»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 86

• Предыдущая
• 86/133
• Следующая

Добринін сам заходився шукати корисні знайомства, вважаючи, що це і є виконання вказівки Маркова — краще освоїтись у місті. І одного разу він познайомився з чоловіком, який спекулював у місті медикаментами. Він виявився фельдшером санітарної служби при одному з штабів бандитської власовської «армії», що був за п'ять кілометрів від міста, у селищі спаленого в перші дні війни шкіряного заводу. Коли Добринін дізнався, де працює його новий знайомий, він на свій страх і риск надумав негайно скористатися цим знайомством, щоб проникнути до власовців. Він вдав із себе колишнього лейтенанта артилерії Червоної Армії Сорокіна, який нібито знищив в оточенні свої документи. Зробити це йому було неважко, бо він справді служив в артилерійських військах.

Іван Фоломін — так звали фельдшера — познайомив Добриніна з потрібними людьми. У селищі шкіряного заводу, крім офіцерського госпіталю власовців, був інтендантський штаб, який постачав власовські частини артилерійськими снарядами, зброєю та обмундируванням. Штаб, очевидно, гостро відчував потребу в грамотних артилерійських офіцерах, і Добриніна, як кажуть, з ходу, на віру зарахували в групу артпостачання і присвоїли йому звання старшого лейтенанта. Питання про посаду і звання в першій же розмові з Добриніним миттю вирішив сірий з перепою і теж, напевно, липовий полковник Полухін.

— Був, кажеш, лейтенантом? — спитав він. — Будеш у нас старшим. Про снаряди що-небудь знаєш? От і добре. А то бач, яка штука виходить. Снаряди у нас всякі: і від совєтів, і від німців. Які до яких гармат — знати треба. І нам весь час чуба мнуть, що ми не те засилаємо. Будеш за цим наглядати…

Добринін спершу подумав, що потрапив у головний інтендантський штаб власовців, та незабаром з'ясувалося, що таких штабів кілька, вони розкидані по окупованій території і збирають кинуту зброю і боєприпаси, створюючи тимчасові бази для їх зберігання. Крім того, вони вербували людей у власовську армію. А всі головні власовські штаби перебували кілометрів за сімдесят далі на захід. Добринін вирішив: почин дорожчий за гроші, потім він пробереться і в головний штаб; принаймні звідси перебратися буде легше. Головне ж, він був певен, що ціль знайдено важливу…

Для полковника Полухіна Добринін виявився знахідкою. В особі Добриніна власовці знайшли роботягу, який швидко навів порядок в артилерійському складі. У штабі панувала розгульна махновщина: безпробудна пиятика, бійки з стріляниною були повсякденним явищем. Невдовзі нелегкою справою для Добриніна стало ухилятися від участі в п'янках. Все ж йому вдалось примусити Полухіна повірити, що у нього виразка шлунка і що йому не можна пити, а особливо закусювати всякою всячиною. Однак бути присутнім на гулянках йому доводилось. За тверезу поведінку йому дали прізвисько Святенник.

Тим часом минали дні, і Добринін починав розуміти, що він знову загруз у нецікавому і безперспективному місці. Про перехід до головного штабу нічого було й думати. Полухін сказав, до того ж абсолютно серйозно: «В мене ти можеш піти лише в могилу…» В цей час Добринін ні з ким із групи Маркова зв'язку ще не мав, йому суворо було наказано чекати, поки до нього не прийде на зв'язок Бабакін або Кравцов.

Трохи пізніше Добринін все-таки надумав піти собі, висадивши в повітря перед цим склад артилерійських снарядів. Та коли все дня цього було підготовлено, сталися події, які все змінили…

Якось увечері в селище примчали дві легкові машини з начальством із головного власовського штабу. Вечір був суботній, або, як Полухін назвав його, відгульний. Вся його ватага була до нестями п'яна. Гулянка відбувалася прямо в штабі. Так само п'яний вартовий, який нічого вже не бачив, затримав при вході штабістів, а коли ті на нього нагримали, заклацав затвором. Вартового тут же пристрелили. Серед п'яного гулу Добринін почув постріл. «Партизани!» — промайнула у нього думка, і він непомітно відійшов од столу.

Двері розчинились, і в кімнату ввірвались шість власовських офіцерів на чолі з генералом. У всіх в руках були пістолети. П'яні полухінці вирячили на них каламутні очі.

— Встать! — крикнув генерал.

