»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 69

• Предыдущая
• 69/133
• Следующая

Першим говорив Клейнер. Не відчуваючи ні найменшого збентеження, він дуже похвально відізвався про роботу керованої ним установи. Потім довго просторікував про гестапо взагалі і про його найважчу місію серед переможних інститутів фюрера. Він висловив жаль, що не всі це розуміють, і при цьому недвозначно подивився на армійського полковника.

— Одне з найважчих завдань гестапо в розбещеній комуністами Росії,— сказав Клейнер, піднявши вказівний палець, — уміти знайти підтримку великим цілям Німеччини серед тверезо мислячої частини місцевого населення. І я пишаюся тим, що сьогодні одержує орден за заслуги перед Німеччиною мій російський співробітник пан Конопльов. — Він заплескав у долоні, дивлячись в об'єктив включеного кіноапарата. — Хайль Гітлер!

До стола підійшов полковник із залізним хрестом на шиї. Він тримав відкриту синю коробочку з орденом. Кінооператор крупним планом зняв орден.

— Пане Конопльов, прошу вас підійти сюди, — сказав Клейнер.

Кравцов вийшов уперед і став перед полковником.

— Армія доручила мені вручити вам високу нагороду, — однотонним, скрипучим голосом заговорив полковник. — Я роблю це з задоволенням. Армія знає про ваш цінний подарунок і говорить вам спасибі. Але в армії кожне її слово — це обов'язково діло. — Полковник глянув на Клейнера. — Тому і армійське спасибі набуло матеріального виразу у вигляді цього ордена. Поздоровляю вас і хочу вірити, що у вашій особі армія придбала надійного помічника на всьому її важкому шляху. — Полковник викинув уперед праву руку. — Хайль Гітлер! — Після цього він потис Кравцову руку і сам прикріпив орден до його піджака. Всі аплодували, апарат крупним планом знімав Кравцова.

— Ви хочете говорити? — звернувся до нього Клейнер.

— Так, кілька слів… — здавалось, що Кравцов схвильований і щасливий до краю. — Мені зараз ніяково перед усіма, хто тут присутній. Порівняно з ними я зробив так мало, і раптом… ця нагорода. Так дозвольте ж мені розцінювати її не як нагороду за зроблене, а як високий вексель довір'я, який мені належить ще оплачувати своєю роботою.

Його виступ сподобався, йому аплодували.

— Пан Конопльов, — сказав Клейнер, — почав зараз іншу велику справу, і, можна сказати, почав успішно. Я хочу побажати йому виконати її так само добре, як попередню…

Церемонія закінчилась. Кінооператори погасили свої лампи-підсвітки. Начальники відділів розійшлись. Поїхав полковник із залізним хрестом на шиї. Клейнер розмовляв з Кравцовим.

— Ви виступили, Конопльов, не тільки добре, а й дуже правильно по суті. Вексель, саме вексель. — Клейнер знову підняв свій повчальний палець, — хочу, щоб ви знали, я весь час пам'ятатиму ваш вислів — вексель.

— Я теж його завжди пам'ятатиму, — посміхнувся Кравцов.

Він пройшов до своєї кімнати, сів біля столу й поринув у глибокі роздуми. Кравцов був справді схвильований. Ще недавно, дізнавшись про нагородження, він думав про це як про свою велику перемогу. Адже коли розвідникові ворог вручає нагороду — це значить, що працює розвідник добре: розумно, хитро, не викликаючи підозри. А зараз він побачив цей орден зовсім в іншому світлі: не буде ж ворог вручати йому орден тільки за те, що йому довіряє? І зовсім не випадково Клейнер зараз же згадав про операцію з коштовностями і так натискав на слово «вексель». Ясно, то цьому задуму з молоддю вони надають величезного значення. Отже, зірвати плани гестапо — його святий обов’язок. Але як зробити це, не втративши довір'я Клейнера?

І ще одну ніч Кравцов і Добринін провели без сну…

Той вечір, який Рудін і Фогель провели разом, помітно сприяв їхньому зближенню. Фогель дедалі частіше звертався до Рудіна по різні консультації, які були йому потрібні в ході радіопереписки з агентами, і поступово Рудін став його головним консультантом. Уже кілька разів посильний піднімав Рудіна з ліжка, і він ішов допомагати Фогелю у вирішенні питань, що виникали під час нічного радіозв'язку. Досить обережний, Фогель робив це не на власний страх і риск, він усе погодив з Зомбахом і навіть дістав згоду Мюллера.

— Я не заперечую, — сказав Мюллер, — тільки тримайте його на відстані. Йому всього довіряти не можна.

