Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 12

• Предыдущая
• 12/22
• Следующая

А розпочинається…

Розпочинається з того, чого не придбаєш ні за які гроші.

Воно або є, або немає. І якщо вчасно не схаменешся, ніколи не буде…

Звідкись із ніжним передзвоном пролунала мелодія Вівальді. Я не одразу зрозуміла, що це співає «Vertu». Я вирішила, що варто відповісти: можливо, то телефонує сам господар мобілки.

Тоді я…

…тоді я скажу, щоб він повернувся за нею.

Я обережно натисла на кнопку і притулила слухавку до вуха.

— Чуєш мене? — пролунав звідти жіночий голос. — Знаю, що чуєш!

Я, до речі, розгубилась і мовчала, а голос продовжував майже без жодної паузи:

— Пішов ти під три чорти! Хочеш іще? Так от: мені добре! Я сиджу на березі моря і бачу крабів і чайок! На мені синій купальник. Я дихаю! Ти хочеш знати, чи я повернусь? Так! Я повернусь. Тільки не до тебе! І я не пропаду. Зрозуміло? Затям це і більше ніколи не телефонуй!

Залунали гудки…

Серце моє загупало, мов годинник на міський вежі.

Ніби це сказала я.

Ніби це дійсно сказала я — ще там, три роки тому, в магазині, переповненому людьми. Сказала, покинула візок і вийшла з черги. На сніг.

Три рухи, на які я не здатна…

Я уявила жінку в синьому купальнику на березі моря.

Її голос був спокійним і впевненим. Певно, зараз, висловивши те, що хотіла, вона встала, потягнулася, поглянула в небо, на чайок, і граційно пішла у воду, на ходу заправляючи волосся в тугий гумовий капелюшок.

І всі дивились їй у слід. Бо людина, яка викинула з «кошика» мішки з баластом, — завжди відрізняється від інших, і її вже ні з ким не сплутаєш. Вона перестає бути ініціалами в телефонному довіднику.

Раптом я схаменулась: її зусилля марні. Адже те, що вона сказала, було адресовано не мені! І тому те, що вона в цю мить вважає завершеним, триває.

Я знайшла номер цього дзвінка і з трепетом натисла на виклик. І злякалася, що, побачивши номер, вона просто не візьме мобільника.

Гудки тривали досить довго.

Нарешті я почула той же голос — цього разу він лунав стомлено:

— Так…

— Доброго дня, — швидко сказала я і почала пояснювати ситуацію із загубленим мобільником.

— Це правда. Ви мене чуєте? — перепитала я, адже мобільник мовчав.

— Так… — знову повторила жінка і зітхнула: — Дякую, що попередили. Прикро… До побачення!

— Хвилинку! — закричала я. — А що мені робити з телефоном? Може, ви дасте якісь координати — і я його віднесу?

— Не переймайтеся. Впевнена: завтра в нього буде така сама мобілка… Може, навіть і краща…

— Але що робити мені?

— А ти хто? — запитала жінка на тому кінці.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Ну хто ти — скільки тобі років, який твій статус? І чому ти вирішила передзвонити мені, що, власне, з твого боку досить благородно?…

Мені подобалося чути її голос.

Голос зовсім невідомої людини на березі якогось моря.

Це ніби розмовляти із космосом. Чи говорити до викопаної в лісі ями…

Я розповіла про сьогоднішній ранок, про сонце і білий плащ, який залишила на дереві, про ворону…

І про те, що нічого, зовсім нічого не можу вигадати. Я не була певна, що вона щось зрозуміла з цієї розповіді, але вона слухала. А я чула, як десь далеко шурхотять морські хвилі.

— Знаєш… — сказала вона після паузи, — я десь читала, що кожній людині випадає двадцять один шанс на день щось змінити або хоча б трошки зрушити в своєму житті. Чому саме двадцять один, не знаю, але одного разу я спробувала порахувати — і в мене вийшла саме ця цифра! Ми звикли думати, що шанс — то щось велике і доленосне. Ну, наприклад, до тебе ні сіло ні впало підходить — а краще, під'їжджає на білому лімузині! — якийсь крутелик і пропонує очолити філію його банку на Карибських островах. Або ж — залежно від твоєї уяви і здібностей — підвалює режисер і пропонує головну роль. Такого не буває! І це — не шанс, а дурні фантазії, які ніколи не здійсняться… Ти мене розумієш?

— Не дуже… — відповіла я, благаючи якісь сили про одне: аби саме зараз не з'явився господар слухавки і не відібрав її в мене. Зі мною ще ніхто так не розмовляв!

