Робінзон Крузо - Дефо Даниэль - Страница 4
- Предыдущая
- 4/73
- Следующая
Повертатись під батьківську стріху мені не дозволяв сором, який перемагав найвагоміші докази мого розуму; мені ввижалось, як усі наші сусіди глузуватимуть з мене, що я буду посміховиськом не тільки в очах батьків, а й усіх знайомих. Відтоді я часто спостерігав, яка нелогічна й непослідовна людська природа, надто замолоду: відкидаючи міркування, якими треба було б керуватись у подібних випадках, люди соромляться не гріха, а каяття; соромляться не вчинків, за які їх справедливо можна назвати безумцями, а соромляться взятися за розум й вести поважне, розсудливе життя.
Я вагався досить довго, не знаючи, що робити і як жити далі. Про повернення додому не могло бути й мови, а тим часом спогади про мої нещастя поступово блякли, разом з ними слабшав і так слабкий голос розуму, який радив повернутись до батька, і скінчилося тим, що я геть відкинув думки про повернення й почав мріяти про нову подорож.
Та сама лиха сила, яка примусила мене втекти з батьківського дому, яка навіяла мені безглуздий замір забагатіти, блукаючи білим світом, і так задурила мені голову цими химерами, що я був глухий до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до батьківської заборони, — та сама сила, кажу я, хоч би яка вона була, спонукала мене до найнерозважливішого з моїх учинків: я сів на корабель, що відпливав до берегів Африки, чи, як по-простому висловлюються наші моряки, «у рейс до Гвінеї»{18}.
На превеликий жаль, вирушаючи на пошуки пригод, я не наймався на судно матросом; мені, певне, довелося б тоді працювати трохи більше, зате я навчився б морської справи і з часом міг би стати штурманом або помічником капітана, коли не самим капітаном. Але така вже була в мене доля — з усіх можливих шляхів я вибирав найгірший. Так і тут: в моєму гаманці водилися грошенята, на мені було пристойне вбрання, і звичайно я приходив на судно як джентльмен, тому нічого там не робив і нічого не навчився.
У Лондоні я відразу попав у гарне товариство; можна сказати, що мені поталанило, бо з такими розбещеними юнаками, яким я був тоді, це не часто трапляється: диявол ніколи не пропускає нагоди наставити їм свою пастку. Але зі мною сталось інакше. Я познайомився з одним капітаном, який недавно ходив до берегів Гвінеї; а що той рейс був дуже вдалий, він вирішив направитися туди знову. Йому подобалося моє товариство, бо я був тоді досить приємним співрозмовником, і, дізнавшись про мою мрію побачити світ, він запропонував мені поїхати з ним, сказавши, що це мені нічого не коштуватиме і що я буду його застільним товаришем. Якщо ж я візьму з собою товари на продаж, то, може, мені пощастить і я ще матиму добрий зиск.
Я погодився; заприятелювавши з цим капітаном, людиною чесною та щирою, я вирушив з ним у плавання, взявши з собою невеликий вантаж, і, завдяки безкорисливості мого друга — капітана, заробив чимало грошей. Послухавшись його порад, я закупив на сорок фунтів стерлінгів різних брязкалець та дрібничок. Ці сорок фунтів я зібрав з допомогою своїх родичів, з якими листувався і які, напевне, умовили мого батька чи, скоріше, матір допомогти мені хоч невеличкою сумою у моїй першій торговельній справі.
То була моя єдина, можна сказати, вдала подорож, і то завдяки некорисливості й чесності мого друга, під чиїм керівництвом я, крім того, набув чимало знань із математики та з навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі узнав багато такого, що конче потрібно знати морякові. Йому було приємно вчити мене, а мені — вчитись. Одно слово, за час цієї подорожі я зробився моряком і купцем: за свій товар я вторгував п’ять фунтів дев’ять унцій золотого піску, а за нього, повернувшись до Лондона, одержав майже триста фунтів стерлінгів. Удача сповнила мене честолюбними мріями, які згодом довершили мою загибель.
Але навіть і в цьому плаванні я зазнав чимало знегод, і, головне, весь час прохворів, схопивши жорстоку тропічну пропасницю через надто жаркий клімат, бо узбережжя, де ми здебільшого торгували, лежить між п’ятнадцятим градусом північної широти і екватором.