— Ви йому не довіряєте? — здивувався Фогель.

— Я нікому цілком не довіряю, — посміхнувся Мюллер. — Навіть собі.

Проте ні Зомбах, ні Мюллер не пішли на те, щоб звільнити Рудіна від обов'язків, які він виконував разом з Андросовим, — відбирати полонених, і Рудін працював тепер по чотирнадцять, а іноді й по шістнадцять годин на добу. Стомлювався страшенно, і це його тривожило. Він намагався зжитися з цим напруженим режимом, бо знав, що втома завжди ховає в собі небезпеку зробити помилку.

От і цієї ночі Рудіна знову розбудив посильний від Фогеля.

Він подивився на годинник — пів на третю. Не виспавшись, з тупою головою ішов він темними, мертвими вулицями, намагаючись підбадьорити себе надією, що зараз йому пощастить дізнатися про щось важливе.

Зал оперативного зв'язку буй залитий білим світлом люмінесцентних ламп. Рудін мимоволі зажмурився.

— Сюди, Крамер, я тут, — почув він веселий голос Фогеля і побачив його біля одного з апаратів. — Доброго ранку, Крамер. Ну й вигляд у вас! Сідайте сюди, я вас зараз розворушу. Читайте! — Фогель дав Рудіну бланк радіограми. — Це тільки-но повідомив агент, про якого я вам розповідав, — майстер безпредметної інформації. Як і всі агенти, він дістав вказівку шукати об'єкт для диверсії, і ви погляньте, що він придумав.

Рудін прочитав:

«З приводу ваших вказівок «один плюс два» пропоную таке: я живу в будинку, який тільки вузьким провулком відділений від великого приміщення Всесоюзного радіокомітету. З свого вікна бачу там на другому поверсі великий кабінет якогось начальника. Він сидить за столом біля самого вікна. Можу легко його пристрелити. Відповідайте вашу думку. Марат».

— Що ви на це скажете? — спитав Фогель.

Рудін гарячково обдумував відповідь — утоми як не було.

— Він за характером не фантазер, цей ваш Марат? — спитав Рудін.

— Трохи є.

— А якщо в кабінеті сидить просто бухгалтер. Хіба така ціль варта життя агента? Адже після пострілу агента напевно ж знайдуть.

— Я теж так думаю, — погодився Фогель.

— Мені здається, — сказав Рудін, — що можна вчинити диверсію відчутнішу для противника, наприклад, висадити в повітря цей радіобудинок. Раз агент живе рядом, йому неважко це зробити.

— Не та людина, — сказав Фогель.

— Тоді треба йому підказати, як це зробити.

— Згаємо час, а Мюллер на зволікання не погодиться. Ви уявляєте, як Мюллер вхопиться за цю пропозицію! Його ж не переконаєш, і ми втратимо агента. А в нього, виявляється, така чудова позиція — поруч радіобудинок. Та якби він був справжнім розвідником, він би вже мав з десяток добре знайомих чиновників з радіо. А в руках цих чиновників найцінніша інформація. Але — на жаль! — Марату таке не під силу.

— Моя думка — краще висадити в повітря будівлю, — повторив Рудін. — Смерть якогось радіоначальника комуністи можуть просто приховати, а тут у центрі Москви раптом лунає вибух. І де? Радіобудинок. Навіть, коли не пощастить дуже пошкодити будинок, про це заговорить уся Москва. Моральний ефект буде колосальний… — Наполягаючи на своїй пропозиції, Рудін знав, що Старков знатиме про це від нього значно раніше, ніж розкачається до дії сатурнівський Марат. І знайти його буде неважко.

Фогель подумав і сказав:

— Так, так, ви маєте рацію. — Він підсунув до себе зошит і почав писати відповідь агенту.

— Я спробую умовити Мюллера, — сказав Фогель і, не показавши Рудіну своєї відповіді, передав зошит оператору.

Рудін вирішив розсердитися. Справді, навіщо Фогелю була потрібна консультація з цього приводу? Тут же зовсім не потрібне знання радянських умов!

— Все? — холодно спитав Рудін.

— Ні, Крамер, не все, — серйозно і багатозначно сказав Фогель. — Не допустити самовбивства свого Марата я міг би й без вашої консультації. Є оправа, де потрібна ваша порада. — Він вийняв з папки бланк радіограми. — Справа така. Один наш агент осідлав вашого Льва Толстого. Так, так, не дивуйтесь. Він базується під Тулою, в містечку Ясна Поляна, де колись жив Толстой. Ви знаєте?

• Предыдущая
• 69/133
• Следующая