Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 15
- Предыдущая
- 15/30
- Следующая
У його словах була дещиця істини. Але Марту це образило.
— У мене купа справ! — відказала вона і, щоб довести це, глянула на годинник.
— Чотири тридцять, — підказав він.
Марта подумала: якщо вона зараз підніметься й піде звідси першою — він дивитиметься їй услід і, можливо, помітить, як їй личить костюм…
Але поглянувши в його дивні насмішкуваті очі — кутиками донизу, вона вирішила, що він бездушний бірюк, нудний і нецікавий. Не дивно, що Зоя знайшла кращого.
— До побачення, — сказала вона й підвелася зі стільця.
— Ну, якщо ви більше нічого не бажаєте… — з усмішкою промовив він.
Це ж треба — ще вдає з себе мачо: «нічого не бажаєте»… Яка банальність!
Вона мовчки похитала головою й пішла.
— Я вам зателефоную! — крикнув він їй услід.
…Міккі засинає лише під ранок.
Поруч тихо дихає Льоля. Сьогодні вперше він не взяв у руки пасмо її волосся. І взагалі відсунувся якомога далі від цього дихання, від запаху її тіла.
Його нудить майже всю ніч, але він боїться поворухнутися. Сьогодні сталося найцікавіше. Те, про що він мріяв давно.
За один вечір він подорослішав і майже… постарів.
Навіть Льоля помітила!
— Щось із тобою не так… — сказала вона, повернувшись із роботи.
Ще б пак! Знала б вона, скільки хвилин Міккі простояв перед люстром у ванній, роздивляючись своє обличчя. Воно ніби стало іншим — від вуст пролягли дві зморшки, зовсім як у дорослих чоловіків. І руки стали зовсім інші, міцніші. І погляд…
Але як же втомлює це змужніння. Міккі здається, що він цілий день розвантажував вагони. А яке противне це дешеве вино! Довелося-таки зробити декілька ковтків.
Добре, що Жаба (вона не заперечувала проти цього прізвиська) випила його сама, не вмовляла приєднатися. І взагалі була до нього байдужа — лише їла, як навіжена, жувала повним ротом, роздуваючи щоки… Справжня жаба!
Міккі знов й знов прокручує в голові картинки минулого дня.
Він усе ж таки боєць! Тепер точно знає, що йому потрібно, щоб не відчувати себе «мамчиним синком». Це огидне відчуття — його біль, його сором, його тавро, хоча мами давно нема на світі.
Є Льоля. Гарна, чудова, добра Льоля…
Міккі засинає.
А вранці дивує Льолю своїм учинком: виносить і роздає малим, що тиняються на подвір’ї, свою «кунсткамеру».
Він звільнився. Ці склянки йому більше не потрібні.
— Ти ж так цим захоплювався! — турбується Льоля. — Невже передумав вступати до медичного?
— Не передумав, — відказує Міккі. — Навпаки. Не хвилюйся. Просто все це — для дітлахів.
— А ти вже виріс? — посміхається вона, проводячи долонею по його густих кучерях, і він уперше сахається її, уперше дивиться серйозним, довгим і якимось дивним поглядом:
— Принаймні дещо зрозумів…
— Добре, — здивовано каже Льоля. — Але все одно в літній табір я тебе відправлю. Взяла на серпень путівку.
…Отже, лишилося два місяці! Два місяці свободи, міркує Міккі, а найцікавіше тільки починається! Потім настане осінь, почнеться школа, вільного часу майже не буде. Що ж, не можна розслаблятися, спати до дванадцятої, тинятися просто так. Треба діяти.
Зранку він старанно пере джинси, футболку. Одягає все інше, збирає наплічник, одразу кладе в кишеню ключі. Обирає новий зошит, старанно виводить на ньому назву «Спостереження-2» і перед тим, як вирушити з квартири, робить перший, одному йому зрозумілий запис:
«Жаба. Трив. — 1 год. 5 літрів. Сім ходок. Вилучено — 5 одиниць»… І — не міг утриматися! — додано менш зрозумілим почерком: «Людина огидно пахне… зсередини…»
Частина друга
…Марта вже стояла на порозі, коли раптом вирішила перевдягтися: спека змінилася неочікуваним дрібним дощиком, і її сарафан здався недоречним.
Але що вдягнути? Краще за все влізти в універсальні джинси, найдемократичніший одяг, за яким важко зрозуміти, якого ти статусу.
