Записки українського самашедшого - Костенко Ліна - Страница 29

• Предыдущая
• 29/80
• Следующая

— Чого ж ти вкручувала, сказала б мені.

— Тобі сказати, легше зробити самій.

Я справді якийсь неуважний. Втупився в газету, навіть не помітив, що вона поп’ялася вкручувати лампочку. Хотів зняти її зі стільця, двинула мене ліктем і вискочила на кухню.

Нічого, нехай одплачеться, може, їй трохи полегшає. Це ж вона не через плафон, а через все.

«Голубко моя у розколинах скелі», — як сказано в Пісні Пісень, ти, певно, маєш рацію. Добрий господар дбає про майбутнє своїх нащадків, а ми з року в рік, зі століття в століття — що ми залишаємо у спадок своїм дітям? Що наші предки залишили нам? Одні й ті ж самі проблеми, те саме страждання, той самий ступор безвиході.

Колись у когось таки урветься терпіння. Боюсь, що це буду я.

Ну, от і сталося. Я втратив роботу. Фірма скорочує п’ятдесят чоловік, мене викликали до шефа.

— Спокійно, — сказав він. — Пиши заяву, за згодою сторін.

— Але я не згоден! — сказав я.

— Твоя справа, — виставив він долоню вперед. — В такому разі пиши: за власним бажанням.

— Я напишу: за твоїм бажанням.

— Не раджу. Такої форми нема, — гмикнув він. — Не вертухайся, пиши.

— Ах ти ж гад! — сказав я, і не було лорда у білій перуці, який би пом’якшив цей вираз.

— 8рок, — сказав він. — Бо я тобі таке напишу, що тебе ніде не візьмуть.

Я написав «за власним бажанням» і кинув йому на стіл.

І тут я попався. Бо коли я прийшов у Центр зайнятості, мені сказали:

— Приходьте через 90 днів. Якби вас просто звільнили або «за згодою сторін», то це одне. Стали б на облік, отримали б допомогу по безробіттю, а так — тільки через три місяці.

Отже, три місяці юридично я навіть не безробітний. Я псих, я невропат, у якого зірвалися нерви. Не знав, не зміг, не дотримав форми. Піти, вклонитися шефові, переписати заяву? Але це ж, мабуть, не має зворотної дії. Він скаже: — Брок, — і виставить долоню вперед. Це ж господар становища, працедавець, він спокійний, усміхнений і жорстокий. Йому головне виконати рознарядку, скинути з конвеєра. А що хтось упав, розбився, перемололо — йому ж байдуже.

Наслухався в тому Центрі усіляких див. Ось жінка, за освітою інженер, згодна хоч брокером. Звукооператор, проходить тренінг на оформлення бізнес-планів. Фтизіатр — піде швейцаром у казино. Проглянув стенд пропозицій. Бармен. Вантажник. Слюсар. Фрезерувальник. На мене з моїм ухилом у науку попиту нема. Зате є купа різних професій для перекваліфікації. Якщо я такий непридатний, можуть перенавчити.

Але ж я маю свій фах! Я хочу працювати за фахом!

— Гординя, — каже новоспечений брокер. — Тепер не той час.

От і настало моє 43-тє число. Я почав ходити вулицями.

— Ти якийсь інтроверт, — мало не плаче дружина. — Пішов з дому, не сказав, куди. Чи просто пройтися, чи у справах, чи до коханки, чи повіситись — по тобі ж не видно. Я боюсь!

Але я ходжу. Не хочу, щоб вона мене бачила таким. Блукаю вечірніми вулицями, забрідаю часом аж на околиці.

«Не гальмуй, снікерсуй!» — підбадьорює мене на кожному кроці реклама.

«Пий пепсі, вимагай більшого!» «Відривайся кльово!»

Я відриваюсь. Часу вільного у мене тепер доста. Три місяці. Ціле літо.

Читаю оголошення, беру адреси, оббиваю пороги. Почуваюся жебраком, прохачем, запитальним знаком. В американській Конституції записане право людини на щастя. А мені хоча б на роботу. Є ж якась юридична сітка моїх прав?

Був би слюсарем, токарем, штукатуром, а ще краще — машиністом землерийної машини. Намивав би штучні острови під розкішні котеджі. Вигризав би з Дніпра тонни піску на чиїсь чорні прибутки. Тепер же під Києвом до Дніпра не підступись — усе підгребло під себе новітнє панство. Набудувало палаців спиною до вимираючих сіл.

Розіслав резюме через інтернет — тепер жду. Хтось же та відповість. Дехто місяцями чекає. А я хочу так зразу.

Адаптуватись і приготуватись, казав батько.

