Сутінки - Майер Стефани Морган - Страница 13

• Предыдущая
• 13/88
• Следующая

Незважаючи на мої безсовісні брехні у листах, Рене вдалося прочитати між рядків про мою депресію. Схвильована, вона телефонувала кілька разів. Я переконувала її, що це погода погано впливає на мій настрій.

Хоча б Майк принаймні отримував задоволення від явно прохолодних стосунків між мною і моїм напарником по лабораторних роботах. Я бачила, як Майк переймався, що сміливий Едвардів учинок скорить мене, і як йому полегшало на душі, коли він помітив, що все вийшло з точністю до навпаки. Він почувався впевненіше, сидячи на краєчку парти перед початком біології, теревенячи зі мною та геть-чисто ігноруючи Едварда, котрий, утім, теж не помічав нас.

Сніг щез, як і не було, після того небезпечного дня з ожеледицею. Майк був розчарований, що йому не вдалося організувати снігову битву, але й водночас задоволений, адже наближалася поїздка на узбережжя. Тим часом щодня падав дощ, і тижні минали один по одному.

Джесика повідомила мені ще про одну подію, що бовваніла попереду. Вона зателефонувала в перший вівторок березня, щоб запитати, чи я не проти, якщо вона запропонує Майкові бути її кавалером на весняному учнівському балу, що відбудеться за два тижні.

— Ти точно не проти… ти не збиралася його запрошувати? — перепитала вона, коли я сказала, що мені абсолютно байдуже.

— Ні, Джес, я туди не піду, — запевнила я її. Танці — щось далеко поза межами моїх скромних здібностей.

— Буде дуже весело… — її спробі переконати мене бракувало ентузіазму. Я підозрювала, що Джесиці більше до вподоби моя незрозуміла популярність, ніж, власне, я сама.

— Ви славно потанцюєте з Майком, — підбадьорила я її.

Наступного дня я з подивом помітила, що Джесика поводиться незвичайно тихо і стримано на тригонометрії та іспанській. Вона мовчки пройшла повз мене на перерві. Я побоялася запитати її, в чому річ. Якщо Майк відмовився, я — остання людина на світі, з якою вона захоче про це поговорити.

Побоювання зросли під час ланчу. Джесика всілася подалі від Майка і весело щебетала з Ериком. Майк також був навдивовижу небалакучим.

Майк відмовчувався і коли ми йшли до класу. Його збентежений вираз не обіцяв нічого хорошого. Він мовчав, доки я не сіла на місце, а він не вмостився на краю парти. Як завжди, у мене по спині бігали мурашки від того, що Едвард перебуває на відстані витягненої руки — і водночас так далеко, ніби він — лише плід моєї уяви.

— Знаєш, — сказав Майк, розглядаючи підлогу, — Джесика запросила мене на весняний бал.

— Чудово, — прокоментувала я радісним і задоволеним тоном. — Ви казково проведете час разом.

— Ну… — запнувся він, споглядаючи мою посмішку. Він явно очікував іншої відповіді. — Я сказав їй, що подумаю.

— Чому ти так з нею повівся? — у моєму голосі прозвучали несхвальні нотки, хоча насправді я відчула полегшення, що він не відмовив їй категорично.

Його обличчя почервоніло як буряк, він знову втупився в підлогу. Жалість похитнула мою рішучість.

— Я… я подумав… ну, може, ти хотіла мене запросити…

Я відповіла не відразу, невдоволено перечікуючи хвилю провини, що накотила на мене. Краєчком ока я зауважила, як голова Едварда інстинктивно сіпнулася вбік.

— Майку, я гадаю, тобі варто прийняти її запрошення, — сказала я.

— Ти вже когось запросила? Цікаво, чи Едвард помітив, як Майк зиркнув на нього.

— Ні, — запевнила я Майка. — Я взагалі не збираюся на бал.

— Чому? — присікався він.

Мені не хотілося розводитися на тему, наскільки травмонебезпечним заняттям є для мене танці, тому я швидко вигадала інше пояснення.

— В ту суботу я збираюся до Сієтла, — пояснила я. У будь-якому разі мені треба було вирватися з міста, а тут ідеальна нагода вбити двох зайців.

— А ти не можеш поїхати в інші вихідні?

— Вибач, але ні, — сказала я. — І не варто змушувати Джес чекати далі. Це неввічливо.

— Мабуть, ти маєш рацію, — промимрив Майк і пригнічено поповз до свого місця. Я заплющила очі й натиснула пальцями на скроні, щоб вичавити з голови відчуття провини і співчуття. Містер Банер почав заняття. Я зітхнула і розплющила очі.

