Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/38
• Следующая

Професор і Кайнаров сіли в кабінку, Олег, Елла й Монгані влаштувалися в будці, і незабаром машина вже залишила позад себе гамірливий базар і звивисті вулички Келата.

Тепер їхній шлях знову лежав через пустиню, але вже не таку мирну й тиху, як на кордоні, а збуджену жахливою примарою епідемії.

Машина кружляла гірським шляхом, спускаючись все нижче й нижче, і біла завіса вапняної куряви, збитої колесами, піднімалася позаду в непорушному повітрі. Від сліпучого сонця чорніло в очах, а голі скелі обабіч шляху дихали неймовірною спекою. В Елли стукало в скронях, ломило в потилиці. Щохвилини хотілося пити. Вода, яку везли в столітрових гумових балонах, була тепла, противна, мов помиї Як тільки десь біля шляху траплялося дерево. Елла гукала Кайнарову. щоб він зупинив машину і дав їй хоч хвилину посиліти в прохолодному затінку, але професор зупинятися не дозволяв.

— Що ви собі думаєте, моя мила? — говорив він. — Хіба ми приїхали сюди, щоб сидіти й слухати, як шелестить вітер листям? Нас ждуть хворі люди, яким ніхто, крім нас, не допоможе.

Елла скорялася, а Олег, жартуючи, починав згадувати про осінні дощі, про зимові завірюхи, які замітають синіми снігами степові яри, про ранню весну, коли капає з дахів і від чорних таловин піднімається прозора пара. По обличчю в нього брудними патьоками стікав піт, побілілий, розпухлий язик ледве повертався в роті, пошерхлі губи лущилися, а він говорив і говорив про московську весну й зиму, про ті прекрасні погоди, які стояли на протязі цілого року над рідним краєм.

Елла мовчала. Вона боялася, що в неї невистачить сили для тієї роботи, яку належало виконати, ще більше боялася, що професор або Олег помітять її стан і почнуть дорікати їй за легкодухість.

А професор сидів у цей час поруч з Кайнаровим і усміхався. Шофер час од часу скошував убік очі, бачив цю посмішку й ніяк не міг зрозуміти: чому радіє начальник їхньої експедиції? Може, подобається йому ця спека, яку насилу переносить навіть він, дід і батько якого були кумлі — жителі пісків? Але ж професор вперше в Середній Азії. Може, приємно йому подорожувати, спостерігати з вікна кабіни зміну місць, милуватися дикими горами, стрімкими скелями, на яких в цю пору року не видно навіть баранів — архарів або гірських цапів — теків?

Ось шлях вирвався з тісних обіймів гір і потягся назустріч рудій пустині, яка вже лизала його довгими язиками перевіяного вітрами піску. Потрапляючи на ці піщані язики, машина буксувала, і Кайнарову ледве-ледве вдалося пробитися вперед. Але незабаром пустиня остаточно заволоділа машиною.

Як не бився Кайнаров, як не натискував на педаль газу, зрушити машину з місця він не міг. Задні колеса несамовито крутилися, але пісок по-зрадницькому відступав, не даючи їм ніякої опори, і машина все нижче й нижче осідала на грунт. Кайнаров вискочив з кабінки, подивився під задні колеса, стиха вилаявся і крикнув Олегові:

— Доведеться шалманити, а то засядемо по самий дифер!

Трубачов почав витягати шалмани. Це були грубі триметрові колоди, які вони завбачливо взяли ще в Ашхабаді, бо їхати в пустиню без шалманів не одважувався жоден водій. Шалмани треба було підкладати під задні колеса, потім, коли машина проскакувала по колоді, знову хапати їх і так бігти за машиною, грузнучи в піску, облипаючись потом, втрачаючи останні сили, наздоганяти машину, щоб знову й знову підкласти шалман, аж поки не відчуєш під ногами глинистої площадки такира або затужавілого піску.

Трубачов спершу возився сам з обома шалманами. Потім з кузова вистрибнула Монгані і мовчки взялася за колоду. Вона хотіла вихопити шалман з-під лівого колеса, щоб перенести вперед, і не змогла: колода придавила її до землі. Олег миттю підбіг до фельдшерки, звільнив її плече від надмірного тягара і закричав щось, покачуючи на кузов. Але Монгані, похитавши головою, взялася за шалман, щоб допомагати Трубачову. Поки вони сперечалися, Кайнаров проїхав кілька метрів, і машина знову забуксувала. Він визирнув з кабіни, побачив, що Олег і Монгані стоять, вхопившись за один шалман, і про щось сперечаються, і побіг туди. Григорій Микитович теж вийшов з машини і швидко закрокував до Монгані й Трубачова, які все ще стояли з одним шалманом, не звертаючи ніякої уваги на Кайнарова, що тупцював навколо них, притискуючи руки до грудей.