Аж ось коли я втомився — коли став безробітним. Приходжу додому викінчений. Хоч би й десять годин спав, а прокидаюсь розбитий. Часом не хочу вставати, бо для чого? Душу наче хто виїв зсередини — порожньо і саднить. По радіо рекламують якісь бальзами, пігулки, живу і мертву воду. Я думав, це тільки в казках жива і мертва вода, а виявляється, можна в аптеці купити. Мертва знезаражує, жива лікує. Але від чого мене лікувати?

Колись були хвороби, так то хвороби, зразу видно. Температура, кашель, пропасниця. Чума, холера, туберкульоз. «Бережіться, йде прокажений!» — дзвіночок дзеленчить, всі одскакують. А тепер якісь потайні, непомітні. Астенія, депресія, синдром хронічної втоми. Раптом підсікає, і все.

До кого це в нашому дворі AMBULANCE приїхала? Часто люди почали вмирати. Вже й похоронний марш не грають, винесуть тихенько, поставлять труну в автобус, квіточки від порога розтрусять, назавтра двірник підмете.

Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя.

У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.

На сороковини прийшов батько зі своїми. Сумноиресумно посиділи, пом’янули тещу. Тінейджер приніс малому дискетки і сіді-роми.

Батько сидів якийсь тихий, пригнічений. Мабуть, спогади обступали, в цій же квартирі мало що змінилося, мати сміялася з вишневої рамочки. Його дружина дивилася на мою — певно, тільки жінки так уміють розуміти одна одну.

Мені шкода батька. У мене життя не складається, він чекав від мене більшого. Від сестри нічого не чутно. Настає час, коли ближні стають далекими. Треба змиритись. Єдине, що у нього є, це оця його дружина. Вона йому коліна кутає пледом. — Ну, вона у мене така, — ніби аж виправдовується він. Я навіть трохи заздрю. Це ж не тільки вона така, це щось є в ньому, що вона така. В мені, очевидно, цього немає. Я вдався не в батька. Але ж і не в матір. Моя мати була розкута й артистична. Вона ефектно вдягалася, завжди з якимсь дискретним елементом національного декору, в ній була магія владної вроди, на неї озиралися на вулиці. Найбуденніші речі вона говорила глибоким тембральним голосом. А ця звичайна. Ця сіра пташечка. Хоча син у неї, Тінейджер, дуже неординарний. Високий, з тонкими рисами, схожий на Вана Кліберна в юності — я швидше уявив би його за клавішами рояля, ніж за клавіатурою комп’ютера. Батько був закоханий у мою матір, а ця жінка закохана в нього. Вона така, хоч прикладай до рани. Мати теж була хоч прикладай до рани, але — до вселюдської. А ця конкретно до нього, до чоловіка, якого любить.

Розмова точилася мляво. Говорили, щоб не мовчати.

Закінчується травень, синоптики обіцяють заморозки.

Ось і проминуло 5 місяців (п’ять!) нового століття. Є пральний порошок «Ера», є телеканал «Ера», а нова ера все ніяк не почнеться. Може, тому, що стара епоха ще не скінчилася. Тягнуться й тягнуться її шлейфи, підтіпані брудом і кров’ю.

У Македонії як стріляли, так і стріляють. У Катманду комендантська година. Біля берегів Данії нафтова пляма. Дунай занечищений. Шахти старі, вибухає метан. Схили повзуть, будівлі провалюються. Все просотане всесвітньою павутиною, електричними струмами, радіомагнітними хвилями. Хімія забила пори землі. Вже люди — як ті промінчики у невидимих порохах смерті.

Апокаліптичні коні б’ють копитом.

Часом мені хочеться закричати до всього людства: «Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт. Бо при таких забігах фініш буде фатальний».

Ніхто мене не почує. Людство впевнено йде до своєї катастрофи.

1 червня. День захисту дітей.

І саме у цей день в Ізраїлі на порозі дискотеки підірвав себе 22-річний палестинець. Молодь гинула в танці, і все чиїсь діти. Двоє, кажуть, з України.

Ходив з малим на Хрещатик. Там був конкурс дитячих малюнків на асфальті під девізом: «Подаруй мені дитинство, Україно!» Точніше було б: віддай! Бо дитинство забрали у всіх поколінь. У мого, у батькового, у його батьків. Причому в різний спосіб — у кого голодом, у кого війною, у кого репресіями, у кого спадком психологічних травм. А тепер у мого малого — неможливістю поїхати у село, до отчої хати, побігати по траві. Так що малюйте, дітки, крейдою на асфальті.

• Предыдущая
• 29/80
• Следующая