»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/90
• Следующая

Невимушена розмова, проте, не зав’язувалась. Генерал Штромм посилено частував Лілю і Емму Густавівну. Релінк уважно і делікатно поглядав на Лілю і, нарешті, сказав:

— Я стільки чув про вас од генерала, що, мабуть, узнав би на вулиці. Знаєте, що він каже? Найкрасивіша молода жінка в місті, але, на жаль, її окупували, як і місто, та тільки не ми. Можу заявити, що я згодний з генералом.

Ліля почервоніла.

— Просто в місті лишилось дуже мало жінок… А в світі все відносне.

— Не згодний, — люб’язно нахиливши рудувату голову, заперечив Релінк. — Щодо жінок теорія відносності незастосовна.

— Не сперечайтеся з ним, це марне заняття, він же за фахом слідчий! Хо-хо! — прогримів генерал Штромм.

Шрагін помітив, як по обличчю Релінка майнула тінь невдоволення.

Заговорили про музику, і скоро Лілі довелося сісти за рояль. Вона зіграла свою улюблену «Місячну сонату» Бетховена.

Всі довго мовчали. Потім Релінк сказав задумливо і млосно:

— Дивовижна сила генія, забуваєш усе. Ради бога, зіграйте що-небудь Вагнера.

— Не хочеться. Я його не люблю, — відповіла Ліля.

— Що ви кажете! — вигукнув Релінк. — Ви ж німкеня, а Вагнер — це співаюче серце Німеччини.

— А я не люблю, — уперто повторила Ліля і заграла Чайковського з «Пори року».

— О, Чайковський! — тихо вигукнув Релінк, блаженно заплющивши очі.

Генерал Штромм сидів мовчки, і з кам’яним обличчям цідив вино. Шрагін, слухаючи музику, думав весь час про своє, про найголовніше. Так, це люди гестапо…

Релінк і далі сидів поруч з ним на дивані і, здавалося, не помічав і не чув нічого, крім музики, він не зводив свого погляду з Лілі. Раптом вона на середині такту перестала грати.

— Щось страшенно заболіла голова. Пробачте… — вона встала і вийшла з кімнати.

Релінк обережно доторкнувся до ліктя Шрагіна й прошепотів:

— Ваша дружина справляє враження нездорової людини. Чи не потрібна наша допомога? Ми можемо прислати чудового лікаря.

— Нерви! — зітхнув Шрагін. — Ви повинні зрозуміти, що нам не так просто пережити ломку всього життя. Це процес болісний.

— Так, так, ми це розуміємо, — співчутливо і з жалем закивав Релінк. — І дуже прикро, що не всі наші люди розуміють це. — Як щодо цього у вас на заводі? — доброзичливо спитав він.

— Важко відповісти коротко, — попадаючи в тон Релінка і ніби скаржачись, сказав Шрагін. — З одного боку, відома вам листівка, а з другого — щодня бачиш, як спокійно поводяться на заводі робітники.

— Ви чули про спробу висадити в повітря корабель, що ремонтується?

— Чув, — недбало кинув Шрагін. — І все-таки робити висновки ще рано.

— Ви маєте на увазі й себе?

— Звичайно, і себе, — спокійно відповів Шрагін. — Тільки для мене все легше і простіше через те, що маю цей будинок і кохану дружину. А наші ж робітники, та й інженери живуть дуже погано. І варто комусь нагадати їм про недавнє минуле, як це викликає озлоблення до всього сьогоднішнього.

— Невже це минуле було таким гарним? — зовсім без іронії, лагідно спитав Релінк.

— Все в світі відносне, — усміхнувся Шрагін. — В усякому разі, люди жили значно краще, ніж тепер.

— Але безглуздо бути нетерплячим, коли йдеться про влаштування життя в такій величезній країні, як ваша, та ще коли триває війна. Ми ж все-таки не чарівники.

— Це можу зрозуміти я, але як це пояснити тим робітникам, яким не тільки нічого їсти, а навіть нічим грубку протопити?

— Так, міське самоврядування працює дуже погано, — погодився Релінк.

— Там теж не чарівники, — зауважив Шрагін.

— А знаєте, одверто кажучи, — ми ждали тут для себе більш тривожного життя. Мабуть, уже можна сказати, що розрахунок ваших партійних кіл на те, що радянські люди кинуться в безрозсудну боротьбу з нами, м’яко кажучи, не справдився. Цікаво, яка ваша думка щодо цього?