Минуло вже десять днів відтоді, як вона завітала до модного магазину вперше. Звичайно ж, продавчиня навряд чи впізнає її.
Вона їхала в автобусі, потім пересіла в метро, доїхала до центру.
От і перехрестя, от і бутик. Марта помітила, що вітрина його змінилася. Тепер на манекенах були інші сукні, інші дорогі дрібниці розсипано довкола. Марта зупинилася, придивляючись до сумки, яка, певно, була зроблена з крокодилячої шкіри, такі ж босоніжки були й на манекені. Гарно, нічого не скажеш!
Вона раптом зауважила, що її силует, котрий відбився в тонованому склі, збігся із силуетом манекена і вишуканий одяг ніби на фотоплівці «проявився» на ній. Ось тобі і примірка!
Вона не помітила, як за її спиною опинилася ця жінка.
— Це — «Карден», — сказала вона.
Марта повернулася.
Жінка мала приємну зовнішність, привітне, «породисте» обличчя з високими вилицями й чітко окресленими губами — обличчя кінозірки.
— Бачу, — збрехала Марта. — Гарне вбрання.
— Будь ласка! — сказала жінка, указуючи рукою на двері магазина. — Можливо, вам ще щось сподобається…
Марта здогадалася, що ця жінка або продавчиня, або менеджер.
Вона подякувала за запрошення й увійшла в середину.
— Вам допомогти? — запитала жінка.
Цього разу Марта не відмовилася від допомоги, і жінка почала перебирати сукні, розповідала про кожну, ніби це була жива істота з неабияким родоводом.
— Мені здається, вам підійде ось це, — вона зняла з кронштейна сукню. — Дозвольте провести вас до вбиральні!
Відступати було нікуди, Марта покірно пішла до кабінки, міркуючи, як розпочати розмову про те, що її цікавить. Механічними рухами вона стягнула з себе одяг, улізла в сукню, постояла кілька секунд перед великим люстром, покрутилася й відсунула оксамитові портьєри.
Жінка сиділа десь у глибині зали, займалася своїми справами. Марта відступила на кілька кроків, пройшлася перед люстром по килимовій доріжці… Що далі?
— Вам дуже личить! — гукнула до неї жінка. — Будете брати?
— Ще не вирішила… — Марта крутилася перед люстром і шкодувала, що одразу не представилася робітником прокуратури, як це було в селі…
Навіщось почала міряти сукню, гадала, що зможе завести легку, невимушену розмову. Але жінка, хоча й була досить люб’язною, здається, не збиралася вдаватися до порожніх балачок.
Дзвоники на дверях крамниці мелодійно дзенькнули. Ну от, тепер вона точно не зможе поговорити! — до крамниці увійшов покупець. І увага жінки перемкнулася на нього.
Він обирав запонки, жінка допомагала йому, не звертаючи уваги на Марту. Звідкись з’явилася дівчина з тацею в руках — на ній стояли філіжанки.
Вона поставила тацю на круглий скляний столик. Чоловік нарешті зробив покупку. Дівчина почала запаковувати її. Чоловік присів на шкіряний диван біля столика.
Жінка легкою ходою підійшла до розгубленої Марти:
— Я бачу, ви не дуже задоволені? Можливо, ви праві — у вас тонкий смак, — посміхнулася вона. — Раджу підійти на тому тижні. Очікуємо на нові надходження — осіння колекція…
Марта зітхнула з полегшенням.
— Дякую. Справді, сукня хоча й гарна, але я хочу дещо іншу…
Вона повернулася до вбиральні, швидко перевдяглася. Краєм ока помітила, що чоловік зацікавлено спостерігав за її пересуваннями, і затрималась перед люстром, поправляючи волосся.
Коли вона вийшла, жінка й покупець сиділи за столиком, пили каву.
— Прошу! — запросила її жінка, указуючи на третю філіжанку. — Усі наші клієнти — друзі. Сподіваюся, наступного разу ви будете задоволені вибором…
Марта чула, що філіжанка кави з постійними клієнтами — цілком природня річ для респектабельного закладу. Дивно, як швидко розповсюджуються закордонні забаганки! Марта мимоволі посміхнулася, уявивши, як її сусідку з нижнього поверху, яку в дворі називали «Клюка», напувають кавою в господарчому магазині. От було б розмов!
- Предыдущая
- 15/30
- Следующая