»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 63

• Предыдущая
• 63/133
• Следующая

— Для розвідника терпіння — зброя, — говорив собі Рудін, але ця істина не тішила його.

…Цей весняний ранок почався для Рудіна, як завжди. Коли він увійшов до свого службового кабінету, на столі вже лежав список військовополонених, з якими він повинен сьогодні розмовляти. Список був довгий. Глянувши на нього, Рудін зітхнув і сів за стіл. На кнопці дзвінка в комендатуру весело сяяв сонячний зайчик, а натисни її — і почнеться важка брудна робота.

Конвойний привів юнака років двадцяти трьох. Перше, що вразило Рудіна, — зовнішній вигляд юнака. Він був дуже вродливий: Хоч заяложена військова гімнастьорка на ньому стовбурчилася, штани були подерті на колінах і замість чобіт сіріли опорки, але все це на ньому виглядало не жалюгідним, не бридким. І сам він весь був підтягнутий і спокійно зосереджений. Частіше сюди приводили людей із згаслими очима. Поки полонений сідав на стілець, Рудін добре розгледів його. Смагляво-матовий колір його обличчя свідчив, що полонений — житель півдня: грузин або вірменин. Чорночубий, чорнобровий, над верхньою, ледь підсмикнутою вгору губою — чорні вусики, а очі несподівано голубі, з сталевим полиском. Він дивився на Рудіна сміливо і навіть з цікавістю.

Рудін глянув на довідку і спитав:

— Каждан?

— Так точно, — одразу відповів полонений. — А ще точніше — Кажданян, я вірменин… — сказав він без найменшого акценту. — Народився і жив у Ленінграді. Батько — робітник, мати домашня господарка. Вчився на третьому курсі кораблебудівного інституту. На фронт пішов добровільно в перші дні війни. Ні в партії, ні в комсомолі не перебував. В армії служив у розвідці. В полон попав під час нічного пошуку «язика». Був контужений міною й опритомнів уже в німецькому бліндажі.

Розмова розгорталася нормально, він підтвердив решту даних довідки. Але з самого початку у Рудіна виник подив, чому цей хлопець погодився стати агентом. У характеристиці було сказано: «Добровільно виявив бажання працювати в німецькій розвідці».

— Це правда? — спитав Рудін.

Каждан знизав плечима і не відповів.

— Я питаю: ви дали згоду працювати з нами?

— Взагалі — так.

— Що означає — взагалі?

— Те і означає,— відповів він з викликом.

— Ви уявляєте, яка у вас буде робота?

— Теж у дуже загальних рисах. — Каждан ледь помітно усміхнувся. — Прошу вас уточнити.

— Ви пройдете курс спеціального навчання і потім з літака або через фронт будете закинуті в радянський тил. Там ви діятимете як наш агент. Зрозуміло?

— В чому полягатимуть мої обов'язки?

— Ви будете надсилати нам інформацію.

— Яку?

— Корисну для Німеччини.

— І шкідливу для моїх співвітчизників?

— Природно.

Рудін пильно подивився на Каждана, відчув, що за запитанням хлопця прихована не наївність, а щось інше, їхні погляди зустрілись. Голубі очі Каждана набули стального відтінку. Він відкинувся на стільці, ніби хотів краще роздивитися Рудіна.

— Скажіть… з власного досвіду, — повільно заговорив Каждан. — Це ж, мабуть, нелегка справа допомагати ворогам і шкодити своєму народові?

— Що, що? — не повірив своїм вухам Рудін. — Що ви сказали?

— Те, що ви добре чули. Можу лише додати: робота ця, певно, не тільки важка, а й підла.

Рудін не знав, як йому повестися, як реагувати на те, що сталося. Як сумлінний служака «Сатурна» він повинен негайно викликати конвой і відправити хлопця назад у табір, де його виживуть з світу. Але Рудін сухо спитав:

— Незрозуміло, навіщо ви дали згоду на цю роботу?

Важко дихаючи і дивлячись на Рудіна ненависними очима, він сказав:

— Скажу… скажу… Дуже хочеться повернутися на Батьківщину. А інших способів нема…

Рудін, побачивши, що хлопець уже не володіє собою, спокійно сказав:

— Але тоді ви поводитесь по-дурному. Вам треба було до кінця грати роль людини, яка погодилась працювати у нас. А ви одразу розкрили свої карти і, сподіваюсь, розумієте: тепер розраховувати на щось хороше ви не можете.

