі, безсоромно використовуючи всю силу палючих золотих зіниць.

Я безпомічно кивнула.

— Не ображайся, але ти, здається, належиш до людей, котрі притягують до себе неприємності, наче магніт. Тому… будь ласка, не впади в океан, не потрап під машину, ну і… нічого в такому дусі. Гаразд? — хитро вищирився він.

• Предыдущая
• 19/88
• Следующая