»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 65

• Предыдущая
• 65/133
• Следующая

Рудін бачив, що голими руками Фогеля не візьмеш, але одночасно він відчував, що його співрозмовник стриножений; це відчувалося навіть у його сміхові, раптово обірваному.

Фогель ударив долонями по колінах і підвівся.

— От що, ходімте-но ми додому, я почастую вас чудовим французьким коньяком під назвою «Арманьяк».

— Це завжди з задоволенням, — весело озвався Рудін, підводячись.

Фогель жив там же, де працював. Дві його кімнати були в одноповерховому кам'яному будинку, прибудованому до приміщення школи розвідників.

Вони пройшли повз вартового, який стояв на шкільному ґанку. Другий вартовий був біля входу в радіовузол, де вздовж стін стояли приймально-передавальні рації. Всі вони були в чохлах, і тільки біля однієї куняв черговий радист. Побачивши Фогеля, який входив, радист підхопився.

— Сидіть, сидіть, Вілі,— по-дружньому сказав йому Фогель. — Нічого спішного нема?

Радист поглянув на настінний годинник і відповів:

— Перший пояс зв'язку починається через годину сорок три хвилини.

— Чия зміна працює вночі?

— Максфельда.

— Чудово!

Фогель відімкнув оббиті бляхою двері, відчинив їх навстіж і звернувся до Рудіна:

— Прошу.

Перша кімната, куди вони увійшли, була службовою: біля вікна стояв великий письмовий стіл, біля стін — два сейфи і шафа, на дверцятах якої зверху, посередині і знизу висіли сургучні печатки. З цієї кімнати вони пройшли в іншу, меншу. Півкімнати займало старовинне ліжко з червоного дерева. На круглому столі, застеленому скатеркою з білоруським орнаментом, стояла велика фотографія молодої вродливої жінки.

— Це і є моя Рената, яка любить пити ранкову каву в ліжку, — весело сказав Фогель, дістаючи з тумбочки пляшку й чарки. Вони сіли за стіл, Фогель налив чарки. — Для цілковитого уточнення будь-якої ситуації,— сміючись сказав він, — ми першу чарку вип'ємо за перемогу Німеччини. Хох! — він перекинув у рот чарку.

Рудін випив свою кількома ковтками.

— Ах, який напій! — захоплено сказав він.

— Підтримуйте зі мною знайомство, Крамер, і ви часто будете пригублюватися до таких джерел. Я привіз сюди весь свій запас, зроблений у Парижі.

Випили ще по чарці — за те, що доля їх познайомила і звела на одній священній дорозі.

— Знаєте, я не уявляю собі роботи поза розвідкою, — жваво заговорив Фогель. — Вам, Крамер, страшенно пощастило. Ви, розумна людина, повинні полюбити цю роботу. Отам, за дверима, зал оперативного зв'язку. Сидиш там, навколо попискують радіостанції, і мимоволі починає здаватися, ніби ти слухаєш пульс Росії. Правда, агенти, яких ми туди посилаємо, не хочу образити вас, повинні б бути значно кращими, це, звичайно, не те, що наші роботяги, скажімо, у Франції.— Фогель дедалі жвавішав, було видно, що він справді любить свою роботу і йому дуже приємно говорити про неї.— Але я прибічник такої позиції: кожен, навіть найслабший агент, якщо він закріпився на території противника, це наші очі, і від нас уже залежатиме, куди спрямувати їх. Нарешті, уміння приходить, набувається. От є у нас цікава точка в Москві. У своїх родичів закріпився наш агент, хлопчина років двадцяти. Двічі відкладали його випуск з школи, вважали його безнадійним. Але було велике безлюддя, і його кінець кінцем закинули. Перший місяць я з ним мучився неймовірно. На що його не націлимо, він нічого зробити не може. І раптом він сам почав надсилати цікаві донесення — спостереження з життя Москви. Він описує в них магазини, вокзали, кіно і таке інше. І хоч він не дає нам ніяких конкретних фактів, його зарисовки надзвичайно цікаві щодо розвідки противника. Сам адмірал Канаріс наказав видати цьому агентові премію. Учора, наприклад, цей агент надіслав розповідь про життя одного великого московського будинку, в якому він живе. Ніяких конкретних даних для генерального штабу, і в той же час дані цінні. Наприклад, він повідомляє, що великий десятиповерховий будинок наполовину порожній. Кажуть, що в жовтні минулого року, коли Клюге спинився під Москвою, у місті була нервова обстановка, багато хто залишив місто. А тепер вони хотіли б повернутися, але дуже важко одержати пропуск на в'їзд у Москву. Звідси неважко зробити висновок, що Кремль ще боїться втратити Москву і не хоче перевантажувати її населенням. Хіба все це не цікаво?