Едвард з цікавістю дивився просто на мене. Знайомий відтінок розчарування у чорних очах наразі здавався помітнішим, ніж будь-коли.

Я здивовано поглянула на свого сусіду, очікуючи, що він швидко відведе погляд. Натомість він продовжував дивитися мені у вічі, наче вивчаючи, досліджуючи. Не варто й казати, що відвела погляд я. Руки затремтіли.

— Каллен? — звернувся до мого сусіди учитель, очікуючи відповідь на запитання, що пройшло повз мене.

— Цикл Кребса, — відповів Едвард. Він здавався невдоволеним, що довелося обернутися, щоб поглянути на містера Банера.

Тільки-но Едвард переключився на вчителя, я втупилася в підручник, намагаючись зібратися з духом. Хоробрість — не моя чеснота, отож я перекинула волосся на праве плече, щоб затулити обличчя від Едварда. Важко повірити, що шквал емоцій викликав один-єдиний погляд, який він із доброго дива вирішив уперше кинути на мене за кільканадцять минулих тижнів. Не можна дозволити, щоб Едвард мав на мене такий вплив. Я жалюгідна. Та це ще й шкідливо.

Я щосили намагалася не помічати Едвардової присутності до кінця уроку, або, оскільки це — нездійсненне завдання, принаймні не подавати вигляду, що мене обходить його сусідство. Коли нарешті пролунав дзвоник, я повернулася спиною, щоб зібрати речі, гадаючи, що Едвард, як завжди, відразу зникне з класу.

— Белло? — голос не мав би видатися таким знайомим, ніби я не пару коротких тижнів, а все життя насолоджувалася його звучанням.

Я повільно, неохоче обернулася. Не хотіла відчути те, що, знала, відчую, тільки-но погляну на занадто досконале обличчя. Коли я нарешті повернулася до Едварда, у мене був підозріливий вигляд. Його лице нагадувало згорнену книгу. Він сидів мовчки.

— Що трапилось? Ви знову розмовляєте зі мною? — нарешті поцікавилась я ненавмисно роздратованим голосом.

Його губи смикнулися, борючись із посмішкою.

— Та ні, не зовсім, — визнав він.

Я заплющила очі та глибоко вдихнула носом, розуміючи, що починаю скреготіти зубами. Він чекав.

— То чого ж ти хочеш, Едварде? — запитала я, не розплющуючи очей: так розмовляти з ним було набагато легше.

— Вибач, — у його голосі бриніла щирість. — Я знаю, що поводжуся дуже нечемно. Але так краще, повір.

Я розплющила очі. На Едвардовому лиці був серйозний вираз.

— Я не розумію твоїх слів, — обережно мовила я.

— Буде краще, якщо ми не дружитимемо, — пояснив він. — Повір мені.

Я примружилася. Це ми вже чули.

— Шкода, що ти не збагнув цього раніше, — прошипіла я крізь зуби. — Міг би вберегти себе від такого жалю.

— Жалю? — вочевидь, мої слова і те, як я їх вимовила, захопили його зненацька. — Жалю через що?

— Через те, що ти не дозволив клятому фургону мене розчавити.

Едвард був приголомшений і витріщився на мене, не вірячи власним вухам.

Коли він нарешті заговорив, то здавався майже розлюченим.

— Ти гадаєш, я шкодую, що врятував тебе?

— Я знаю, що це так, — відрізала я.

— Нічого ти не знаєш. Він точно розлютився.

Я різко відвернулася, стиснувши зуби, щоб стримати дикі звинувачення, які хотілося жбурнути йому в обличчя.

Зібравши книжки, я підвелася і попрямувала до дверей. Я збиралася граційно випливти із класної кімнати, але, звичайно ж, перечепилася через носак власних черевиків у дверях і впустила книжки. Якусь мить я нерухомо стояла, роздумуючи, чи не варто залишити їх на підлозі. Потім зітхнула і нахилилася, щоб зібрати їх. Едвард був тут як тут і встиг згребти їх в оберемок, який віддав мені з незворушним виразом обличчя.

— Дякую, — відповіла я голосом Снігової Королеви. Він примружив очі.

— Завжди будь ласка, — не розгубився він.

Я рвучко випросталася, знову відвернулася і не оглядаючись велично попрямувала до спортзалу.

Фізкультура була жорстокою. Ми перейшли до баскетболу. Команда не пасувала мені м’ячі, це добре, але погано те, що я безліч разів гепалася на підлогу. Інколи падала не тільки я. Того дня моя незграбність зросла, бо думки крутилися навколо Едварда. Я намагалася зосередитися на ногах, але він постійно заповзав у голову тоді, коли потрібно було тримати рівновагу.

• Предыдущая
• 13/88
• Следующая