— В чому справа? — коротко запитав Григорій Микитович.

— Та ось, — сказав Олег. — Монгані хоче тягати колоду, але ж хіба це їй під силу? Я забороняю, а вона не слухає…

— Шановна Монгані, — наказав професор. — Я попрошу вас сісти в машину…

Жінка мовчала, але з усього було видно, що вона не збирається виконувати його наказу.

— Ви чуєте, що я вам кажу? — підійшов ближче процесор.

— Чую, я хочу працювати поряд з вами, — відповіла Монгані.

— А я вам кажу, щоб ви сідали в машину! — наливаючись кров'ю, несподівано тонким голосом закричав професор. І від цього тонкого голосу, від цього несподіваного гніву Монгані, одразу випустивши колоду, одступила від професора.

— Я… я сяду, — прошепотіла вона. — Ви тільки… не хвилюйтеся так, дорогий професоре.

Професор мовчки взяв другий шалман і потяг його під колесо. Трубачов випередив його, стромив свою колоду, але той так зиркнув на перекладача, що Трубачову не залишалося нічого іншого, як одступити вбік.

— Ну-с, — звернувся Григорій Микитович до Кайнарова. — Чому ви стоїте?

— Товаришу професор, — почав той, — вам буде важко… це…

— Мовчати! — знову почервонів Григорій Микитович. — Негайно сідайте за руль і ведіть машину. Одкрили тут профспілкові збори…

Довго ще після цього Трубачов і професор, спотикаючись і падаючи, бігли за машиною, тягнучи за собою важкі соснові колоди. Григорій Микитович не зупинявся перепочити, він навіть не обливався потом, як Олег, тільки очі в нього блищали якимсь неприродно сухим блиском. А коли машина врешті вирвалася на міцний і гладенький, мов паркетна підлога, такир, професор підійшов до машини, вийняв з кишені хусточку, витер білу сагу на губах і хрипко сказав:

— Шановна Монгані…

Монгані подумала, що він хоче вилаяти її за те, що вона насмілилася не послухати його, сперечалася з ним, але професор сказав зовсім інше:

— Я хотів попросити вас, — сказав він, — щоб ви… пробачили мене за те, що я кричав на вас. Так, саме кричав…

— Григор Микитович, — ледве не плачучи, сказала Монгані, — ну що ви? Для чого це? Адже я…

— Ще раз повторюю, що прошу у вас пробачення, — перебив її професор.

— Але ж винна була я!

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів професор і сів на своє місце.

І знов потяглася з усіх боків сумна пустиня.

Елла з нудьгою позирала довкола, намагаючись натрапити поглядом хоч на якусь незначну річ, яка б порушила сумну одноманітність пустині. 'Але враз щось привернуло її увагу, вона навіть припала до шибки віконця, щоб краще роздивитись, і, тихо зойкнувши, вхопила Монгані за руку.

— Що трапилося? — запитав Олег.

— Он там… дивіться, — вказала рукою Елла.

Далеко попереду в пісках щось швидко рухалось. Ось воно зовсім зникло, але через хвилину з'явилося на самому гребені високого бархана, і вже можна було розрізнити вершника на темному коні.

— Вершник, — здвигнув плечима Трубачов. — Що ж тут такого? Хтось кудись їде…

— Але там… теж, — вказала Елла вліво.

— Ну ще один. Теж кудись їде, — засміявся Олег.

— А той теж їде? — запитала Елла, вказуючи направо.

Олег змовчав: справа теж був вершник, і кінь під ним вилискував на сонці золотистою мастю. Створювалося враження, ніби вершники охопили машину напівкільцем і намагаються не випустити її з поля свого зору.

— Мені стає чомусь страшно, — призналася Елла Олегові й Монгані.

— О, в пустині можна зустріти багато різних подорожніх, — заспокоїла її фельдшерка.

— Може все-таки сказати Григорію Микитовичу? — хвилювалася Елла.

— Ну для чого ж ми його будемо даремно турбувати, — заперечив їй Трубачов.

— А якщо вони за нами стежать? Може, це якісь бандити?

• Предыдущая
• 8/38
• Следующая