— Ну-ну! — почувся хрипкий голос Полухіна. Перекидаючи посуд, він підвівся з-за столу і хитаючись пішов на генерала, намагаючись в цей час вийняти з кишені пістолет, який за щось зачепився.

Глухо хлопнув постріл, і Полухін гепнувся до ніг генерала.

— Пулька! — злякано і в той же час захоплено проказав хтось із п'яних, і миттю всі вони, наче їх вітром витягло з-за столу, вишикувалися вздовж стіни. Добринін лишився стояти збоку і з цікавістю розглядав генерала, про якого він чимало наслухався. Це був один із соратників зрадника Власова. Подейкували, що до війни він був завідувачем сільської чайної і ніякого військового звання, звісно, не мав. Тепер офіціально він називався генералом в особливих справах. Він особисто вершив суд і розправу над радянськими людьми та винними в чомусь власовцями. Генерал мав прізвисько Пулька за те, що був шаленим картярем і полюбляв розігрувати пульку. І ще за те, що, коли до нього в кабінет потрапляв винний, генерал завжди починав допит незмінною фразою: «Ну, що, хотів зі мною в пульку зіграти?» І оскільки дуже часто такий допит закінчувався тим, що винного витягали з кабінету з простреленою головою, прізвисько Пулька мало ще й цей зміст.

— Прибрати! — Пулька махнув пістолетом над Полухіним, що лежав біля його ніг. Один офіцер схопив Полухіна за ноги і витяг із кімнати.

Невисокий на зріст, з маленькою головою, приліпленою прямо на широчезні плечі, Пулька стояв, широко розставивши ноги-тумби в коротеньких надраєних чоботях, і повільно озирав кімнату. Офіцери, що стояли за його спиною, не зводили насторожених очей з принишклих біля стіни полухінських товаришів по чарці.

Погляд Пульки спинився на Добриніні.

— А ти чого там самотній нудьгуєш?

Добринін ступив крок вперед, клацнув підборами, виструнчився.

— Лейтенант Сорокін, — чітко проказав він.

— Ану, ставай-но разом з ними, — генерал пістолетом показав на полухінських головорізів.

Добринін виконав цей наказ. Пулька поставив табурет перед шеренгою полухінців, сів на нього, мов на коня, широко розставивши свої короткі ноги, і пістолетом, як пальцем, поманив до себе заступника Полухіна. Той ступив крок уперед.

— Ну, пане майор доблесної російської визвольної армії, як ти себе почуваєш?

— Поганенько почуваю, — тихо відказав майор.

— Красти умієш, а пити ще не навчився.

— Аж ніяк ні.

— Де вагони з добром? — гаркнув Пулька.

— Не можу знати.

Пролунав постріл. Майор сів на підлогу, повалився набік.

— Прибрати! — наказав Пулька.

Добринін одним вухом чув, що кілька днів тому полухінці на якомусь полустанку захопили вагон з цінними речами, і ще якусь хвилину тому, під час п'янки, вони вихвалялися отим своїм завоюванням. Напевно, Пулька цікавився саме цим добром.

Генерал поманив пістолетом іншого.

— Де вагон з добром?

— Поділили порівну, — відрапортував полухінець.

— Солдат, який супроводжував вагон, говорив вам, що добро належить німецькому генералові?

— Так точно, говорив.

— Так. Усе вже спустили?

— Аж ніяк ні, не встигли.

Пулька оглянувся на свій почет.

— Взяти його і всіх інших. Розшукати все до нитки.

— Виходь по одному! — наказав хтось із офіцерів.

— Можна звернутись? — Добринін намагався віддано дивитись в очі генералові.

— Що скажеш?

— Я абсолютно не знаю, про що йде мова. Я служу тут недавно.

Генерал Пулька ткнув пістолетом у того полухінця, котрий зізнався в поділі добра.

— Хто це такий?

— Правда, він нічого не знає Він у нас новенький, і взагалі він Святенник.

— Гаразд. Лишайся, Святенник. — Пулька пістолетом показав Добриніну далекий куток кімнати. — Сядь там і жди.

Саме тоді в дверях з'явився фельдшер Фоломін, який нічого не знав про приїзд Пульки. В руках у нього була каністра з спиртом, по яку його вирядили кілька хвилин тому полухінці. Його поява всіх розвеселила. Відібрали у нього каністру, а самого фельдшера вивели разом з іншими.

• Предыдущая
• 86/133
• Следующая