Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/93
• Следующая

Важко, дуже важко доводилося в’язням німецьких таборів смерті взимку. Те, чого не встигли зробити голод і знущання, довершував холод. Узимку в’язні вимирали, як мухи. З настанням весни ставало трохи легше. Вона приносила не тільки порятунок від холоду, але й надії на визволення.

Я з цікавістю придивлявся до військовополонених, прислухався до їхніх розмов, жадібно всотуючи все почуте. Іноді в бараці стиха співали улюблені пісні про ямщика, що загинув у стену, про далекий священний Байкал, про Дніпро ревучий або сліпого кобзаря. Усі ці пісні наганяли тугу за Батьківщиною, краяли серце...

Пісні чергувалися з розповідями. Здебільшого то були дивовижні історії про щасливі втечі з таборів. Це, очевидно, робилося зумисне, з метою зміцнити у нас віру в можливість вдалої втечі, з метою піднести наш дух. Та одного разу я почув історію з трагічним фіналом. Один із полонених, шамкаючи беззубим ротом, почав розповідати, як півсотні радянських військовополонених здійснили групову втечу під час руху поїзда. Їх везли в товарному вагоні. Проломивши підлогу, вони один за одним падали на залізничне полотно і майже всі загинули. Живими лишилися тільки троє. Але під час падіння вони дістали важкі травми і далеко відповзти не змогли. Вранці примчало гестапо і з допомогою собак швидко знайшло втікачів. Двох убили, а його помилували, бо потрібен був свідок. «От тільки зуби прикладом вибили»,— закінчив свою невеселу розповідь військовополонений.

— Хто ж стрибає під поїзд? — встряв у розмову мій сусіда по нарах.— Це ж безумство, акт відчаю.

Далі він розповів, що з поїзда, хоч би на якій швидкості він ішов, можна успішно стрибати, тільки треба робити це вміючи, в момент, коли поїзд іде по крутому насипу. Викинувшись із вагона, летітимеш по інерції вперед, по траєкторії, яка буде дотичною відносно схилу. Особливо добре стрибати в сніг. Трава й кущі теж можуть відіграти роль амортизаторів. Уся річ у тому, щоб у польоті зібратися в клубок, руки притиснути до грудей, а зігнуті в колінах ноги до живота, голову втягнути в плечі. В момент приземлення ти котитимешся схилом, наче м’яч. Це уберігає від переломів і травм. Сам він, виявляється, був акробатом у цирку і петрав у цих справах. Я теж займався акробатикою до війни і не без успіху. Був непоганим спортсменом, загартовував себе і мріяв про подвиги...

Тим часом поїзд, не уповільнюючи руху, минув станцію, на вокзалі якої я встиг прочитати назву «Oppeln». Та це ж за сорок кілометрів на захід від Бойтена! Я з тугою дивився на схід, такий бажаний моєму серцю і такий недосяжний. З вагона добре видно зелений обшир лісів, а над ними бездонну небо. Яскраво світило ранкове сонце. Внизу блиснула синя стрічка річечки, що в’юнилася в осоці. Обабіч насипу зеленіли нескошені луки з розкиданими по них кущами вільхи.

Вибравши момент, коли поїзд зійшов на високий насип з крутими схилами, я виліз із пульмана, вчепився в борт і повис на руках. Але як метнутися цим вимученим, ослаблим тілом? «Треба!» — кричала свідомість. Краще смерть, ніж неволя. Усередині в мене все похололо: стрибати страшно, а високий насип, бачу, незабаром кінчиться. Підтягую ноги, впираюся ними в борт вагона і, зібравши тіло в грудочку, сильно відштовхуюся й лечу. Здалося, паче мною вистрелили з гармати. Та вже в наступну секунду тіло різко крутнулося і покотилося насипом у якусь безодню.

Перше, що я побачив, коли розплющив очі, було синє бездонне небо. Його наче щойно вимили — таке було чисте. Повертаю голову. Прямо перед очима жовтий гудзичок, оторочений зворушливо білими пелюстками,— польова ромашка. Ворушу руками й ногами — чи немає перелому, бо це в моєму становищі найстрашніше. Здається, все гаразд, тільки дуже болить ліве плече і праве коліно. Забився я, видно, добряче, та загалом приземлення було вдалим.