— Звичайно, цікаво, — погодився Рудін. — Тільки одне повідомлення про систему пропусків на в'їзд у Москву надзвичайно цінне.

— От бачите, — зрадів Фогель, наливаючи коньяк у чирки. Вони випили, і Фогель вів далі: — А скільки мені довелося витратити сили і нервів, щоб довести, що й такий-от агент цінний! Мюллер тричі мені наказував засунути його в мішок, але я вистояв.

— А що це значить — засунути в мішок? — спитав Рудін.

— Це значить відмовитися від використання агента по першому відділу і перевести його в другий, тобто доручити йому якусь диверсію і вважати, що це максимум того, що треба одержати від нього. Провалиться агент потім чи ні, не має значення. Сам Мюллер і вигадав цей дурний вислів — засунути в мішок. Зараз, на початку тотального закидання, він тільки і дбає про свій мішок. Тепер і на відбір агентів він дивиться з позиції: чим гірше — тим краще, тому що вважає, що навіть у цілковитого кретина вистачить розуму засунути міну в під'їзд будинку чи вистрелити з-за рогу. Мюллер — поет другого відділу. Але нічого, поки є Зомбах, справжня розвідка теж житиме.

— Повинен же хтось працювати і по другому відділу, — сказав Рудін.

— Звичайно, проте не за рахунок розвідки. Я розумію, у них даних поки що не густо, а в те, що вони повідомляють, я іноді просто не вірю. Недавно один агент повідомив, що він на запасних коліях висадив у повітря паровоз. Піди перевір! — Фогель розсміявся. — У нас по першому відділу щодо цього все ясно: агент або вдався, або не вдався, це видно неозброєним оком з його донесень. І в цьому розумінні я за тотальне закидання, бо при цьому більше шансів на збільшення числа здібних агентів. До речі, от про що я хочу вас просити. Коли до вас потрапить полонений з явним плюсом для використання його в першому відділі, робіть на його картці помітку, скажімо, у верхньому кутку праворуч ставте букву «Ф», і я знатиму: це товар для Фогеля. Добре?

— Не заперечую, але ж існує інструкція, — сказав Рудін.

— Добре. Зомбах дасть вам відповідну вказівку. Цього буде досить?

— Цілком, — посміхнувся Рудін і тут же згадав про Каждана. — От нещодавно до вашої школи направлений якийсь Каждан. По-моєму, хлопець з розумною, хорошою головою.

Фогель записав прізвище Каждана в свій блокнот.

— Обов'язково поцікавлюсь…

Рудін пішов від Фогеля о першій годині ночі. Настрій у нього був чудовий, він корисно провів вечір.

Найважчим для Маркова було чекання. Воно стало ще нестерпнішим після того, коли вирішили якомога рідше виходити в ефір і перейти на зв'язок через «поштові скриньки». Деякі повідомлення з міста приходили до нього на четвертий, а то і на п'ятий донь. У вільні години він проводив заняття з бійцями Будницького, навчав їх методів і техніки розвідувальної роботи. Це вже давало відчутний результат: бійці активно діяли по всій окрузі, часто ходили в далекі рейди; повертаючись, приносили іноді дуже цінну розвідувальну інформацію…

Цього вечора в загоні Будницького відбувалися партійно-комсомольські збори, на яких був присутній Марков. Бійці сиділи на маленькій лісовій галявинці, а президія розташувалася на пагорку біля корявого стовбура старого дуба. Навколо шуміло і виблискувало молоденьке листя. Десь близько-близько на всі лади виспівував соловей. Але яким недоречним був його веселий свист. На зборах обговорювали важку подію останніх днів. Загін Будницького вперше зазнав великих втрат. В одному бою загинуло шість бійців. Найприкріше полягало в тому, що сталося це через те, що командир групи Ловейко проявив безтурботність і сліпу самовпевненість.

• Предыдущая
• 65/133
• Следующая