Отож я став купцем і торгував з Гвінеєю. На велике нещастя, мій друг капітан, вернувшись додому, помер. Я вирішив знову вирушити до Гвінеї і сів на те саме судно, яким командував тепер помічник померлого капітана. То була найнещасливіша подорож, яка будь-коли судилася людині. Правда, я взяв з собою менше ніж сто фунтів стерлінгів із набутого капіталу, віддавши двісті фунтів на збереження вдові мого покійного друга, яка розпорядилася ними дуже сумлінно, але в дорозі мене спіткали страшні лиха. Почалося з того, що якось на світанку на наш корабель, який ішов саме на Канарські острови чи, точніше, між Канарськими островами та Африканським континентом, несподівано напав турецький пірат із Сале{19}. Він погнався за нами під усіма вітрилами. Ми теж поставили стільки вітрил, скільки могли витримати наші реї та щогли, але, пересвідчившись, що розбійник наздоганяє нас і за кілька годин неминуче наздожене, приготувались до бою. Корабель наш мав дванадцять гармат, а пірат — вісімнадцять. Близько третьої години пополудні він наздогнав нас, але, замість підійти з корми, помилково підійшов з борту. Ми навели па піратське судно вісім гармат і випалили. Тоді воно відійшло трохи далі, відповівши перед тим на наш вогонь не тільки гарматними, а й рушничними пострілами з двохсот рушниць, бо на тому судні було чоловік двісті. А втім, у пас нікого не зачепило, всі наші матроси трималися дружно. Пірат приготувався до нового нападу, а ми — до нової оборони. Підійшовши цього разу з другого борту, він узяв нас на абордаж, чоловік з шістдесят вдерлися на палубу й насамперед узялися різати вітрила та рубати снасті. Ми зустріли їх рушничним вогнем, закидали дротиками, підпаленими скриньками з порохом і двічі виганяли їх з палуби. Однак наш корабель був уже дуже пошкоджений, троє з наших матросів були забиті, а восьмеро поранені. Щоб скоротити цю сумну частину моєї оповіді, я відразу скажу, що ми змушені були здатись, нас узяли в полон і відвезли до Сале, мавританського морського порту.
Повелися зі мною не так жахливо, як я сподівався спершу. Мене не відвезли, як решту, у глиб країни до султанового двору{20}, бо капітан розбійницького корабля залишив мене в себе, — адже я був молодий, спритний і міг добре працювати. Ця разюча зміна долі, що обернула мене з купця на злиденного раба, була просто приголомшливою, і я згадав батьківські пророчі слова про те, що настане час, коли нікому буде виручити мене з біди; от ці слова й справдилися, думав я, господня десниця покарала мене, і я безповоротно загинув. Та ба! Мої нещастя тоді тільки починались, як це буде видно з дальшої розповіді.
Оскільки мій новий господар, чи, точніше, пан узяв мене до свого дому, то я сподівався, що, виходячи знову в море, він забере й мене. Я був певен, що рано чи пізно його спіймає якийсь іспанський чи португальський корабель і визволить мене з полону. Однак мої надії незабаром розвіялись, бо, відпливши, він лишив мене доглядати його невеликий садок і виконувати всяку чорну роботу, яку звичайно покладають на рабів; а повернувшись додому, він наказав мені ночувати в каюті й доглядати судно.
Там я думав тільки про втечу, проте жоден із способів, які я вигадав, не давав мені хоч маленької надії на успіх. Та й важко було на щось сподіватися: я нікому не міг довіритись, ніхто не міг мені допомогти — там не було жодного невільника англійця{21}, ірландця чи шотландця; отож протягом двох років я хоч і часто тішився мріями про волю, але не знайшов слушної нагоди здійснити свій задум.
Аж на третій рік один надзвичайний випадок знову наштовхнув мене на думку про втечу. Якось мій господар затримався вдома довше, ніж звичайно, і не готував свого корабля до відплиття, бо, як я чув, йому бракувало грошей. Він постійно раз або двічі на тиждень, а гарної погоди й частіше, виходив у море на корабельному півбаркасі рибалити. За веслярів він брав мене та ще хлоп-ця-мавра, і ми розважали його, як уміли. Я показав себе таким вправним у рибальстві, що він іноді посилав мене з хлопцем — Мареском{22}, як вони звали його — під наглядом дорослого мавра, свого родича, наловити риби для столу.
- Предыдущая
- 4/73
- Следующая