Підводжусь на ноги, роззираюся. Довкола спокій, тиша, така тиша, що аж у вухах дзвенить. Здається, я чую, як дихає земля і росте, тягнеться до сонця трава. З насолодою вдихаю цілюще лугове повітря, настояне на ранковому сонці, травах і квітах. Мене до сліз зворушує озерце синіх волошок і кипінь білосніжного ромену неподалік. Вдалині, під лісом, виповзаючи з долин і вибалків, спинаються навшпиньки ранкові тумани. У високості темними грудочками повисли невтомні співаки жайворонки. Довкола така благодать, що жахи табірного життя і підземна каторга здаються поганим сном.

Пройшовши кілометрів зо два лугом, я наткнувся на річечку. Ліг на траву і спраглими устами припав до води. П'ю — не можу напитися. Трохи перепочивши, знову п’ю. Після цього лягаю на зелений барвистий килим із трави і квітів і заплющую очі. Забуваю навіть про голод, що досі нестерпно мучив мене. Знову й знову думаю про свого вірного друга, щирого польського хлопця Стася, з яким так мало було прожито і так багато пережито. Де він зараз? Як безглуздо ми розлучилися!..

Перепочивши, вирішую помитися і привести в порядок свій одяг. Капелюха й перуку я загубив ще під час купання в котловані. Та біс із ними. А от фінки шкода, її теж не стало. Передусім треба знищити всі сліди мого перебування на шахті. Я подер на дрібні шматочки аусвайс і кинув у воду. Потім одірвав розпізнавальний знак із літерою «Р». Після цього роздягнувся, старанно витрусив і виправ увесь одяг і розстелив його в кущах проти сонця. Довго купався сам, але кляте вугілля без мила не так легко було відмити, навіть із допомогою віхтя із якоїсь цупкої трави.

Поки сох мій одяг, я лежав голічерева і жував гіркі стеблини, щоб хоч трохи вгамувати голод. Вечоріло. Лугом повзли й видовжувалися тіні од кущів і дерев. Я одягнувся І, зорієнтувавшись, у якому напрямі треба йти, подався до лісу, що синів на видноколі.

Минуло чотири доби від дня втечі з табору шахти «Гогенцоллернгрубе». Я пробирався на схід. Удень залазив у якісь кущі або лісові хащі, а вночі йшов. Харчувався тим, що знаходив у полях: редискою, морквою, молоденькою, дрібного, як горох, картоплею, жував ще зелене колосся жита. Втома і голод валили з ніг, але я примушував себе йти. Міста й села, що траплялися на дорозі, обходив. Не раз доводилося петляти зайцем, уникаючи зустрічей з людьми. Бувало й так, що воля, куплена ціною смертельного риску, повисала на волосинці, та досі щастя було моїм супутником.

На п’ятий день після втечі я лежав у кущах на околиці загубленого в лісах хутірця. Всі думки крутилися навколо одного: як би розжитися на шматок хліба, бо зелень і овочі в сирому вигляді майже не тамували голоду. Їсти хотілося страшенно. Паморочилася голова, перед очима пливли жовті кола, зрадлива кволість розливалася по всьому тілі. Я вирішив спробувати щастя на хуторі і почав скрадатися до крайнього дворища.

За кам’яною огорожею був розкішний сад, з якого визирали двоповерховий будинок, критий червоною черепицею, і кілька господарських будівель. Високим зеленим житом я непомітно пробрався до огорожі, прослизнув у хвіртку і зачаївся в кущах бузку, що ріс поблизу коровника. Звідси почав стежити за всім, що відбувалося в господарському дворі. Невдовзі я побачив трьох білявих дівчат у синіх робочих комбінезонах. Вони заходилися підмітати брукований просторий двір. Працюючи, дівчата перекинулися кількома словами, і я зрозумів, що вони польки.

Ось із будинку вийшов літній опасистий чолов’яга з чималим пузцем. На голові в нього був зелений капелюх із барвистою пір’їною. Рукава картатої сорочки закасані по лікті, обличчя й шия загорілі на сонці. Поверх сорочки на ньому була чорна камізелька. З усього видно — господар. Пихкаючи неправдоподібно великою, вигадливо вигнутою люлькою, він вийняв із кишеньки жилета годинника, подивився на нього, потім глянув на сонце, що сідало, щось сказав дівчатам і, трохи постоявши, пішов.

Одна з робітниць поставила під корівником мітлу і кудись зникла. За півгодини вона пригнала з паші вісім червоної масті корів. Ліниво ремигаючи, корови пішли у хлів. Одна з дівчат принесла біле емальоване відро, накрите марлею, і невеличке відерце, очевидно, з водою. Друга несла за нею білу ганчірку і маленький стілець. Третя приволокла два великі бідони і поставила їх біля корівника. Почалося доїння корів.

• Предыдущая
• 17/93
• Следующая