— Що коїться в місті, я просто не знаю, — відповів Шрагін.

— О! Коли б коїлося, то ви б знали! В тому-то й річ! — розсміявся Релінк. — Очевидно, добродії комуністи пішли в таке глибоке підпілля, що не можуть з нього вилізти.

— І все-таки ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що люди задоволені своїм нинішнім життям, — сказав Шрагін.

— Скоріше б весна й літо! — тихо вигукнув Релінк. — Тоді все сприйматиметься інакше.

Гості пішли близько першої години ночі.

— Дуже добре все вийшло, — сказала Емма Густавівна. — А я так боялась, так боялась! Ну подивіться, як тактовно вони поставилися до того, що ми відзначали своє свято. Правда, Ігоре Миколайовичу?

— Так, не без того, — неуважно відповів Шрагін.

Йому здавалося, ніби він був винен у тому, що Релінк має можливість говорити про відсутність помітного опору окупантам.

Уже цілий тиждень Федорчук ночами рив підземний хід до тайника із зброєю і вибухівкою. Це була пекельна робота: стоячи рачки, сокирою вирубувати землю, потім вигрібати її і розсипати на городі. А треба ж прорити майже десятиметровий хід. От коли стала в пригоді йому важка атлетика. Та що вона в порівнянні з цією роботою? Обличчя в юнака змарніло, стало сірим, розкішний чуб злипся від поту, навіть біляві вії потемнішали од грязі. На півдорозі виникли непередбачені труднощі — не вистачало повітря. Федорчук задихався, обливався холодним потом і швидко знесилювався. Часто доводилось лягати на спину, щоб знову зібратися з силами. Добре, що не треба йти на роботу, — можна вволю відіспатися вдень.

А три дні тому Федорчук почув за огорожею гучні голоси. Він подивився у щілину й завмер: у недобудоване приміщення, під яким був його тайник, в ту кутову частину, яка була вже під покрівлею, вселялися німецькі солдати. Федорчук вирішив рити далі, тільки замінив сокиру багнетом од гвинтівки. Тепер стало ще важче. Але наступного дня до нього приєднався Харченко. Працювали навперемінно. Поки один відсиджувався в сарайчику, другий працював. І от, нарешті, на Федорчука обвалився останній шар землі, і він побачив знайому дошку. Це було дно тайника.

На другий день вибухівку і зброю взяли з тайника і переховали в сарайчик і в будинок Федорчука, Частину вибухівки поніс до себе Харченко.

Першим об’єктом для диверсійного удару обрали німецьку ремонтну автобазу і склад автомайна, що розмістилися в саду. Ковальов, який працював на залізничній станції, повідомив, що на адресу цієї бази прибуває дуже багато всякої техніки.

Вирішуючи завдати першого удару саме тут, Шрагін розумів, що матеріальні втрати від диверсії можуть бути не дуже великими, але головне полягало в моральному ефекті — садок, де розташувалася база, був у центрі міста, і люди стануть очевидцями ще одного епізоду боротьби патріотів з окупантами. А це важливіше за втрати матеріальні…

У неділю Федорчук і Харченко, як благонамірені городяни, прогулювалися містом. А чому їм і не погуляти, якщо їхні документи свідчать, що й минулого тижня вони сумлінно працювали на користь нового порядку?..

Молодики побували, звичайно, біля міського саду. Проте не помітили ніяких ознак життя — німці свято дотримувалися неділі. На алеях саду лежав чистий, неторканий сніжок. Але і в будні німці працювали тут тільки вночі, і це дуже ускладнювало майбутню операцію. Шрагін вимагав цілком точно з’ясувати, в які години на базу привозять техніку. Федорчук і Харченко уже кілька разів ходили у нічну розвідку і встановили, що вантажні машини з технікою прибувають на базу не пізніше третьої години ночі і що на складі постійно є не менше двадцяти солдат. Шрагін наказав провести ще одну перевірочну розвідку. Це наступної ночі зробить Федорчук. А поки що він і Харченко гуляли по місту.

Вони йшли через центр і тільки тепер помітили, що навкруги сонячний грудневий день і місто, припорошене сніжком, виглядало чистеньким і навіть повеселілим. Але воно таке безлюдне, що прогулюватися цим пустинним, мертвим містом було небезпечно.

— Давай покличемо Юлю? — запропонував Федорчук. — Вона вже відчергувала, візьмемо її і підемо до нас чай пити.

• Предыдущая
• 33/90
• Следующая