— О господи… Добре, проїхали. Продовжую. Ніхто і ніколи не помічає справжніх шансів, не бачить їх і не вміє ними скористатися, бо вони малі й, на перший погляд, зовсім незначні. Власне, кожен наш день — це ланцюжок шансів. Якщо ти помічаєш і використовуєш перший — на нього відразу ж нанизується другий, третій. І все вибудовується в правильному порядку. Ось такі пироги…

Вона помовчала — я почула, що вона ковтнула зі склянки. Я уявила, як вона сидить у пляжному барі під великим бамбуковим навісом. Красива, як в рекламних роликах…

— Про решту — думай сама! — додала вона. — Ти питала, що тобі робити з телефоном… Не певна, що він тобі знадобиться…

Я сказала, що взагалі ненавиджу мобільники, бо ніколи не чую з них нічого доброго.

— А знаєш що — продай його! — весело сказав голос. — Він коштує шалені гроші! І роби з ними що хочеш. Принаймні, я б учинила саме так.

— Я ніколи цим не займалася! — сказала я. — До того ж це небезпечно… Кому і де я його продаватиму?!

— Так, маєш рацію… — замислилась вона. — Стоп! Я знаю, хто відвалить за нього більше, ніж він коштує! — Сміх. — Чудова ідея! Я знаю людину, яка завжди мріяла перекупити його. Із принципу. Це надійна людина, мій добрий знайомий. Він власник меблевого салону. Скажеш, що ти від мене! Це ж все одно «мій» телефон. Тобто… в ньому лише мій номер. А тепер з цим покінчено. У тебе є чим записати адресу?

У мене була ручка і жодного папірця, але я сказала, що є, і записала на долоні адресу салону, що її вона продиктувала.

— Ну от все і вирішено! — сказала вона. — їдь і нічого не бійся! До речі, я полегшу тобі завдання: я зараз сама йому передзвоню і навіть поторгуюсь! Це буде кумедно… Тобі залишиться лише отримати гроші!

Звісно, якби таке трапилось не сьогодні, а, скажімо, вчора, я б і не подумала нікуди їхати. Я подякувала.

Але мені було шкода відключати телефон.

Дуже-дуже шкода. Я так просто їй і сказала.

— Ніколи не про що не шкодуй, — відповіла вона. — Ти мене не знаєш. Я — не добра фея. Вважай, що тобі просто випав шанс. А можливо… він випав мені…

Вона засміялася і першою дала відбій. У слухавці залунали довгі гудки…

Я вимкнула телефон і сховала його в сумку. Перечитала адресу з долоні. Треба було їхати маршруткою, що йшла якраз від майдану.

Отже, у мене з'явилася справа…

…у мене з'явилася справа, і я сіла в маршрутку.

Точніше — повисла на поручнях, торкаючись підлоги однією ногою. Маршрутка повільно поповзла вгору. В таких ситуаціях у мене завжди виникало питання: куди їдуть усі ці люди в розпал робочого дня?

Таке ж запитання добре читалось і на інших обличчях. Я часто їжджу в міському транспорті. І вже навчилася розрізняти загальний настрій випадкової спільноти. Часом якийсь дядько, перебуваючи в доброму гуморі напідпитку, розворушує нудні й роздратовані обличчя дотепними жартами, які підхоплюють інші. Часом такому герою хтось каже: «Стули пельку!» — і тоді починається сварка. Часом у салоні зависає мовчазна тиша або досередини залітає Морфей і всі по черзі починають позіхати.

Щоб не нудьгувати дорогою, я завжди зауважую такі дрібні деталі та подумки розважаюсь.

Цього разу до авто залетів дух війни. Почалося з того, що дівчина кілька разів передавала гроші за проїзд над головою пані похилого віку. На цій голові здіймався досить об'ємистий капелюшок. Коли дівчина простягнула руку вчетверте чи вп'яте, пані смикнулася, обернулася і голосно сказала:

— Скільки можна лізти мені на голову? Ти, бидло!

Власне, останнє слово було зайвим. По-перше, воно не личило ані її віку, ані капелюшкові, по-друге, мало вигляд звичайного чемного зауваження. А по-третє, почувши першу частину, дівчина могла б попросити пробачення або просто змовчати.

— Самі ви бидло! — сказала дівчина. — Вдягли капелюха і вже вважаєте себе великою пані!

• Предыдущая
• 12/22
• Следующая