Стальний блиск в очах хлопця згас, він важко дихав, опустивши голову.

— Я не міг… — тихо сказав він. — Побачив вас, ситого, вродливого, задоволеного собою, і не зміг… зірвався. Робіть зі мною, що хочете.

Рудін подивився на нього, боячись виявити своє хвилювання, і абсолютно не знав, що робити, в усякому разі, тепер, у цю хвилину.

Нарешті він викликав конвойного й наказав відвести полоненого в комендантське приміщення.

Уже біля дверей Каждан обернувся і з глумом і ненавистю подивився на Рудіна. Конвойний штовхнув його у спину.

Після цього Рудін дві години розмовляв з іншими полоненими, але весь цей час пам'ятав про Каждана і думав, що з ним робити. Кінець кінцем прийняв тверде рішення.

Рудім зайшов до Андросова і розповів йому про Каждана. Домовились, що наприкінці дня (за цей час Каждан, треба сподіватися, всебічно обдумає своє становище) Андросов викличе його до себе й проведе допит так, нібито вранці його не було. Вони розраховували, що Каждан, зрозумівши свою помилку в Рудіна, постарається виправити її в Андросова і скаже, що він хоче працювати в «Сатурні» і готовий виконати будь-яке його завдання. Тоді Андросов направить його в школу. Ну, а якщо він не зрозуміє, що його хочуть врятувати й надати йому змогу повернутися на Батьківщину, тоді хай нарікає на себе. Більше Рудін нічого зробити для нього не міг. Заради нього накликати на себе підозру він не має права: надто велику й важливу роботу йому ще належить тут виконати.

В кінці робочого дня Андросов зайшов до Рудіна.

— Все в порядку, я відправив його до школи.

— Він усе зрозумів?

— Гадаю, що ні,— сумно посміхнувся Андросов. — Я подумав: якщо він зірвався у вас, він може зірватися і в школі, а тоді нам з вами буде погано. Дуже хороший хлопець, але надто імпульсивний. Брати його в спільники навіть на час навчання в школі небезпечно. Я сказав, що співробітник, який розмовляв з ним вранці, просто не зрозумів його, і одразу почав його умовляти. І він погодився. Він, мабуть, вирішив, що ми обидва йолопи і що він нас переграв. Він навіть просив передати вам своє вибачення за те, що ввів вас в оману. І він, звичайно, здасться першому ж міліціонерові.

Після цього випадку Рудін і Андросов ще не раз скористаються таким способом повернення полонених на Батьківщину.

Пам'ятаючи про головну свою мету, Рудін робив усе, щоб зблизитися з Фогелем — начальником школи, який відав також агентурним зв'язком. На самому початку він зробив прикру помилку, якої не міг виправити і досі. Винен у цій помилці був Андросов, бо він охарактеризував Фогеля як дуже примітивного, типового наці середньої руки. І коли у Рудіна з'явилась перша можливість поговорити з Фогелем, він насамперед пустив у хід елементарні лестощі.

— Я бачу, яку колосальну роботу ви проводите, — сказав йому Рудін, — і дивуюсь, чому вам не присвоєно вище й достойніше звання.

Фогель уважно подивився на нього і сказав:

— Звання — це не більше як приставка до імені. А розуму людині воно нічого не додає.— Він холодно усміхнувся. — А іноді й відбирає. Це коли людина відхопить непосильне їй звання.

— Але я бачу тут людей, — вів далі свою лінію Рудін, — які виконують значно меншу роботу, а звання мають високе. Я цього не розумію.

— В такій справі, як наша, — серйозно сказав Фогель, — банк підраховують після гри. А в справжній грі генерали й фельдфебелі мають однакові шанси. Успіх вирішує уміння грати.

Рудін уже зрозумів, що Фогель зовсім не такий примітивний, яким здавався Андросову.

Увечері співробітники «Сатурна» дивилися кінофільм. Мабуть, з метою покращити їхні знання про Росію, показували зварганену німцями сентиментальну, банальну картину з життя російського композитора Чайковського. У залі, де демонструвався фільм, Рудін опинився поруч з Фогелем. Уже на початку фільму Фогель став кидати глузливі репліки. А в середині фільму він торкнув Рудіна за руку і тихо сказав:

— Хоч яка мила наша кінозірка Зара Леандер, та чи не краще цей вечір провести в товаристві натуральних зірок?

• Предыдущая
• 63/133
• Следующая